rss
06/19/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наука \ Освіта \ Наталка Климовська: «Люблю святкувати життя»

Її «тимчасова» робота в УКУ почалася із набирання текстів – розшифровування інтерв’ю зі свідками підпілля Української Греко-Католицької Церкви. За 29 років ця праця переросла у розбудову структур, відновлення культури благодійності в Україні та розвиток провідного університету країни.

У день свого народження проректорка з розвитку та комунікацій УКУ Наталя Климовська погодилася на чи не перше велике інтерв’ю і поділилася з нами цінними історіями: про студентські роки і Революцію на граніті, як любов до математики переросла у любов до текстів, про уроки лідерства від владики Бориса Ґудзяка, що їй допомагає балансувати і будувати довготривалі стосунки. Як не боятися великих проєктів і виховувати в собі вміння святкувати життя – читайте у нашій розмові.

У день свого народження Наталя Климоська, запрошує усіх підписатися на щомісячну пожертву для Українського католицького університету https://supporting.ucu.edu.ua/do­na­te/#sub­scribe і підтримати талановитих студентів, які не мають змоги платити за навчання. Так ви зробите свій внесок у великий проєкт – розбудову Українського католицького університету, який виховує провідників суспільства, професіоналів для служіння в Україні та за її межами – в ім’я слави Божої, спільного блага й людської гідності.

Любов до математики, яка привела в УКУ

«Мені стало шкода молодого американця, який так сильно вірив у свою ідею»

 Title

З дитинства я дуже любила математику. Моїм хобі було розв’язувати задачі, обожнювала, коли завдання були ускладнені, і я їх одразу не могла розв’язати. Це мене мотивувало, тому свій професійний шлях вирішила пов’язати з математикою. Я вступила у Національний університет «Львівська Політехніка» на факультет автоматики (фактично, програмування).

На той час розміри комп’ютерів були більшими за середньої величини кімнату, і лише на останньому році навчання, коли наш університет закупив лабораторію, я побачила персональний комп’ютер. Оскільки студентів було багато, то доступ до цих комп’ютерів ми мали раз у два тижні. Попри це, нашому захопленню не було меж.

Я вчилася на останньому курсі, коли лідер Львівського студентського братства Маркіян Іващишин запропонував мені зустрітися з юристом зі США, який приїхав в Україну і хотів заснувати юридичну компанію. За словами Маркіяна, він потребував людини, яка би зналася на комп’ютерах (на той час знайти такого фахівця було майже нереально). Я тоді подумала: американець, юридична компанія, комп’ютер... Все сходиться – хочу таку роботу! Цим американцем виявився Борис Ґудзяк (тоді він ще не був священником). Наше знайомство відбулося у квартирі його рідного брата. І тут почалося найцікавіше: американець і справді був американцем, але розповідав він мені не про юридичну компанію, а про Інститут історії Церкви. У розмові виявилось, що він був не юристом, а істориком Церкви, і мій ентузіазм щодо роботи мрії почав маліти.

Владика розповідав, що хоче створити Інститут, аби задокументувати і зберегти свідчення духовенства та вірян в роки підпілля Української Греко-Католицької Церкви. У 22 роки мене ця тема не надто цікавила. Я була активною патріотично налаштованою дівчиною, і хоча виросла у сім’ї практикуючих християн греко-католиків, свою кар’єру бачила по-іншому. Тож під час свого першого інтерв’ю почала обдумувати шляхи відступу (усміхається, ред.) Моя відмова звучала приблизно так: «Це короткотривалий проєкт, коли ви зберете всі свідчення, він закінчиться, а я шукаю роботу на довшу перспективу». В цей момент у молодого «юриста з Америки» загорілися очі, він дивився наче повз мене і розповідав про відновлення університету – Львівської богословської академії, заснованої митрополитом Андреєм Шептицьким, першим ректором якої був Патріарх Йосиф Сліпий.

Після цього мені стало ще страшніше, і я подумала: «Який інститут, який університет, ви що, з космосу впали? Немає ні офісу, ні ресурсів, лише комп’ютер». Склалося враження, що ці люди зовсім не розуміли, що діється в Україні. Надворі був 1992-й рік, Україна тільки здобула незалежність, після розпаду СРСР всюди панували руйнація, дефіцит. А ми говоримо в квартирі про якийсь університет. Я вчилася у «Львівській політехніці», де було 40 тисяч студентів, тому добре розуміла масштаби закладу вищої освіти.

Але владика вже тоді мав великий дар переконання. І, всупереч здоровому глузду, я погодилася прийняти пропозицію роботи. Мені стало шкода молодого американця, який так сильно вірив у свою ідею. Звісно, я не планувала довго затримуватись, думала, він просто наб’є кілька ґуль, усвідомить, що все не так легко, і відмовиться від своєї «божевільної» ідеї. І так «тимчасово» розпочалась наша співпраця, яка триває вже 29 років. Як то кажуть, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

Title 

Перша університетська пресслужба в Україні

Моїм обов’язком було текстове розшифрування інтерв’ю, які брав владика Борис в очевидців підпілля. Історії, які я прослуховувала, дуже вплинули на мене. Я брала додому ті касетки, і ми з батьками слухали їх разом. Так відкривали для себе масштаби підпільної Церкви. Батьки розповідали мені про нашу Церкву, як мене хрестили потай в хаті, та я не могла тоді подумати, наскільки ця структура була організована і системна. З часом, заглибившись в особисті історії підпільників, я зрозуміла, якими героями були ті священники, монахи, монахині, миряни, які протистояли тодішній владі. З кожною новою касетою я надихалась і дедалі більше відкривала для себе духовний світ...

Проте всидіти над текстами я довго не могла, бо є активною людиною і люблю постійний рух. Тоді владика Борис запропонував мені стати менеджером Інституту історії Церкви. Почалася організація святкування 400-ліття Берестейської унії, ми проводили конференції, працювали над виданнями, поширювали це все по Україні і за кордоном. Така організаторська робота вже більше відповідала моєму характеру. А оскільки я не мала відповідної освіти, то вирішила її здобути. Саме тоді Віктор Пинзеник (політик, економіст, міністр фінансів 2007-2009 рр. – ред.) ініціював заснування Львівського інституту менеджменту, який за допомогою Віри Андрушків, співпрацював з американським університетом Wayne State University. Навчальна програма була насичена курсами від іноземних викладачів, упродовж трьох тижнів я стажувалася за кордоном, де відвідала багато компаній. Та поїздка розширила мої горизонти: я багато чого зрозуміла і переосмислила.

У ЛІМі свою дипломну роботу присвятила темі як створити відділ зв’язків з громадськістю (public relations) у закладі вищої освіти. До цієї теми мене також скерував владика Борис Ґудзяк. У післярадянський час такого досвіду не було ні в кого, так само, як не було й інтернету, відповідної літератури (у бібліотеці Стефаника видавали єдину книжку Сема Блека «Introduction to Public Relations»)... Багато книг я привезла зі свого відрядження і перекладала. Мені також пощастило пройти стажування у відділі інформації та маркетингу та у відділі розвитку університету Wayne State, і це був колосальний досвід.

Мушу зізнатися, що ніколи не мала наміру засновувати та очолювати відділ інформації (фактично тоді відділ виконував роль пресслужби, маркетингу, рекрутингу і візит-центру усього університету ред.). Усе змінило моє стажування, під час якого ми відвідували різні компанії, і я побачила як це працює. Ми переймали досвід з-за кордону й активно розвивалися. У 1996 році наша структура вже мала свій веб-сайт – звичайний документ, без дизайну, в чорно-білому кольорі, але у пошуковій системі вже можна було знайти «Львівська богословська академія». Ми були першопрохідцями в Україні, проте ще дуже відставали від світу. Достатньо попрактикувавши за кордоном, я хотіла впроваджувати корисний досвід і в Україні.

Ми першими почали писати для ЗМІ пресрелізи. Для українського ринку медіа – то було нечувано. Вони публікували їх як статті, з підписом «Наталія Климовська» (усміхається, – ред.).

Візит Папи Івана Павла ІІ в Україну

У 2000-му році наш відділ розпочав інформаційну підготовку до візиту Святішого Отця Папи Римського. Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви тоді ще не мали структур, які б могли висвітлювати подію такого масштабу. Тому за допомогою звернулися до нас, першопрохідців. Так я очолила львівське пресбюро Католицької Церкви, яке висвітлювало візит Папи Івана Павла ІІ. На той момент мені було 30 років, і дивлячись на це з перспективи, можу сказати, що тоді я б точно цей проєкт собі не довірила (усміхається, – ред.).

У процесі підготовки команда відділу інформації ЛБА розробила сайт і матеріали для преси сімома мовами, ми вчилися на ходу, перебирали досвід колег з Польщі, провели чимало пресконференцій – це все додало нам досвіду, впевненості і нових контактів. Тоді Україну відвідали близько двох тисяч журналістів.

Як я погодилася очолити відділ розвитку на 1 рік?

У грудні 2021 виповниться 24 роки з часу заснування відділу інформації та зовнішніх зв’язків УКУ. Наша перша команда була командою мрії, ми були однодумцями: разом працювали, відпочивали, молились. Владика Борис казав, що ми єдиний відділ, який завжди повним складом приходив щотижня на загальноуніверситетську Літургію. Це була одна з найкращих команд, з якою мені доводилось працювати. Ми багато вчилися, і в цьому, зокрема, завдячуємо Джеффрі Вилзу, який тоді був віцеректором УКУ, і фактично став головним наставником відділу. Мені завжди був важливий результат роботи, але не менш важливе середовище довкола мене. В УКУ мені пощастило зі середовищем.

За деякий час мій характер знову почав натякати, що я задовго роблю те саме. Кілька разів владика пропонував мені займатись фандрейзингом. Я ж була переконана, що це не моє, і навіть у найстрашніших снах не могла уявити, що буду ходити з простягнутою рукою, просячи гроші. Але владика чомусь повірив у мене, а я вкотре не змогла відмовити, тож погодилася очолити відділ розвитку УКУ на один рік (усміхається, – ред.). Тоді ж почалися мої поїздки до США і перші зустрічі з жертводавцями. З Джоном Курі, тогочасним президентом Української католицької освітньої фундації (UCEF), після кожної зустрічі ми обговорювали всі плюси і мінуси розмов. Так Джон став моїм вчителем фандрейзингу.

З часом я почала усвідомлювати всю філософію цієї справи: є люди, які справді хочуть допомагати, а ми, як університет, є добрими партнерами для них. Вони шукали тих, кому можуть довіряти, і ми їх не підвели. Так спільно з жертводавцями УКУ вже багато років робить добру справу. Поступово прийшло розуміння, що фандрейзинг – це не про простягнуту руку, а про довготривалі партнерські дружні відносини. І ця ніша мені почала подобатися.

Title 

Про перші залучені гроші на підтримку УКУ

Це було у 1994 році, владика відправив мене до США на 5 місяців вчити мову. Три з них я провела у Францисканському університеті (Franciscan University of Steubenville). Далі була літня школа університету св. Павла в Оттаві.

Мене запросили до однієї родини на Великдень, де я познайомилася з місцевим парохом о. Іваном, рідним братом о. Андрія Чировського (засновником та директором Інституту Східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького в Оттаві в Канаді, ред.). Він запропонував мені на парафії розповісти про УКУ. Я насторожилася, бо раніше ніколи не виступала, тим паче в Америці. Я виросла в Радянському союзі, нас завжди вчили бути обережними, одягати, так би мовити, зовнішній фасад. Здавалося, якщо в церкві мене спитають те, чого я не знаю, то все одно маю якось відповісти. Владика Борис тоді дав мені пораду: «Будь чесною, скажи, що ти цього не знаєш». Тож свій виступ я почала так: «Мені 22 роки і я хочу поділитися з вами історією свого життя». За порадою владики я таки наважилась сказати, що не знаю відповідей на всі запитання, але хочу поділитись з присутніми тим, що зараз в мене на серці. Виступ вийшов щирим. Після нього люди вирішили організувати збірку на парафії для Інституту історії Церкви. Так я повернулася до Львова з першою пожертвою, близько 2 тис. доларів, за які ми придбали автомобіль для Інституту. Тоді він був нам так потрібен.

 

Коли я пішла працювати у відділ розвитку, на якому фактично тримається уся фінансова модель університету, то не могла спокійно спати ночами десь пів року. Я усвідомлювала, що від нашої роботи залежить, чи будуть мати заробітні плати люди, багато з яких працюють в університеті цілими сім’ями. А що, коли щось піде не так? Тягар цієї відповідальності я відчувала постійно. Найбільше нас підтримував владика. Пам’ятаю його фразу: «Якщо Господь хоче, щоб цей університет був, то Він нам допоможе». Тому ми просто робили все, що від нас залежне, і уповали на Бога. Такий підхід допоміг мені краще спати (усміхається, – ред.).

Title 

Кожна копійка важлива

Коли я почала працювати у сфері фандрейзингу і зустрічалася з різними донорами, то думала, що жертвують лише ті люди, які мають з надлишком. Але бачила і таких, які жили дуже скромно й економили на всьому, аби передати кошти в Україну. Пригадую пані Стефанію Пришляк (1922-2008), іменем якої названо одну з кімнат у найстарішому корпусі УКУ на вул. Свєнціцького. Вона заповіла весь свій спадок для нашого університету (близько 200 тис. доларів). Коли я йшла до неї на зустріч, уявляла собі великий будинок, заможне життя, а зустріла жінку, яка жила надзвичайно скромно: у маленькій двокімнатній квартирі, відмовляючи собі в багатьох речах, а зекономлені гроші передавала на підтримку університету. Я зрозуміла, яку цінність мають ці кошти, які нам довіряють благодійники, і щодня відчуваю велику відповідальність за кожну витрачену копійку. Постійно своїй команді пояснюю, чому ми маємо дуже відповідально ставитися до всіх витрат.

Розвиток/відновлення культури благодійності в Україні

Український католицький університет став одним із перших, хто почав розвивати культуру благодійності в Україні: проведення благодійних заходів на підтримку студентів, вибудовування довготривалих стосунків з донорами, створення кола друзів УКУ та залучення понад 20 тис. жертводавців з усього світу – далеко не повний перелік того, що вдалося побудувати.

Я бачила, наскільки культура жертовності розвинена за океаном, і наша команда повірила в те, що ми зможемо збирати кошти і в Україні. У нас здавна існували традиції благодійності, які перервала радянська влада. В українській фандрейзинговій кампанії на підтримку УКУ найважче було зробити перший крок, а далі все пішло само собою. Багато допоміг наш американський досвід, який навчив будувати з жертводавцями довготривалі, чесні, прозорі стосунки, враховувати їхні поради, думки. Наші фундатори є нашими партнерами, друзями, яких ми дуже цінуємо.

Фандрейзинг – це також системна праця. Ми постійно є в контакті з жертводавцями: запрошуємо їх на зустрічі, ділимося новинами, звітуємо. Все це вимагає особистого підходу і, мені здається, що такі близькі стосунки – це найбільша цінність, яку ми маємо.

Гірська школа вчить жити

Наталка Климовська: «Люблю святкувати життя»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com