rss
07/25/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Галина Бойко (Грушецька) Відлуння страждань: герої мого життя. Частина 2

Прощай, земле рідна! Перша еміграція - 1943-1950


Народилась я десь навесні 1942 року не в родинному селі Кілочки, Полтавської області, а в селі Артеморястівка, Сумської області. Кажуть, що зима 1942-го була люта. Відомо, що совєтська влада має дякувати за перемогу у Сталінградській битві над нацистською Німеччиною на початку 1943 року саме «Генералу Морозові».  Мимохідь, в довгі зимові дні, коли наша родина іще перебувала в французьких Альпах (1950-1956 рр.), батьки не раз згадували українські зими, і як то мене аж три рази пробували охрестити лютої зими 1942-го, яка все перешкоджала: то снігові тунелі треба було копати, щоб навіть до сусідів добратися, то священика не могли знайти, або домовитись. Якби там не було, три бочки самогону вдалося випили за здоров’я дитини з приводу хрестин, але так і не певна, чи... Не дай, Боже! З оповіді батьків, 1943-й позначився новою акцією нацистів. Примусова мобілізація молоді й добровільний набір на роботу працездатного населення віком від 16 до 50 років жителів окупованих земель України. Наша родина тікала добровільно на возі, запряженому коровою. Так, як і наша родина, тікали тисячі. Збірний пункт для відправи в Німеччину був десь в Галичині. Після проголошення Незалежності України у 1991-му році, довідалася від Марії Савчин, дорогої подруги, і автора спогадів «Тисяча Доріг: Жінки: ОУН-УПА», що збірний пункт був Перемишль. Батьки вдячно згадували тих галичан, що навчили їх сушити м’ясо. Воно не раз врятувало нашу родину. Вже в Німеччині працівники жили в таборах, мали право виходити за межі таборів з відома керівництва. Харчування і плата була низька, згадували батьки. Гамбурґ, головне місто коло нашого табору, бомбардувала антигітлерівська коаліція день і ніч. Для нашої родини кожен день був між життям і смертю, бо батько був пожежником. На велике щастя, наша родина пережила бомбардування, щоденні ночі в бункерах, і вижила до кінця війни. Слава Тобі Господи! Слава Тобі! 
Title  
  

Повоєнна репатріація


Як відомо, по закінченні війні 1945-го, Німеччина була окупована союзниками антигітлерівської коаліції, і поділилася на чотири зони. Табори робітників зі Сходу, округ Гамбурґа й околиці стали англійською зоною а самі табори перетворилися в табори переміщених осіб (або Табори Ді-Пі (з англ. Displaced Persons, скорочено: DPs)).  Англійці почали всім давати риб’ячий жир ложками. Влаштували негайно лікарню, обстежили здоров’я робітників, особливо дітей. Мене визнали сильно анемічною і скерували до якоїсь санаторії. Хоч тоді я була мала, але все життя пам’ятаю садок, маленьке озерце та їдальню, де мені прив’язували ліву руку до спинки крісла, щоб я їла правою рукою. А вже те, що мені дали нові чорні лакові черевички, не можна забути. Вони були мої! Я була в раю! Одного дня, з’явився мій батько. Я радісно поцілувала його й побігла до подруг на прогулянку кругом озера. Вже з другого боку озерця почала батькові махати рукою. Моя дитяча й щаслива душа не могла уявити його тривогу і страх. Батько приїхав мене забрати. Звістка про примусову репатріацію працівників і втікачів зі совєтського союзу облетіла усі табори, мов блискавка. Репатріація почалася ще перед закінченням війни, але про це не знали. Відомо стало через сотні самогубств, і що з окупаційної совєтської зони вже вивезені насильно тисячі. Батьки довідались, що санаторій, де я перебувала, межував з совєтською зоною… Іван Багряний перший дав відсіч большевикам і заступися за тих тисяч людей, що не могли сказати про себе, як мої батьки. 

«Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Іван Багряний (скорочено)


«…Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатись додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ. Я українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, уникаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріяційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну». Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть повертатися. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язування нам радянською пропаґандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «советскую родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СССР…. Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом, і може більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї. Чому? Бо там більшовизм…». 

Title  
  


Виявилося, що, за угодою між союзниками коаліції, повернення до СССР було оголошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939-го жили в Союзі. Таких із території УССР нараховувалось понад мільйон. Польща, з її окупованими українськими землями, не підпадала під ці угоди. Вони мали інший статус. На англійській зоні було багато польських таборів. Батьки втекли до одного з них. Жили в підвалі кам’яного будинку з такими ж втікачами, як і ми, на коробках харчів, допомогових організацій при ООН з доручення окупаційної влади. Батько якось ще умів придбати додаткові харчі, а моя сестра Параска знаходила покупців. В таборі було багато молодих чоловіків з підсовєтської України. Деякі дуже прив’язалися до мене, бо залишили своїх дружин, і, напевно, й дітей. Один з них, Анатолій, взяв мене на велосипед і я встромила праву ніжку в списи колеса. Цей нещасливий випадок поранив мою ногу на все життя.

Гамбурґ-Фішбек Ді-Пі табір - Hamburg-Fishbeck DP CAMP. «Церква – як дзеркало політики»


Навіть в непевні часи життя не стоїть на місці, а йде вперед. В нашому польському таборі з’явився православний священник, батюшка Віталій. Він закликав всіх православних переселитися до його табору Фішбек (Fischbek) (англ. Hamburg-Fischbeck), де він вже організував православну церкву. Батюшку Віталія вітали, як рятівника від репатріації. Плакали, цілували руки й ризи, й поїхали з ним до нового табору, родина Бойків теж. Виявилося, що батюшка Віталій був нащадок денікінців. Він народився вже у Франції. Людина була освічена. Крім французької й російської мов, володів англійською. Звичайно, що літургія відправлялася «старослов’янською». Всім більш менш частинно зрозумілою мовою. Все почалося з того, що вибрали мого батька до Парафіяльної Ради, від чого він відмовлявся, щиро вважав себе не гідним належати до церковної ради,  бо пив, курив і в карти грав. Його, великого грішника, все ж таки вибрали після такої сповіді. Батько не говорив російською мовою. Батюшка Віталій скоро почав називати українців «хохлами», а Україну – «Малоросією».  Цього батько не стерпів. Його брат Василь, й тисячі інших, віддали своє життя за Україну, і боронити її всюди став батьковим дороговказом життя. Дійшло до сутички. Ненависть до батька й «хохлів» позначилась на мені, п’ятилітній дитині. В таборі були й росіяни. Одна родина, що хотіла емігрувати до Австралії, не могла через те, що їхня донечка, Маша, мала туберкульоз. Вона була виглядом і віком подібна до мене. Вони просили моїх батьків дозволити мені пройти комісію здоров’я «Срінінґ-Screening» замість неї. Батьки погодились, все пройшло благополучно, і ми з Машею подружили. Церковця була на горбочку. Ми, діти, побачили батюшку Віталія й побігли йому на зустріч з усмішкою. Батюшка Віталій пригорнув Машу й поцілував її в чоло, а мене ні. Я зависла в повітрі з піднятою головою до нього. Дитина не може такої жорстокості забути. Мені роками це снилося, як страшний сон і якась кара. Через роки, вже у США, довідалася від Валентини Лопушок, яка тікала з нами 1943-го, і залишилася в таборі Фішбек майже аж до його закриття, що метою батюшки Віталія було зі смиренних і темних «хохлів» створити російську колонію у Південній Америці.

«Дурних і в церкві б’ють!» ФАЛЬКЕНБЕРҐ. 1948. HAMBURG-FALKENBERG DPs CAMP.  «Добре там, де нас немає!»


Після цього батько приписав нашу родину до українського Ді-Пі табору Фалькенберґ. Вже 1948-го року англійська адміністрація певну відповідальність складала на самих жителів таборів. В українських таборах, це були галичани з політичним квитком бандерівців, переважно з низькою освітою. Вони дивилися на українців з-під совєтщини, переважно переляканих, скромних, мовчазних, і перший раз на Заході, зверху. Моя мати навіть не розуміла добре мову галичан. Як їй пояснити, що означало «рушка мова й рушка віра». Матір відвернуло від братів галичан. На горе нашої родини, в нашому бараці, а ще гірше, в нашій кімнаті, розділеною ковдрами для п’ять родин, жив з дружиною якийсь Костенко. Чутки кружляли, що він убив двох каґебістів з мотоцикла, і йому вдалось втекти. Цей пройдисвіт ходив по таборі із плетеною залізною штабою в рукаві жакета і нікого не боявся. Таборова адміністрація дуже ворогувала з ним. Одного вечора в двері нашої квартири гучно постукали. Дорослих не пам’ятаю. Моя старша сестра Параска відчинила двері, і в кімнату ввалились кілька «козаків» у шароварах, вишитих сорочках і з шаблями! Ми перелякались. Параска вистрибнула у вікно барака і побігла до адміністрації. Чоловіки почали викликати Костенка на бій. Його не знайшли. Він втік підземним ходом з-під бараку, що викопав під ліжком. Він не раз вертався до табору. Через усю повоєнну еміграцію, до сьогодення, політичне і релігійне тертя триває між наддніпрянцями і галичанами. Та найпам’ятніший для мене момент із табору Фалькенберґ відбувся в церкві. Я з дитинства любила церковну атмосферу. Спів, запах кадила… Мені, більше ніж де, почувалося в церкві затишно, безпечно. Не пам’ятаю, чи це було якесь свято. Ми з мамою пішли на обідню до бараку, де була Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Здавалося, що відправа мала давно закінчитися, а вона повторювалась. Тривога в церкві наростала. Люди, не виходили, бо далі правилося. Раптом з вівтаря почувся крик й звук розбитого скла. Всі вибігли з церкви, і побачили що отця Олексія витягнули з вівтаря через вікно якісь незнайомі люди. Поміж ними спостерігали в уніформах представники англійської адміністраційної зони. За короткий час увесь табір збігся, і став, як моноліт, в обороні отця Олексія (Потульницького). Жителі табору відразу пізнали НКВДистів і відтягали отця від них майже до брами табора. Тоді Українська адміністрації заявила Англійцям, що буде кровопролиття, якщо не залишать отця Олексія. Це вже був 1948 рік, коли завдяки Елеонорі Рузвельт, членкині комітету Статуту ООН, була проголошена «Універсальна Декларація Прав Людини» і репатріація на англійській зоні припинилася. Це був незабутній момент єдності й перемоги

Фалькенберґ, 1949. Друга Еміграція (1950-1956)


Червоний Хрест знайшов маминого брата Євгена Храпача, який із армією денікінців опинилися у Франції. Дядько Євген став нашим еміграційним спонсором до Франції. Для виїзду треба було документів для кожного члена родини. Переді мною пожовклий документ, немов би то «Довідка народження і хрещення». Видана УАПЦ в Фалькенберґу, під присягою свідків, 27 травня 1949. Дивлюсь, і самі котяться сльози. Відчуваю, як далі страх, перед репатріацією, паралізував їх. Немов читаю покійних батьків думки, як вони обережно підбирають, що їм відоме, і, що легше запам’ятати, вкладають дані на цьому документі.

Title  
Родина Бойків, - Франція, 1956 рік 


Рік народження: 1942 День: 10 квітня (батьки не знали дати. Але 10 число легко запам’ятати). Хрещений батько: Багмет Тимофій. Хрещена мати Іріолак (?) Матрона. Священник: Даниленко Прокіп. Місце хрещення: Rowno (Ровно, Польща) (перші дві букви ті самі, що Romny (Ромни, Україна-Сумська обл.)).

Батько перший емігрував до Франції 1949 року на роботу в хімічній фабриці, Pechiney /Пішіне). Це сильно позначилося на його здоров’ї, а згодом і на моїм.

ЗЕЕДОРФ 1949 року / SEEDORF DP’s CAMP. Зовсім не пам’ятаю цей табір. Здогадуюся, що це був переходовий, перед виїздом до Франції. Та збереглося моє перше свідоцтво з «Української Народної Школи» з табору Зеедорф за рік навчання 1949/50. Закінчила всі предмети «дуже добре»

Життя у Французьких Альпах (1950-1956)


Моїй сестрі Парасці доля судилась нелегка. Постійні переривання науки в таборах, а тепер у Франції. Парасці минуло 13 років. Можливість вчитися і закінчити народну школу обривається, бо наука в ній тільки до 14 років. Єдиний для неї вихід був – професійне навчання якогось фаху. Параска вибрала кравецтво. Хоча через наше містечко Реперу (Riouperoux, Isere ) проходив один з найдавніших маршрутів Франції, ще закладений Римською Імперією, і щорічний «Тур де Франс», в ньому була тільки «Народна Школа». Тож в 14 років батько везе Параску до Ґреноблю (60 км) від нас на навчання. Там вона живе в дівочому пансіоні; навчається й працює для родини вчителів, щоб себе утримати. Вона прожила в Ґреноблі до часу нашої еміграції до США у 1956 році. Але й Парасці прийшлось пережити душевну драму в католицькому пансіоні. Всі знали, що вона єдина українка в пансіоні. Раділи дівчата задля неї, що має відвідати пансіон перший раз український архієпископ Іван Бучко. Перефразую те, що Параска розказувала, і що її найбільше вразило. Архієпископ Бучко почав пояснювати, що єдина українська церква в Україні це Греко-Католицька, яка силою була підкорена Москвою, але бореться в підпіллі. Люди православні – це безбожники, комсомольці і комуністи. Звичайно, що не було кому Параску розрадити чи пояснити, бо ж молоді дівчата не знали історії УПЦ. Вони ж не зрозуміли, про що Апостольський візитатор українців-католиків у Західній Європі говорив. Вони тільки бачили, як ті слова вразили душу їхньої подруги Паші… Перші чотири роки в Франції ми жили в зелених бараках, так, як і в Німеччині, але вже кожна родина в окремих квартирах у підніжжі Альп. Решта емігрантів були італійцями, що приїхали на заробітки. Ці бараки знаходилися десь два кілометра від фабрики, і там було багато землі й ліс. Для бажаючих працівників фабрика «Піші не» роздавала городи. Батьки в скорому часі купили корову і козу. Та кілька городів придбали. Я часто на тих городах колотила масло й була опудалом для пташок. А хитра коза мене заганяла в будку. Наші характери не сходились. Мені було лише вісім років. Французька мова стала моєю першою мовою освіти. Я полюбила читання. За ті 6 років, що ми перебували в Франції, я перечитала всю колекцію книжок «Народної Школи».  Була також відзначена за найкраще каліграфічне письмо. Я була одна із 13 учнів, що здали іспит і отримали дипломи зрілости. 

Всі ті роки проживання між Альпами батьки не пускали мене в гори. Я зрозуміла, чому, вже в дорослому віці. Але той один раз, що вони дозволили, міг повернутися в те, чого вони найбільше боялися. Щоб відсвяткувати наш успіх, вчитель організував прогулянку в Альпи. Ми автобусом доїхали до наміченого пункту і тоді піднялися високо в гори фунікулером. Краєвид був прекрасний, і ми розбрелися по полю і ярах, вкритих квітами. Пам’ятаю, немов би  вчора. Раптово довкілля змінюється. Важкі хмари закривають небо. Починає падати дощ. Густий туман притушує наш зір і слух. Настає паніка і плач. На мокрій траві стає важко втриматись. Здається, що я кочуся в яр. Пробую затриматися травою, кущами і лізти вгору на животі. Задихана, лежу під дощем. Коли, немов з небес, вчуваються дзвінки корів або кіз на пасовищі. Чую все ближче голоси. Інші учні також тягнуться до звуків дзвінків, як до світла... Нарешті виходимо, всі 13 з учителем, на вузеньку стежину. Наші рятівники - коза з козенятами. Дякую, Господи! Вузенька стежина, над яром, веде нас до села. Саме за нами приїжджає у село вантажівка з цементом. Вчитель домовляється з вантажнико, завезти нас на головну дорогу, щоб ще встигли зловити автобус додому. Запізно! Добираємось пішки та з ласки вантажників, які нас по черзі підбирають. Ми виходимо з вантажного авта. Поліція, і весь люд скупчився коло адміністраційного будинку, перше в шоку, а тоді в сльозах радості. Усвідомлюючи, що ми не спустилися фунікулером, поліція почала нас шукати, побоюючись найгіршого. А тут ми з’являємось! В хаті мама шиє. Вона нічого не підозрює. Дивується тільки тим, як я могла на прогулянці так забрудити, й навіть порвати плаття, що вона мені пошила. Не пам’ятаю, коли я трошки розказала мамі про красу Альпів та козенят з дзвінками. Моїм щасливим числом на все життя стало -13!

AU REVOIR, АЛЬПИ! Сестра Параска закінчила навчання кравецтва в Ґреноблі і повернулася додому з трагічною новиною. 12 років по війні, перший лист до Параски з України, сповіщав батьків, що Федір загинув на війні. Розпач батьків важко описати…

(Далі буде)

Галина Бойко (Грушецька). Відлуння страждань: герої мого життя

Грізні кручі і відповідальність громади за життя героя

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com