Більшість бійців, з якими Україна прощалася минулого місяця, вже не перший рік захищали українську землю від російських загарбників. Усі вони були досвідчені, мотивовані. Майбутнє України. Проте будувати свою країну доведеться вже іншим. Бо саме заради цього й загинув кожен із них. Аби Україна боролася. Аби вистояла. Щоб перемогла.

Андрій Теперик

Андрій Сергійович Теперик народився 30 січня 1997 року у селі Мартове, Печенізького району, Харківської області.

2014 року закінчив навчання у сільській загальноосвітній школі, після чого вступив до Харківського ліцею будівельних технологій, у якому 2016 року отримав фах «плиточник-облицювальник». Чоловік напрочуд добре тямив у техніці, захоплювався мотоциклами, власноруч перебрав собі автівку. Працював у Харкові на приватному підприємстві.

Андрій мріяв стати військовим, тому 2017 року на свій день народження зробив собі подарунок, підписавши перший контракт із ЗСУ. Після навчання на полігоні «Десна» був доправлений до свого підрозділу, брав участь у бойових діях біля Красногорівки та Мар’їнки.

Взимку того ж самого року він брав участь у військових навчаннях у Львівській області, згодом – на полігоні «Широкий Лан». 27 жовтня 2020 року підписав новий контракт.

Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го взводу 2-ї роти 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

10 квітня був смертельно поранений снайпером найманців РФ, який вів вогонь з напрямку тимчасово окупованого населеного пункту Золоте-5, Сєверодонецького району, Луганської області. Помер о 23:15 під час евакуації.

Похований 14 квітня у Мартовому. У нього залишилися батьки та сестра.

Давид (Дато) Шартава

Давид (Дато) Мурманович Шартава народився 11 січня 1975 року у Тбілісі, Грузія. З 2016 року мешкав в Україні.

Свою війну з Росією Давид розпочав у далекому 2008 році, коли РФ вдерлася на територію Грузії. Згодом брав участь у миротворчих місіях грузинських військових в Афганістані та Ірані, а з 2016 року захищав Україну у складі Грузинського легіону, воював у багатьох гарячих точках, зокрема, у Дебальцевому.

«Давид свого часу навчався у театральному училищі в Грузії й був дуже артистичним. Любив декламувати вірші, співати, завжди був веселим і чуйним. Є таке поняття «справжній тбілісець» – ним і був Дато. З усіма товаришував, не пригадаю, щоб у когось із ним траплялося конфлікти. Тому його загибель – це, безумовно, трагедія для нас і його сім’ї, бо Давида любили всі», – розповідає командир Грузинського Легіону Мамука Мамулашвілі.

Давид був напрочуд відважним бійцем, ніколи не боявся йти під кулі: «Не про кожного таке можна сказати, але Давид дійсно був відважною людиною. Впродовж трьох років він брав участь у всіх боях легіону. Зокрема, й коли ми захоплювали висоту в Дебальцевому. А ще він був дуже веселим. Не так давно Давид уклав контракт із 128-ю бригадою, оскільки бійців легіону розкидали у різні підрозділи».

Старший солдат, військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 18 квітня у Донецькій області через смертельне уламкове поранення, яке отримав під час обстрілу позицій ЗСУ з автоматичних гранатометів.

Після прощання 21 квітня у Києві тіло загиблого військовослужбовця було доправлено до Тбілісі, де відбулося поховання. У нього залишилися двоє синів.

Роман Гуляк

Роман Володимирович Гуляк народився 7 жовтня 1990 року у місті Волочиськ, Хмельницької області.

Навчався в місцевому Навчально-виховному комплексі №6 та Хмельницькому торговельно-економічному коледжі Київського національного торговельно-економічного університету.

2015 року Романа Володимировича було призвано за мобілізацією, а у травні 2018 року він підписав контракт.

Старший сержант, головний ержант взводу 1-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 27 квітня о 12:30 у Луганській області через підрив військової вантажівки «ГАЗ-66» на невстановленому вибуховому пристрої.

Похований 30 квітня у Волочиську. У нього залишилися мати.

Ярослав Карлійчук

Ярослав Васильович Карлійчук (позивний «Малий») народився 7 серпня 1996 року у селі Черепківці, Глибоцького району, Чернівецької області, у багатодітній родині. Мешкав у селі Очаківське, Голопристанського району, Херсонської області.

Він дуже полюбляв спорт і свою країну. Й обидва ці захоплення майже одразу втілив у життя: разом зі своїми друзями зробив власний тренувальний майданчик із турніками та тренажерами, а з любов’ю до країни було ще простіше – 11 лютого 2016 року (коли йому ще не виповнилося 20 років) Ярослав підписав контракт і влітку того ж року вже брав участь у повноцінних бойових діях у районі Мар’їнки, де пізніше отримав серйозне поранення, проте відновився та знову приєднався до своїх побратимів.

У вересні 2018 року «Малий» зробив невеличку перерву у службі, але вже за рік, 17 вересня 2019 року, був знову призваний за контрактом Тернопільським ОМВК. Й відтоді вже не залишав армію, мріючи про повноцінну кар’єру військового.

Старший солдат, навідник-оператор 3-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 12 квітня в районі населеного пункту Шуми, Торецької міськради, Донецької області, через смертельне кульове поранення, яке отримав під час обстрілу наших позицій найманцями РФ.

Поховали Ярослава Карлійчука 16 квітня у Черепківцях. У нього залишилися мати, троє сестер, дружина та син.

Олексій Мамчій

Олексій Юрійович Мамчій народився 27 червня 1980 року у Чернівцях. До 13 років жив і навчався в Узбекистані, після чого повернувся до Чернівців.

1995 року закінчив 9 класів міської школи №15, після чого вступив до Чернівецького професійного машинобудівного ліцею, а повну вищу освіту здобув в Інституті інженерної механіки та транспорту Національного університету «Львівська політехніка».

За роки війни його родину спіткало подвійне горе – 13 липня 2016 року в районі міста Авдіївка загинув його молодший брат Станіслав (автор робив окремий допис про нього на своїй сторінці у мережі Фейсбук ). А тепер смерть завітала у цю родину ще раз.

До служби в армії Олексій працював в охороні Калинівського ринку Чернівців, а 30 серпня 2019 року був призваний за контрактом Чернівецьким РВК. Воював у районі Широкиного.

Старший солдат, старший водій зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

13 квітня о 04:45 ранку в районі населеного пункту Північне, Торецької міськради, Донецької області, з ворожого безпілотного літального апарату на наші позиції було скинуто заборонені протипіхотні міни ПОМ-2, через вибухи яких Олексій Мамчій отримав численні уламкові поранення. Його негайно було евакуйовано до лікарні міста Торецьк, де близько 05:45 він помер у реанімаційному відділенні.

Похований 16 квітня на Алеї Слави міського кладовища у Чернівцях. У нього залишилися батьки, брат, донька, а також дружина, яка наразі теж служить у лавах ЗСУ.

Іван Ковальовський

Іван Іванович Ковальовський (позивний «Африка») народився 18 лютого 1973 у селі Колінки, Городенківського району, Івано-Франківської області. Мешкав у селі Миколаївка, Дніпропетровської області.

Свого часу брав участь у миротворчій місії у Сьєрра-Леоне, завдяки чому й отримав свій позивний. На Сході країни Іван Іванович перебував із самого початку війни, у 2015 року в районі Станиці Луганської він отримав важке поранення через підрив на розтяжці, проходив довготривалі курси лікування та реабілітації у Дніпрі, після чого повернувся на фронт.

Служив спочатку у 5-й роті 17-ї окремої танкової бригади, а потім перейшов до 58-ї ОМПБр.

Солдат, військовослужбовець 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 26 квітня в районі селища Опитне, Донецької області, через смертельне кульове поранення, завдане снайпером найманців РФ.

Похований 28 квітня у Миколаївці. У нього залишилися дружина та двоє дітей.