Глибоко переконана, що кожній чуттєвій людині знайомий стан спустошення й відчаю. Відчуття прострації, фрустрації і ще чогось подібного, коли ненадовго, але непереборно, виникає бажання заховатися від людей, світу і власних думок...

Автоматично вимикаю всі телефони й ховаюся під ковдру з глибокою надією втекти в тишу, самотність і сон. Невдало... Функція паузи не діє. Мозок підступно прокручує плівку пам'яті назад. Львів, Бориспіль, Неаполь... а далі - кольоровий пазл, що розсипався на дрібні частинки. Там була радість, смуток, здивування, відчай... і невгамовне бажання "битися" за свій народ.

Сьома поїздка до Італії принесла не лише повну сатисфакцію відпочинком, а й глибокий відчай від побаченого й почутого про моїх рідних українців.

Увесь світ, що перетворився на велике село, живе за принципом стереотипності. Стереотипного бачення всього і всіх. Якщо ти американець, то обов'язково маєш бути товстуном із хот-догом у руці; німець - пунктуальний і суворий нацист; француза, який обов'язково поїдає слимаків та жаб, повинен супроводжувати тонкий шлейф вишуканого аромату; італійці, гарячі й темпераментні, харчуються піцою і макаронами; росіяни - народ "песни да пляски" з національним напоєм "водка", а українці вдягають вишиванки, їдять сало з цибулею й теж п'ють "водку" (даруйте, горілку)... У всякому разі не хочу образити жодного представника перелічених націй, бо не страждаю фобіями, а навпаки, поважаю всіх.

Абзац про стереотипи є логічним поясненням до фрази - "невгамовне бажання "битися" за свій народ". Битися й ламати маргінальні стереотипи Заходу про Україну.

На превеликий жаль, в Італії нам поставлено тавро "ubriacone", що означає "п'яниця"... Не лише українцям, а й іншим слов'янським народам, та це зовсім не втішає. Однак зрозуміло, що безпричинно таке ставлення сформуватися не могло, бо немає диму без вогню. А те багаття тихенько розпалює підленький "зелений змій", якого народ добровільно зігріває в себе на грудях або, якщо хочете, гріє ним свої груди. Питаю: хтось силоміць заливає? Ні! Тоді чому в сорокаградусну спеку сорокалітній заробітчанин-українець упивається сорокаградусною отрутою, що робить із нього посміховисько, а водночас бруднить репутацію нації?! Варто додати, що в Неаполі облюбованим місцем для таких "розваг" стала площа Гарібальді, яка мало не перетворюється на арену цирку зі сп'янілими паяцами. Проте від такої вистави хочеться ридати... Адже це моя велична українська нація! Одна жіночка з порожніми очима каже мені: "Дитинко, є лише територія "Україна", української ж нації немає". Іде геть, бо не бажає слухати мої протести й переконання. Зневірена вона... Побачене і почуте не може не ввести у стан депресії того, кому небайдужа доля рідного народу. У горлі тисне клубок образи і я швиденько їду додому, щоб не бачити абсурдної картини поряд з пам'ятником італійському героєві. Вмикаю ТБ, а там продовження: 30-річний українець автівкою збив двох італійок. Мати померла, дочка в реанімації. Водій був у стані алкогольного сп'яніння. Ще якісь коментарі потрібні?!

Тоді чи справді це стереотип щодо нас? Це очевидні факти, з яких пересічний європеєць робить такі висновки. Я не кажу про всіх, а лише про більшість. І коли італійські друзі питають мене, чому мої земляки так багато п'ють, то насправді не знаю, що відповісти... Нарікаю на складні обставини, на фізичне та психологічне напруження і т. д., хоча знаю: річ не в тім. А у слабкості характеру тих, хто добряче підсідає на склянку. Маленький епізод до теми: стою в супермаркеті в черзі до каси, поруч - симпатичний молодик витягає з кошика соус для макаронів і дві пляшки горілки. Автоматично думаю, що хлопець наш. Так, доказом була його телефонна розмова, що загалом складалася з міцного лихослів'я та кількох нормативних українських слів. Стало страшенно прикро й соромно, однак не йому, а мені...

Втомившись від марноти марнот міста, я та троє моїх добрих знайомих з України їдемо відпочити на берег вечірнього моря. Михайло, Олена та Юрій близько семи років живуть і працюють в Італії. У кожного своя історія. Тиха музика моря та магія вогнища, розкладеного на березі, створюють затишок та спокій, що налаштовують на щиру бесіду. Михайло розповідає, що в Україні після закінчення університету розпочав власну справу, одружився, народився син. А потім йому "допомогли" втратити бізнес в Україні, тому мусив їхати на заробітки, звісно, заради сім'ї. Згадав труднощі, які пережив по приїзді в чужу країну. Йшов 50 км пішки, бо не мав грошей на автобус, а ніч перебув під ялинкою біля якоїсь АЗС. Потім знайшов притулок у забутому вагончику, де вже мешкав не один десяток таких, як він, іноземців. Просто жах! Я не могла приховати шок від усього, що почула. Однак Михайло навіть якось жартома про це розповідав, сміявся сам із себе, з бід та невдач. Найбільше болить йому те, що син росте без батька, сприймає його лише, як гаманець. Каса вільна! Замовляйте, будь ласка!

Олена - шалено красива й розумна молода жінка, з відзнакою закінчила два університети. Проте тоді в Херсоні не могла знайти пристойної роботи. Дівчина не мала ні чоловіка, ні дітей, тому подалася до Італії шукати кращої долі та доброго заробітку. Приїхала одна і ні до кого. Тривалий час не мала роботи. Вижила завдяки організації КАРІТАС, яка займається гуманітарними проектами. Згодом вдалося непогано влаштуватись. Однак іноді доводилося працювати по 14 годин на добу. Хіба це не панщина?! Олена живе в чужій країні нелегально, не їздить до України, бо боїться, що не вдасться повернутися в Італію. Особисте життя якось не складається. Фіктивного шлюбу з італійцем не хоче, а з українців, за її словами, трапляються лише пияки. Каже, що всі наші чоловіки тямущі й мають золоті руки, однак ті руки занадто часто тягнуться до чарки...

Лише Юрко сидів тихо та нічого не розповідав, а мені не надто хотілося лізти в його втомлену душу. Таких Юрків мовчить по світу десятки тисяч...

Опівночі їдемо додому. Забираємо автівку зі зони паркування, а працівник нас запитує, чи не померзли ми в таку пізню годину на березі. Відповідаємо, що ні. Тоді він каже: "А, напевно, ви горілкою грілися!" Ми гуртом кажемо, що НІ! Цей італієць наступив на мій болючий мозоль і я, не стримуючи емоцій, напівнервово починаю пояснювати, що італійці мають хибну думку про нас, про націю не можна судити з окремих бовдурів, бо їх не бракує в кожній країні... Потім той нещасний слухав скорочену лекцію про величний український народ... Він просив пробачення, казав, що не хотів нікого образити. Мені стало легше. Тільки-от мої друзі з іронічною посмішкою співчутливо дивилися на мене, а потім сказали: такий фанатизм їх залишив ще років п'ять тому, потім довелося змиритися і мовчати. Прикро...

Як же людям, які мислять тверезо, боротися з цією тотальною алкогольною експансією?! Підвищувати ціну на алковироби? Розгортати антирекламні акції? Впроваджувати "сухий" закон? Що робити?

Один знайомий іронічно пожартував: "Алкоголізм - це наш профіль!" Зустрічне запитання: "Яким же тоді є наш анфас?"