Художник-графік Олеся Джураєва – про ліногравюри, мистецький побут та ставлення до мейнстріму.

Мої ліногравюри – це особистий візуальний щоденник. Неспішно та наодинці з собою я зосереджуюся на світі навколо, аби згодом втілити в роботах емоції від всього лише однієї пережитої миті. У мене ніколи не вистачало терпіння та слів, щоби писати чи говорити. Набагато легше й змістовніше «розмовляти» візуальними образами: мистецтво –  мій медіум для передачі переживань і погляду. 

Що це за погляд? Я вдивляюсь у звичні, здавалося б, речі. Раніше це були натюрморти, різні побутові історії, що я спостерігала у себе вдома, у майстерні чи в оселях моїх друзів. Згодом я почала надавати перевагу урбаністичним пейзажам та життю людей у місті. А ще вдивлялася в різні текстури природи: від того, як виглядає небо крізь крони дерев, до плинності та химерності обрисів хмар.

Nordic light. Stockholm. 2020

Аби вхопити необхідний момент, мені потрібно зафіксувати його на фото. За секунду неодмінно зміниться світло, люди продовжать йти по своїх справах, а машини – їхати галасним потоком. Проте унікальна мить, що мене зацікавила, залишиться на фото. Це і стає початком мого творчого процесу: я схоплюю конкретну емоцію, з якою буду працювати дуже довго та повільно – інколи упродовж трьох-чотирьох місяців.

Фактично, весь цей час я переживаю лише одну мить. Сиджу годинами в студії, думаю про неї, прагну зрозуміти свої відчуття від пережитого. Врешті-решт я настільки зрощуюся з моментом, що закохуюся в нього, пізнаю в деталях – і втілюю в гравюрі. Хоча це й дуже скрупульозна робота, я не прагну бути перфекціоністкою. Мої лінії не досконалі, а точки – не ідеально круглі. Я не вимірюю до міліметру відстані між штрихами. Власне це й допомагає мені передати реальність – не довершену, але прекрасну. Світ, як і я сама, не ідеальний, але виключно в цьому й прихована гармонія.

Деколи мені не вдається досягти бажаного результату. Тоді я розпочинаю роботу наново, враховуючи свій попередній досвід із тим, що саме мене не задовільнило. Це дозволяє мені розвиватися, адже кожна нова гравюра – це виклик. Завжди цікаво заходити на невідому територію лише з гіпотетичним уявленням, як варто діяти. Не можу сказати, що мені дається це легко, але головне – розпочати бій.

Так само і з натхненням. Воно існує, але до мене приходить лише під час наполегливої праці. Можна скільки завгодно уявляти та планувати фінальний результат, але в цьому немає магічного акту творення. Буває, що мені не хочеться нічого робити, тоді я силоміць змушую сісти працювати. Минає пів години – і я забуваю про все навколо, а процес оволодіває мною. Це і є те жадане відчуття творення чогось нового.

Somewhere in Paris, 2020

Але щоби мати змогу висловлюватися й досягати результату, необхідним є  володіння технікою – таке непопулярне в сучасному мистецтві поняття «ремесла». Ремесло не зробить із вас художника, але надасть можливість втілювати найскладніші ідеї. Його варто розглядати як інструмент або мову вашої творчості. Рівень, на якому художник вміє користуватися технікою та ремеслом, визначає точність та щирість фінального мистецького образу. А також дозволить експериментувати й не боятися помилок.

Я займаюся ліногравюрою вже 10 років – це моя основна та улюблена техніка, яка мені досі не наскучила. Але перед цим мені довелося багато спробувати й вивчити, аби остаточно зрозуміти, що саме потрібно для творчості. В інституті я вивчала графічний дизайн, однак зрозуміла, що не хочу працювати за комп’ютером. Паралельно я удосконалювала свої навички живопису, рисунка, композиції, а найголовніше – тиражної графіки. Тож коли я закінчувала інститут, то вже мала за плечима першу персональну виставку.

Я пробувала свої сили в техніках офорту й сухої голки, а першу серйозну серію створила в гравюрі на картоні. Вона подарувала мені відчуття свободи та впевненості в собі. Однак гравюра на картоні вимагала багато часу для експериментів під час друку. У моєму випадку друк одного відбитку тривав цілий день, до того ж, часто все завершувалося зовсім не так, як я планувала. Один відбиток зазвичай був дуже не схожим на інший.

Take your time, 2020	На світанку, 2016

Цілком можливо, що я б і залишилася в цій техніці, але життя розпорядилося інакше – у мене народилися діти. Час на роботу став суттєво обмеженим, тож я вирішила змінити техніку. Я була готова витратити значно більше годин на роботу з формою, але мати передбачуваний результат друку. Ліногравюра – саме така техніка. Хоча вона може здатися простою, але приховує в собі надзвичайні можливості. Чимось вона нагадує мені меццо-тінто, так звану королеву графічних тиражних технік. Усе розпочинається з чорного, а далі ти вже починаєш працювати білим і створювати візуальний образ.

Звісно, навіть у ліногравюрі ніколи неможливо передбачити, як точно виглядатиме робота. І для мене це важлива творча складова процесу, що дозволяє не нудьгувати та відкривати нові горизонти. Завжди відбуваються незаплановані речі, але, володіючи технікою, я здатна впливати на них: щось позбавитися, зупинити чи, навпаки, посилити. Ще я багато друкую, коли працюю над формою. Таким чином я контролюю все, що відбувається, та не втрачаю потрібний мені стан у кінцевому образі та настрої роботи.

Матеріал для гравюр (лінолеум) я шукаю в старих будівлях, дещо мені приносять друзі. Давнє покриття краще підходить для моєї роботи, а також стає невід’ємною частиною усього творчого процесу: коли я знімаю старі шари, то звільняю місце для нових зображень, ідей та почуттів.

Центральним елементом в моїх гравюрах є лінія. За допомогою натиску чи переривання лінії я створюю тон і форму. Так передаються коливання реальності та течія світла. Я йду за світлом, тож тон визначає та деталізує все в моїх роботах. Коли я вирізаю лінії при гравіруванні форми, то не рисую їх, а думаю, яким стане цей фрагмент вже під час друку.

I am human, 2019	Take your time, 2020

Навіть із короткого опису роботи художника-графіка стає зрозумілим, наскільки цей процес потребує усамітнення та уповільненого способу життя – геть протилежного до того, що диктує сучасний світ. Існує уявлення, що митцю необхідно бути в центрі подій, багато комунікувати з арт середовищем і швидко реагувати на злободенні теми. Все це – не про мене. Я рідко буваю серед колег і не люблю голосних тусовок. Значну частину свого часу проводжу наодинці чи з родиною. А працюю переважно в своїй майстерні, бо мені важко зосередитися та поринути в процес у інших місцях. Студія стала для мене місцем сили та зоною творчого комфорту.

Також мене не приваблює мейнстрім у мистецтві. Як у сюжетах, так і в техніці (адже в Україні популярнішим є офорт), я ніколи не орієнтувалася на думки інших чи вимоги ринку. Але я роблю те, чим сильно захоплююся та при цьому можу бути впевненою у власній щирості.

Водночас, я сприймаю своє мистецтво як інтернаціональне. Я народилася в Душанбе, столиці Таджикистану, але ще дитиною переїхала до України. Зараз мені приємно, що моя робота має успіх на міжнародному рівні – за останні роки я отримала багато відзнак. Наприклад, у 2019-му я отримала головну нагороду в розділі тиражної графіки Prix Félix Bracquemond на 158th Salon of the Société Nationale des Beaux Arts (Caroussel du Louvre) у Парижі. А в 2020 році мене нагородили премією Award for technical excellence на 4th International Printmaking Biennial Cacak у Сербії. Відзнака майстерності – це справді почесно для мене, адже я багато працюю над технікою. До того ж, це приємна нагорода за довгі роки завзятої праці.

I will remember, 2020	Spring day in Berlin, 2019

Проте нагороди не є метою – здається, в мене взагалі немає конкретної цілі. Є творчий шлях, яким я прямую та насолоджуюсь процесом. Хто, як не я? Жоден із нас не зможе «пройтися в чоботах іншого», бо наше життя унікальне – і я задоволена часом, коли живу. Мої роботи стають листами в майбутнє, де я розповідаю про  своє сьогодення. Ці листи (або візуальний щоденник) розповідає не про особливі моменти, а про абсолютно звичайні. Адже саме з них складається наше життя – і лише особливий погляд та ставлення можуть зробити їх незабутніми.