У сусідній Румунії проживає одна з найчисельніших українських громад

У силу історичних обставин частина українських земель після Другої Світової війни відійшла до складу Румунії. Проте українці не занепали духом і зберегли свою маленьку Україну.

Про нинішній стан українців у Румунії, їхні досягнення та проблеми читачам газети "Час і події" розповідає член Ради Союзу Українців Румунії (СУР), голова Жіночої організації СУР, учасник ансамблю "Свекрухи", радник Міністерства культури Румунії пані Ярослава Колотило.

За правління Ніколає Чаушеску українське населення Румунії зазнало великих утисків: закривалися українські школи і церкви, заборонялося розмовляти рідною мовою, співати українські пісні. Лише на початку 1990-х років, коли Румунія обрала демократичний шлях розвитку, українці відчули полегшення і почали відроджувати національні традиції. Сьогодні, за переписом 1992 року в Румунії проживає 70-80 тисяч українців, однак деякі інші джерела наводять цифри 100-120, а то навіть і 800 тисяч. Союз Українців Румунії вважає, що зараз українська спільнота налічує в цій країні понад 200 тисяч громадян.

- Пані Ярославо, розкажіть як виникла українська діаспора в Румунії?

- З історичного погляду є три групи українців у Румунії.

Перша - це автохтонне населення Мараморощини і Південної Буковини. Ці землі після Другої Світової Війни були приєднані до Румунії. Українці тут живуть ще з ХІІ століття. Ці села нещодавно відзначили річниці від першої письмової згадки.

Друга група - це нащадки запорізьких козаків, предки яких втекли сюди після зруйнування Запорізької Січі Катериною ІІ у 1775 році. З дозволу Туреччини тут вони створили Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 року. Таких сіл є майже 30.

До третьої групи відносяться українські села у Східному Банаті. Сюди вони переселилися під час міграційних процесів в Австро-Угорській імперії у ХVІІІ-ХІХ століттях. Здебільшого це переселенці з Закарпаття та Галичини. До речі у 2005 році ми святкували 100-річчя переселення українців на ці землі.

Під нинішню пору українці компактно проживають в чотирьох регіонах: Сучаві, Мараморощині, Банаті та Добруджі. Найбільше українців живе у Марамуреському повіті (36 685 осіб), Сучавському (9 549 осіб), Тімішському (6 468 осіб), Караш-Северінському (4 118 осіб), Тульчинському (3 847 осіб), Сату-Марському (1 362 осіб). В усіх інших повітах Румунії живуть українці від кількох десятків до кількох сотень. На жаль, не всі українці мають доступ до організованого культурного життя, до української преси і книг. Чомусь СУР нічого не робить для того, щоб там також процвітало українське громадське життя.

- Справді, це так. Румунські гуцули - продовження закарпатських і буковинських гуцулів. У Марамороському повіті є троє гуцульських сіл, а на Буковині їх понад десять. Вони знаходяться в горах на межі з Чернівецькою областю. Вони дотепер зберегли свою культуру і традиції. Румуни намагаються їх асимілювати, але гуцули є впертими і не піддаються асиміляційним процесам. На превеликий жаль, дослідники з України не займаються нашими селами, адже в нас збереглися прекрасні традиції, навіть дещо відмінні від тих, які мають гуцули в Україні. А самих гуцулів у Румунії щонайменше проживає 20 тисяч. Вони мають свої окремі організації, хоча всі вважають себе українцями, а не окремим народом.

- Зараз ми йдемо шляхом відродження, зокрема культурного, яке триває 15 років, відколи Румунія стала демократичною. Ми перенесли важку диктатуру Чаушеску, коли винищували духовність нашого народу. Ще в 1950-1960-х роках наша громада мала багато своїх шкіл, ліцеїв, церков у різних регіонах країни. А в 1965 році почали закривати школи і церкви, палити бібліотеки. То було страхіття! А коли помирав український священик, то на його місце присилали румунського. А греко-католицьку церкву закрили ще в 1948 році. Тільки частково на Мараморощині збереглася українська церква і мова, і саме завдяки цьому збереглося й українство.

Найгірше те, що українці не проживають компактно в одному місці, а тому й не згуртовані. Бувають такі парадокси, коли українець румунської Буковини не знає, що його співвітчизники живуть у Банаті чи Мараморощині. Українці Румунії дуже тішаться з того, що Україна здобула Незалежність, що є Україна-Мати і ми відчуваємо теплу руку нашої Вітчизни. Співпрацюємо з товариством "Україна", яке постійно нам допомагає у роботі, запрошує на різноманітні святкові заходи в Україну. Допомагають нам Чернівецька, Одеська і Закарпатська обласні адміністрації. Часто до нас приїжджають ансамблі з України. Україна приймає наших дітей до себе на відпочинок.

- То є чисто українські села. Навіть наша молодь спілкується рідною мовою. А якщо, наприклад, румун одружується з українкою, то за короткий час вивчає українську мову, яку іноді важко відрізнити від мови українця. Єдине, що румуни не можуть вимовляти український звук "Х" і замість нього говорять "Г". Наприклад, замість "хлопці" кажуть "глопці". І тільки за цим можна розпізнати, що вони не українці. Це на Мараморощині, а вже у буковинських селах чи Добруджі цього практично немає. Молодь мало спілкується рідною мовою. Це також наслідок психологічний, бо ще в школі нашим дітям вчителі-румуни говорили, що, мовляв, як будеш вдома спілкуватися українською, то будуть проблеми у житті. Вони також впливали на батьків, щоби з дітьми вдома спілкувалися лише румунською мовою. А за диктатури Чаушеску просто забороняли нашим дітям спілкуватися українською і в школі, і вдома. І деякі села підкорилися. Та в моєму рідному селі завжди спілкувалися українською і виглядало би смішно, якби розмовляли іншою. У деяких селах Добруджі діти взагалі не вміють спілкуватися українською. Це дуже сумно. Зате майбутнє ще не втрачено на Мараморощині, і навіть на Буковині поступово відроджується рідна культура. Прикладом може послужити буковинське село Негостина, де щороку проходить фестиваль української пісні. Там є український будинок культури, у якому колись виступав покійний Назарій Яремчук.

- Відразу після повалення режиму Чаушеску було створено Союз Українців Румунії (СУР). Це було 29 грудня 1989 року. Головою Союзу обрали українського поета Степана Ткачука, якого потім постійно переобирали і він займав цю посаду до своєї смерті. Крім цього він ще був обраний до румунського парламенту. У 2005 році Степан Ткачук помер. Після його смерті вибрали нову раду і нового голову. Ним став перший заступник Степана Ткачука - Степан Бучу та. Союз Українців Румунії - єдина організація, яка бореться за Конституційні права українців, за відновлення українських шкіл, за повернення церков. При організації є "Союз української молоді", до якого притягаємо українську молодь, яка навчається в Бухаресті. Та декому ця організація не сподобалася і вони створили "Демократичний союз українців Румунії". Але останні грошей від держави не отримують і не мають впливу на формування українства в Румунії і це є добре, бо не призводить до розколу українців.

Є також так званий Союз рутенів. Це нібито старі українці-русини, хоч у нас немає русинського руху. Але відомо, що цю організацію штучно створили румуни, які говорили, що коли Україна не визнає молдаван за румунів, то ми зробимо так, щоб вони мали рутенів. Їхній представник увійшов до румунського парламенту.

Союз Українців Румунії видає три газети і один журнал: "Український вісник", "Вільне слово", "Curierul Ucrainean" (румунською мовою), журнал "Наш голос". На радіо "Клуж" є передача українською мовою. Там можна послухати українські пісні, вірші, прозу, драматургію та інші цікаві речі. Також Союз Українців Румунії видає багато книжок на українську тематику, зокрема збірки українських поетів.

- А як справи з українськими освітніми закладами?

- Ми маємо єдиний український ліцей у Сігеті. Також є українська кафедра у Бухарестському університеті. А ще маємо українські відділи при Сучавському ліцеї, а при Сучавському університеті є кафедра української мови і літератури. На жаль, поки що у нас недостатньо наповнені українські бібліотеки. Дещо нам надсилає Україна. Але попри всі труднощі маємо можливість навчатися в Румунії рідною мовою. Також наших студентів, на певних пільгових умовах, приймають до українських вищих навчальних закладів.

- Справді, українських, а також гуцульських ансамблів в Румунії дуже багато. Наприклад "Свекрухи" з Сучави, "Гуцулка" з Ульми, український хор зі села Дудешть Векі "Смерічка". Це також студентська група "Надія" (керівник Дженовева Волощук), вокально-танцювальна група "Веселка", художній дитячий колектив "Негостинські струни" (Микола Майданюк), "Реметянка" (Ганна Штецька), вокально-інструментальна група "Червона калина"(Мирослав Петрецький), ансамбль "Веселі гуцули". Ну і моє дітище-ансамбль "Зоря", в якому співають усі мої діти.

Першим був "Фестиваль української пісні і танцю", який відбувся у 1990 році у селі Кусково на Мараморощині. Багато наших фестивалів стали традиційними. Одним з найстарших є "Фестиваль колядок", який провели уже шістнадцятий раз. У Вишній Рівні, що на Мараморощині з 2000 року проходить "Фестиваль української поезії", в якому беруть участь українські поети Румунії, України, а також читається поезія поетів, які вже відійшли у вічність. У Румунії, до речі, багато талановитих українських поетів. Це Іван Арделян, Микола Корсак, Ілля Кожокар, Михайло Михайлюк, Дмитро Коренюк. Румуни дивуються, що в нас така велика література...

З 2000 року проводимо "Фестиваль українських обрядів і звичаїв", а також "День урожаю".Маємо талановитого співака-коломийкаря з Мараморощини Василя Бойчука, який уже майже 30 років виступає на українській сцені в Румунії. У місті Тульча з 2003 року проходить Міжнародний фольклорний фестиваль "Дунай - ріка Європи". Ідея цього фестивалю - об'єднати всі країни для взаємного пізнання, зближення і духовного єднання.

Щороку на празник святих Петра і Павла в буковинському селі Ульма проводимо фестиваль "Ульмовий листок", який у 2005 році започаткував колишній голова Союзу Українців Румунії Степан Ткачук. Проводимо Дні української культури на Буковині - в Тульчі, Добруджі, Банаті та Мараморощині. Щороку відзначаємо Шевченківські роковини. Деякі фестивалі фінансує наше міністерство. До речі, у 2003 році Міністерство культури і мистецтв України та Міністерство культури і культів Румунії підписали "Протокол про співробітництво у галузі культури". Цей протокол передбачав взаємні культурні обміни у сфері мистецтва, літератури та фольклору.

Моєю великою гордістю є увіковічнення пам'яті мого односельця, поета-самоука, великого борця за українське відродження Гаврила Клемпуша. З 2003 року на його честь проводимо фестини у Вишівській Долині, де народився поет, на які збираються українські культурні діячі. Збираємо колективи, які там виступають. Проводимо круглі столи, організовуємо гуцульську кухню. Хата Клемпуша має традиційний гуцульський стиль і ще добре збереглася. Там є Біблії, книги і сардак, старі рідкісні кептарі. У 1998 році встановлено меморіальну дошку. Напередодні 100-річчя з дня народження Гаврила Клемпуша, а це буде за два роки, хочемо створити у його хаті музей.

Також варто згадати, що ми активні учасники усіх Всесвітніх Форумів Українців, які проходять у Києві, фестивалю "Берегиня" (м. Луцьк), а румунські гуцули щороку беруть активну участь у Міжнародному гуцульському фестивалі.

- Чи українці Румунії зараз відчувають утиски з боку держави?

- З огляду на те, що Румунія увійшла до НАТО і ЄС, тому їй не вигідно проявляти свою неприязнь до національних меншин. І взагалі її політика щодо відродження культури національних меншин зараз є позитивною. Вони фінансують наші книги, періодичні видання, наші осідки.

У Бухаресті маємо гарний і великий осідок. Нещодавно купили осідки у Тульчі, Сігеті, Буковині - і все це за кошти держави. Але є окремі люди та асоціації, які домагаються приєднання до Румунії усієї Буковини і вважають несправедливим поділ острова Зміїний. Але на Мараморощині цього практично нема, бо там багато українців, а румуни шанують і поважають наші традиції.

- І насамкінець розкажіть про себе та свою сім'ю.

- Я народилася у прекрасному селі Вишівська Долина Марамуреського повіту. Закінчила українську секцію на філологічному факультеті Бухарестського університету. Потім повернулася у рідне село, де викладала українську мову і літературу. Але незабаром вийшла заміж і разом з чоловіком виїхала до Бухареста, де мешкаю досі. Мій чоловік, Дмитро Колотило, доктор теології, нині - священик. Ми маємо двох доньок і сина. Всі вільно розмовляють українською мовою. Наші діти - музиканти: скрипалька, піаністка і співак. Закінчили Бухарестську консерваторію. Мені дуже приємно, що мій син плекає любов до української пісні. Він дуже любить співати "Рушничок" і "Два кольори".

- Дякую, пані Ярославо, за приємну та щиру розмову і хай Вам щастить у Ваших добрих справах.