Повірте, це не сумні почування, а радше радісні – з мого життєвого шляху, які залишаться на ціле життя, бо я вже не молодий, а можу заявити недвозначно, що, окрім моїх батьків, найбільший вплив на мене мала ця установа.

Належу я від, мабуть, п'ятого року життя до одної організації молодечої та виховної, яка зветься Спілка Української Молоді. Це молодеча організація, а я сьогодні старий і напевне досмертний її член. Вона повстала ще у 1925 році у місті Києві, але сьогодні мова не про те, а про її друге втілення чи відновлення у 1946 році в Аугсбурзі, Німеччина. Напевно відомо або можна домислитися, що цій організації сьогодні 75 років.

Чому для мене ця структура така дорога, що я пишу аж «Мій СУМ». Бо тут була моя молодість і моє виховання, крім вдома. Це була моя друга хата. СУМ належить тисячам, але, мабуть, для кожної людини має унікальне значення.

Для мене була вона спочатку нагодою зустрічати нових друзів, а пізніше і подруг (які, правда, спочатку не цікавили), забавлятися з ними, відпочивати у горах, купатися у зимній, як лід, річці, а згодом – у найкращому, на мій погляд, басейні, ходити на прогулянки, битися проти росіян бодай символічно криком на вуличних демонстраціях перед російськими будинками, нападати на другі табори, жартувати і сміятись зі старших, які мали обов'язок нами опікуватися і навіть старатися дещо навчити.

В ретроспективі, уже з доволі дорослого віку, я зрозумів, що СУМ був кузнею, що спільно з моїми батьками намагалась з мене зробити людину, яка не тільки миється, чешеться, займається фізкультурою, читає навіть книжки, але і так остаточно готується до боротьби за Україну. Як смішно, але мої виховники у це вірили. Історія показала, що це не просто мрійники. Завдяки СУМ я став мрійником також.

Щойно закінчивши вищі студії, я зрозумів, що це була найкраща нагода також запізнати представників найкращого українського покоління, таких, як мої батьки, яких, мушу зізнатись, правда я спочатку вважав людьми, які просто знущаються наді мною та перешкоджають моїм пригодам. Я почав їх шанувати за їхню невтомну працю, за їхній ідеалізм, що у моєму студентському віці почав мені імпонувати.

Вони, ті, котрі творили СУМ у діаспорі та працювали безкорисливо довгі роки з перших днів, колись виглядали для мене навіть смішними, а то і занадто серйозними. Як вчора пам'ятаю чорні шкарпетки та ті самі все чорні черевики і постійний стукіт молотка. Мені здавалось що вони ніколи не відпочивали, а просто переймалися нами, а коли ми відпочивали, вони одним оком нас пильнували, а другим стежили другу роботу фізичної праці лопатами і молотками.

Коли я підріс, я пірнув у команди цієї організації, її управи. Двері відкрились одразу. Я був здивований, як швидко і з задоволенням мої старші друзі, виховники відпускали свої позиції та давали мені нагоду працювати з такими, яким я був раніше. Не лише відпускали свої мандати, але стояли поруч і давали мені допомогу у перших кроках. Я ніколи не відчував, що мене відштовхують. Навпаки – відчував я велику приязнь та заохочення.

Що ці особи і мої батьки дали мені? Вони зробили мене щонайменше українським патріотом, а то і нарваним націоналістом, бо це також справа природи і генів, це зробила моя мати. Пізнання і виховання такими людьми лишається не тільки у пам'яті, у серці, але і проявляється на ділі до смерті.

Треба додати, що не усі ці особи були високої інтелігенції чи освіти. Війна і боротьба перервали їхнє життя. Вони за молодості, мабуть, не знали буденного життя. Багато залишилось просто собою, так, з мотиками у руках. Вони знади одно – вони любили Україну, котру вони були примушені залишити. Ця Україна скоротила їм життя напевне, але не запал до життя. Жити і не вірити у щось майже святе – це не життя. Ці люди працювали фізично тяжко на хліб насущній з мрією, а навіть переконанням, що це все тимчасове, що вони, або ті, яких вони виховували, побачать ту Україну, яку вони так любили, за яку вони були готові вмирати, і любов до якої вони хотіли передати наступному поколінню.

Цього року і далі будуть писати історію цієї надзвичайної організації, але, як на мене, ця історія ще сильніше віддзеркалюється у серці кожного Сумівця, який у неї вжився і запізнав, зокрема, її основоположників і трудівників. Вона відбивається у їхній діяльності також. Знаю напевне, що не був би я таким, як я є, без СУМ-у, чи це добре чи ні, не знаю. І тому далі Сумую. Завдання сьогоднішнього покоління – зуміти передати це наступним, а наступного – наступним. І так далі! Честь України — Готов Боронити! Це не просто клич — це суть!