rss
07/25/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Галина Бойко (Грушецька). Відлуння страждань: герої мого життя

Частина І. Без коріння

Грушецька Галина Степанівна, (з дому Бойко), народилася 1942 року у селі Артеморястівка, Полтавської області) — українська громадсько-культурна й освітня діячка діяспори в США. Немовлям Галинка Бойко опинилася за кордоном, де вивчила українську мову. В Сполучені Штати Америки прибула в 14-річному віці з Франції. Юнкою у Чикаґо вона належала до Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) – української молодіжної громадської організації у США і Канаді, яка постала у Нью-Йорку в 1950 році. Закінчила відділ бібліотекарства з маґістерським дипломом. Учителювала в суботній школі українознавства. Разом зі своїм чоловіком Дмитром мала в шлюбі трьох доньок – Орину, Марину й Калину. У 1974 зредаґувала збірку творів української письменниці Катерини Федорівни Перелісної під назвою «Вірші для дітей». Була засновницею та очільницею-опікункою дитячого хору «Молода Думка» у 1976-1978. Була організаційним референтом Комітету для побудови пам’ятника будівничому та Митрополиту Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василю Липківському у Баунд-Бруці 1984 року. У 1986 зініціювала створення та очолила Комітет для фондування добудови Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. Наприкінці 1990-х працювала диктором «Голосу УАПЦ» при УПЦ у США та брала участь у заснуванні Товариства української мови та Українського православного товариства імені Святого Андрія (1990) в Чикаго. Від 1991 року вона була засновницею і головою товариства «Полтавщина», за допомогою якого побудовано Покровську церкву у мікрорайоні Сади-2 міста Полтави. В 1990 обрана до управи Чиказької філії Товариства української мови імені Тараса Шевченка у США як організаційний референт.

***

«…Я знала від матері, що ми з сестрою Параскою не народилися в родовому селі Кілочки, де певний час батьки жили там, але, через голод, виїхали не знати куди. Не один раз розпитувала про дивну назву села, де я народилась, Артеморястівка, і що воно означало? Дивувалась, що мати навіть пам’ятала цю, видалось мені, казку-легенду. Якийсь Артем в селі хотів знати, чому папуга на ярмарку літає й говорить, а чому він тільки говорить, а не літає? Збудував собі крила й пустився з клуні. Кілька кроків пролетів й упав… Знайшли Артема в рові з усмішкою на устах. Як виявилося роки пізніше, ця подія правдоподібна… Але так я ніколи і не довідалась таємницю, чому ми з сестрою народилися в чужих селах... Несподівано мені пригадалося, що український письменник, літературний перекладач й дослідник проблем розвитку й культури української мови, уродженець історичної Полтавщини Борис Антоненко-Давидович, який у голодному 1933-му році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою, у своєму нарисі «Крила Артема Летючого» (1931) писав: «...Птиця воду п’є, а з себе не випускає. Сам придивлявся, людей питав, і ніхто того не бачив. А чому воно так? Два ока і дзьоб — сказати б, як той рот і ніс, тільки стулені разом. Дві ноги, як у людини, а замість рук — крила. Або ще, приміром, яйця. З яйця вилуплюється птиця, ну й гадюка — вона теж кладе яйця. І з тих яєць вилуплюється мале гаддя. І черепаха так само. Птиця літає, а гадина плазує… Чому? Знову ж таки, як і птицю взяти — птиця птиці не рівня. Котора птиця є швидка, котора повільна, а котора й так собі. З вигляду начеб і птиця, а тільки й слави тієї, що крила — курка в дворі, приміром. За морями-океанами у вирії — вичитав якось у книзі, — де ніколи снігу не випадає і люди срамотою світять, голісінькі ходять (а самі ж чорні та банькаті!), так там птиця струсь водиться. Літати та птиця не може, бо, хоч у неї і є крила, та тії крила їй ні до чого. У неї все в ногах. Ноги довгі й цибаті. І біга через ті ноги струсь швидко. Отак, як кінь. Ну тільки й кінь не всякий за ним уженеться. Хіба що графський огир з економії, може, й наздогнав би. Бо птиця прудка. І на ній можна верхи їздити. А для чого тому струсеві крила, й чого його за птицю мати, коли він не літа, — того в книзі не написано. Сам міркував довго, хотілося своїм розумом дійти, та так і не дійшов. Тільки спантеличився. Питався вчительки, питався, спросивши благословення, батюшки в неділю після служби Божої, а врядника побоявся спитати. І ніхто до пуття не пояснив. Птиця літає, ну й чоловік може. І сам я того допевнився. А щоб ніякого обману й по-хорошому воно — хай уся громада бачить…

Він узяв свої полотняні крила, й перед ним розступилися спантеличений старшина, приголомшені соцькі й увесь мир. Він, не поспішаючи, виніс свої крила надвір, і тоді всі побачили, як він страшенно одмінився за ці дні. Позеленів на виду, щоки позападали, тільки очі блищать. Перед ним, як перед навіженим, далеко поступились, і він легко проніс свої крила. Він приставив до стріхи драбину й поліз...

І більше нічого не чув. Було хмарно й вітряно. Вітер кошлав йому волосся, хльоскав по штанях і шарпав крила. Було важко стояти й поривало у височінь. Дітвора повидиралася на явір, край стріхи внизу виглядали сполохані селянські лиця, старшина підштовхував коло драбини двох переляканих соцьких і гримав, десь голосила якась жінка. А він нічого того не чув і не бачив. Обернувся лицем до вітру й хотів щось сказати вниз до громади, та роздумав. Випростав широко свої полотняні крила, стиснув у кулаках ремені, пригнувся, змахнув крилами й стрімголов стрибнув у вітер.

Він не встиг заправити у дерев’яний хвіст ноги, як його підхопило й понесло. Стріхи, село, левада замайоріли в очах і закрутились у скаженому танку. Він навіть не махав своїми крилами, лиш чув, як шумить у вухах і якась потужна свавільна сила несе його від землі. В нестямній радості він дико закричав, та вітер доніс до землі лиш глухий відгомін його крику.

Вітер повернувся від землі, наздогнав його, схопив благенькі полотняні крила, підкинув їх високо вгору й з силою жбурнув об землю… Його знайшли за версту від села в глибокій ярузі. Він лежав закривавлений, з потворно вивернутими руками на своїх потрощених полотняних крилах. Він був ще живий. І єдиним оком на покаліченому страшному лиці дивився на небо. Кліпав повікою, бо запливало око кров’ю, і мовчки дивився. Коли, жахаючись, хрестячись і одвертаючи набік голови, щоб не дивитися на те страхіття, люди помалу підняли його й поклали на воза, він тихо застогнав. На возі він знову замовк, а коло перших хат за цариною почав холонути. А закривавлене око все ще дивилось у небо… У волості урядник писав протокол, а старий Ґудзій коло церкви казав людям, що то Бог покарав Артема, бо наважився він проти самого Бога стати. І не було через те йому спокою на цьому світі, не буде й на тому».

Я вдячна Летючому Артемі, із села Артеморястівка, де я народилася, що передав мені деякі гени допитливості й рішучості: ніколи не здаватись і завжди закінчити, що почала...

...Але повернімося до історії моєї родини. Крім їхніх імен – Євдокія Кононівна Храпач-Бойко та Степан Прохорович Бойко, я майже нічого й не знала про родовід своїх батьків. Коли вже сама стала матір’ю – усвідомила трагедію їхнього життя, їхню незагоєну душевну рану. Їхній біль став моїм болем. Я хотіла знати більше. Малограмотні селяни з Полтавщини, вони зуміли перемогти свій страх, покинути свою батьківщину, не знаючи, що на них чекає, щоб врятувати своїх малих дітей від того комуністичного жахіття, що вони пережили. Мати немов не чула мого прохання розказати про її рід Храпачів. Але, одна розмова з мамою закарбувалася в моїй пам’яті назавжди. Вона, як і перед тим, мовчала. Потім раптово запитала: «А навіщо тобі це треба знати? Вони й сюди прийдуть!» Я здивовано запитала: «Хто прийде?» – «Комуністи!», - шепнула вона. Як грім з неба вдарив. Все стало ясно! Я своїми питаннями породжувала страх в її душі за нас дітей її другої родини, навіть в Америці!

Title 
 Бойко (з дому Храпач) Євдокія
зі своїми донями

Чотири кукурудзяні качани

Як це не дивно, про рід Храпачів мама не говорила, але, при кожній нашій зустрічі, аж до місяця перед смертю, розказувала мені про найстаршого брата Федора, якого я так і не знала, та своїх чотирьох янголяток. Її наболіла душа й думки постійно були з ними. Я знала напам’ять слова й звороти, які мама говорила, й підказувала їй, коли вона їх забувала. Передбачаючи момент розповіді про розлуку мами з 11 літнім Федьком, я вже не могла стримувати хвилювання й сльози. Як мама говорила, я слухала. Я слухала з надією, що може почую щось нове. Наприкінці літа 1932-го року, 11 літний Федір пас худобу в колгоспі й там його трохи годували, а вже малих не було чим годувати. Мати вирвала чотири кукурудзяні качани й поклала на лавку перед хатою, щоб підсохло зерно для каші. «Добрі люди» повідомили каральним органам НКВД, і без свідків крадіжки й суду засудили маму на п’ять років як «ворога народу». Батько, як прикладний зразок пролетаріяту, залишився з п’ятьма дітьми. Десь в жнива чи після 1933-го, мамуся отримує від батька закодованим словом трагічну новину, що Оксаночка померла, а решта дітей вже опухли й непритомні. В розпачі, мама тікає з в’язниці, покладаючись на Божу ласку, переходить вбрід річку, не вміючи плавати. Застає дітей ще при житті. В обіймах й печалі по черзі помирають Маруся, Галинка і Тарасик. Хоч через щілину, бачить мама, як забирають і кидають тільця її янгеликів на віз... В такий смертельний час для кожного, ніхто в селі не бачив, що мати з тюрми втекла й прийшла додому. По смерті діточок, втрьох, батько, мати й Федько блукають по стерні, збирають зерно, свідомі того, що їх чекає розстріл, якщо зловлять. Їм вже байдуже, аби тільки розстріляли всіх трьох разом... Але цього не сталося. Судилось Господом інша доля. Після місяців переховування, мати знає, що мусить повернутися до колгоспу, бо ж буде вирок смерті для родини, включно з дорогою дитиною. Треба негайно повернутися, поки ще не запізно. Федько, в розпачі, не хоче чути! Благає маму не вертатися... 11 літня дитина благає... Можна тільки собі уявити, що діялося в материнській душі. Образ цієї розлуки не покидав мамочку до кінця життя

Коли мама з’явилася перед бригадиром колгоспу, він, не піднімаючи голови, запитав її ім’я й прізвище, і почав шукати на списку дошки.

Лише тоді, вставши і показуючи на неї пальцем: «А, ворог народу? Ти втекла з тюрми! Тепер будеш досиджувати! Заберіть її!»

«Не знаю де в мене взялася сила», - незліченні рази повторювала мені мама. Я крикнула: «Якби твої діти вмирали з голоду, ти б не втік?» - Відповіді не було.

В тюрмі мати відповідала за засолку капусти й огірків. Начальник тюрми, єврей, по-батькові Ісаакович, дуже цінив мамину працьовитість і чесноти. Чутки були неймовірні, що немов він був і адміністратором, і рівнож в’язнем. Він не раз дивувався, чому мама в тюрмі. Розмова заходила звичайно за ті чотири кукурудзяні качани. Раз, мати відважилась і його запитала, як така розумна й освічена людина також кару відбуває. «А я, Євдокіє Кононівно, ту кукурудзу вагонами вивозив!» З якоїсь невиясненої причини 1937 року, маму повезли в транспорті на Сибір (тепер стало відомо, що тих, хто сидів раніше, в 1937-му брали знову на Біломорканалу). Як розповідала мама пізніше, в Полтаві випустили в’язнів з вагонів і сказали їм стати на коліна до заходу сонця.

Була вже змучена фізично й духовно, і їй вчулося: «Євдокія Кононівна Бойко – на волю!»

Тільки мрія! Вона навіть не ворухнулась. Але знову виразно почула: «Євдокія Кононівна Бойко – на волю!». Цей раз, розгублена, йде до адміністрації. На столі прокурора лежать два листи в її оборону. Перший лист від адміністратора тюрми Ісааковича. Перефразую переказане мені мамою. Ісаакович в листі підкреслює, яка мама працьовита, чесна людина. Таких людей потрібно, щоб трудилися на благо держави! Другий лист був від заступника Ісааковича, українця, царство їм небесне! Листи-свідчення переконали прокурора-жінку. Можна тільки уявити, з якою радістю мама добиралась додому, до рідної дитини. Душа дихнула почуттям надії.

Радість довго не тривала. Мати, вагітна, ночами чергує на колгоспній свинофермі. Раптом, одного дня, завідувач свиноферми, без доказів і свідків, звинувачує матір, що вона втопила свиноматку в баку з водою! Йде суд. Добрі люди втішають матір, передбачають, що Докії не менше, ніж 10 років дадуть! Ветеринар свідчить на суді. Його спокійне свідчення приголомшує всіх: «Свиноматка здохла з природних причин, через хворобу, і води в легенях не було».

Пізніше виявляється, що сам завідувач, побоюючись покарання за недогляд, кинув дохлу свиноматку в бак з водою, свідомий того, що може завжди звинуватити «ворога народу». Але, мабуть, ніхто не очікував людину з людськими чеснотами й мужністю сказати правду саме 1937 року!

«Господи! Лише Ти відаєш правду! Осели душу цього, без іменного, де всі праведники спочивають». Народилася сестра в часи гоніння і переслідування нашого роду Храпачів в селі Кислівка, на Сумщині, 15 жовтня 1937 року. Мати вважала, що залишилося тільки два місяці до нового року то записала їй рік народження 1938-й. Дали їй ім’я Параскевія, в пам’ять дорогої маминої подруги, яка померла в Голод 33-го. Згадувала мати, як дуже любив Федько бавитися із сестричкою, але нарікав, що брала олівці. Німці вступили в Київ 1941 року, і Федька мобілізували до совєтської армії того ж 1941. Не судилася мені доля знати брата Федора. Його сумне юне обличчя дивиться на мене з фотографії, отриманої з України 12 років по війні. Лист був відповіддю Парасці, яка розшукувала брата Федора. З листа моєї хрещеної матері Мотрони, який прийшов в місяці листопаді 1956-го року, саме коли наша родина покидала Францію, щоб емігрувати до США. І тут прийшла вістка про загибель Федора. Розпач не можна описати.

Не знаю як, але батько ще зумів спровадити з Ґренобля (60 км. від містечка, де ми жили), українського православного священика, щоб відправити панахиду по світлій і вічній пам’яті дорогого сина й брата. Яка трагедія поневоленого народу, чиї діти віддають життя за катів свого роду і народу!

Бойки з Храпачівського Яру

Про рід мого діда Прохора Бойка та бабусі Марти Бережної-Бойко майже нічого не знаю. Родина була бідна, й жила у Храпачівському Яру. Дітей в родині було багато. Саме перед т. зв. революцією Російської імперії 1917 року мій батько в 14 років став круглим сиротою. Старші брати, захоплені політичними змінами, покидають хату й скидають на сестру Марфу опіку молодших дітей. Про ці важкі часи батько не говорив. Але про брата Василя з гордістю розповідав. Однієї зимової ночі, десь вже в 1920-ті, щось тяжке грюкнуло, звалилось в сінях. На підлозі лежало обтіпане тіло людини. «Це я!», - почулося. Марфа з каганцем приступила і крикнула: «Це ти, Василю?!»

Вона відразу побачила замотані в шмаття тяжко обморожені ноги. Він втік із заслання, щоб прийти додому і розказати меншим перед смертю, що з ним було, відколи він покинув хату. Хоч дуже ослаблений, Василь поспішав розказати негайно про себе, хвилюючись, що може хтось його бачив, як він до хати добирався, і йому не вдасться розказати. По дорозі до Києва, де все відбувалося, на думку Василя, він зупинився переночувати в одному селі, де саме молодь веселилась. Гулянка раптово перервалась, коли молодь огорнуло коло військовиків: «Не бійтеся! Ми свої! Із Запорізької дивізії Армії УНР, прийшли, хлопці, вас вписати до війська Української Народної Республіки, щоб разом ми вибороли українську державу зі столицею в Києві!»

З гурту молоді посипались нарікання і обвинувачення: що уряд УНР хоче їх, як невільників, силою забрати до війська; що УНР не думає ділити землю так, як большевики обіцяли. Сотнику не в перший раз було чути ці докори. «Ви ж діти української землі, хто ж буде її боронити, як ви тікаєте в ліс, коли дивізії Армії УНР по селах видають призов в армію, і з’являєтесь в село тільки на гульки! А щодо большевиків та ділення землі: чия ж це земля? Большевиків чи ваша, українського народу? Визволитель той, хто визволить поневолений народ і вернеться на свою землю, а той, що залишається, той окупант-поневолювач, так, як Московська імперія була, так і большевики!»

Василь зголосився до Армії УНР. Його національне дозрівання пройшло вже в Києві. Новий світ відкрився перед ним, і він хотів це конечно передати ще Марфі, Степанові й Грицю, поки не було запізно. Звичайно, що був донос, що Василь повернуся. Родина його переховувала в хаті, бо не міг ходити. Моєму батькові тоді могло бути десь близько 19 років. Оскільки він не хотів чекістам показувати, де Василя сховали, його почали сильно бити, так, що сорочка й рани злилися. Батько вважав, що цим він не зрадив ні свого брата, ні Україну. Це стало його дороговказом на все життя.

«Уже в 80-і роки ХХ століття, коли померла сестра батька Марфа, до якої щорічно приїздив наймолодший брат Грицько з Донбасу, розібрали тітки Марфи хату і знайшли револьвер. Напевно, Василя», - подав М. Храпач. Єдине, що батько не міг, це згадувати, говорити про Голод. Цей кремезний козарлюга, тільки почувши слово Голод, ставав, як мокра ганчірка. З нього лився піт, поклавши голову на стіл він хлипав і ридав: «Не можу, не можу, дитино!»

Батько був при дітях, коли мати була в тюрмі й не бачила їхні страждання. Навіть тоді, коли в 1986-1987 роках Джеймс Мейс став виконавчим директором «Комісії Дослідників Голодомору в Україні -1932-1933 при Конґресі США», і забракло грошей на її завершення, я стала ініціатором та організатором «Чиказького Комітету» для фінансової допомоги «Комісії Дослідників при Конґресі США». Рівночасно очолила в Чикаго Гарвардську програму «Усна історія Голоду 1932-1933 рр.». Багато свідків Голоду боялися свідчити; деякі свідчили під зміненими прізвищами. Вдалося мені навіть прослухати свідчення двох українців-євреїв з Києва і Одеси, які саме у 1980-ті роки емігрували до США. Прослухала не одне трагічне й хвилююче свідчення, тільки не почула свічення про своїх найрідніших, батько так і не зміг розказати. Ці свічення були використані у праці « Комісії США про Голод в Україні - 1932-1933 років» та видані у двотомнику у 1990-х роках.

Подвиги творять звичайні люди, які йдуть за покликом свого серця

В яких країнах наша родина Бойків не перебувала, батько – сирота, селянин з трьома місяцями освіти, вирізнявся своєю національною поставою, громадською зрілістю й безмежною любов’ю до України. Він був членом Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП), яка постала 1946 року в Німецьких таборах переселенців з втікачів з підсовєтської України в час, коли шаліла примусова репатріація до СССР тих же самих біженців, в кожній зоні поділеної переможеної Німеччини, всіма державами-союзниками Совєтського союзу, насамперед, США та Великої Британії. Батько рятує родину постійними переїздами з таборів всяких національностей переселенців. Дістає харчі, восьмирічна Параска продає в тих таборах оселедці й яблука. В цей час між життям і смертю для біженців з підсовєтської України, Іван Багряний не тільки був організатором партії УРДП та преси, він був провідником боротьби насильного повернення до СССР, із своїми однодумцями. Мій батько, Степан Прохорович Бойко, який пройшов комуністичне пекло, емігрував до Америки вже в старшому віці і став предметом есею свого правнука Зоряна на конкурсі «Money Smart Kids Contest» (Конкурс творів учнів на тему: Обачні інвестиції). Дванадцятилітній учень, описав як його прадідусь з трьома місяцями освіти, без знання англійської мови, заощадив досить грошей, щоб перше купити одну хатинку, а пізніше – дві ферми з хатами. Прадіда успіх – це великий приклад не тільки для правнука Зоряна, але й для майбутніх генерацій. На великому маєтку землі Української Православної Парафії Св. Андрія, в Блумінґдейлі, штат Іллінойс (США), також засновано парафіяльне кладовище. Мої батьки поховані там, на горбочку, при доріжці й кущі калини. Батько помер 2 серпня 1980 року. Мамуся 18 червня 1983 року. Від того часу горбочок вкрився могилками й квітами. Більшість похованих на цьому горбку – це жертви штучного Голоду українців. Хоч куща калини вже немає при могилі батьків, на зворотному боці їхнього пам’ятника вибито взір калини з дерев’яної полтавської тарілки. А під калиною наші жертви – «ДІТИ УКРАЇНИ»: Оксанка; Маруся; Тарасик; Галинка та Федір. Хай Господь їм створить спільну молитву і спокій. Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх там, де всі праведники спочивають! І сотвори їм вічную пам’ять!

…«На німецько-совєтському фронті загинуло 118 односельчан родини Бойків, і серед них – старший брат Галини Федір, за яким і досі плаче душа Галини Степанівни. У багатотомний «Книзі Пам’яті. Полтавська область» з 1998 року є лише одна згадка про хлопця, який називається Бойко Федір Степанович, 1924 року народження, що загинув у бою в січні 1943 року й був похований у братській могилі в російському місті Волгоград». Дякую за цю звістку Олександру І. Панченкові. Адвокат, журналіст з міста Лохвиці, Полтавської області.

«Уже в 80-і роки, ХХ століття, як померла сестра батька Марфа, до якої щорічно приїздив наймолодший брат Грицько з Донбасу, розібрали тітки Марфи хату і знайшли револьвер. Напевно, Василя». - Дякую за цю довідку моєму племіннику, протоієрею Миколаю Храпачу, настоятелю Свято-Покровської церкви в м. Полтаві.

(Далі буде)

 

Лавка продажу дітей (Анна Софіна)

Галина Бойко (Грушецька) Відлуння страждань: герої мого життя. Частина 2

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com