Всі останні дні, читаючи і слухаючи новини, намагаєшся стримувати почуття, які немає сенсу описувати, – вони приблизно однакові у всіх. Але що випливає з усього того, що відбувається, і як нинішні події вплинуть на майбутнє суспільства та його самосвідомість? Звичайно, за умови, що вплинуть, а не просто викличуть бурхливий спалах емоцій, після чого все повернеться у благополучну ситу рутину – до наступного витка…

За великим рахунком, про висновки говорити рано. Але деякі речі напрошуються вже зараз. Я не про «співіснування», про яке було зрозуміло нам із вами і до цього (навіть якщо хтось і постарався піддатися самообману та з суто кон’юнктурних політичних міркувань переконати себе та інших, що солодкі промови Мансура Аббаса івритом мають більше ваги, ніж виступи його та його колег їхньою рідною мовою). Нема чого вкотре «переконувати переконаних». Інший висновок, який звучить абсолютно у всіх свідченнях очевидців із болем і гіркотою, – оскільки для багатьох він став жахливим одкровенням: держава не здатна захистити своїх громадян. Не хоче чи не може – окреме питання. Насмілюся сказати: та сама держава, біло-сині стрічки якої ви, друзі, зі щирим – без жодної іронії – патріотизмом ставите на свої аватарки. Тим гірше, що це звучить під час війни із зовнішнім ворогом, коли всім так хочеться єдності, і єдність дійсно необхідна, – але єдність справжня, не присмачена звичною романтикою і не та, яку можна побачити через рожеві окуляри. Краще сказати це зараз, ніж потім, коли ми будемо намагатися забути все погане, що було.

То кого ж захищає держава? Нікого, тобто займається бездіяльністю? Ні. До повної анархії нам ще далеко. Арабів? Теж ні. Вся ця «поліція Ішмаеля» і подібні епітети – не більше ніж емоції, породжені зрозумілим відчаєм. Держава – поліція, суд та інші інститути – захищає саме себе, тобто владу, причому всі три її гілки: виконавчу, судову та законодавчу, які обороняються разом, спільним зусиллям. Це – не про правих і не про лівих. І не про БАГАЦ (Верховний суд Ізраїлю, розташований в Єрусалимі, – ред.), який є тільки однією із ланок ланцюжка, – ударною ланкою, але лише однією з усіх.

Саме тому удар насамперед спрямований проти тих, хто намагається замістити владу, взяти на себе її функції, які вона не виконує: організацію самооборони, – чи то йдеться про стрільця з Лода, чи добровольців, які приїхали захищати місцевих жителів. Громадяни повинні сидіти тихо і не демонструвати ініціативу. Їм дозволено помахати тими ж синьо-білими прапорцями, – за або проти, як завгодно, – не виходячи за рамки протесту, задані заздалегідь. Але не заміщати тих, кому дано в руки знаряддя влади: будь-якій такій спробі буде покладено край. Через цю ж причину з року в рік переслідується «молодь пагорбів», яка бере на себе функцію, котру не виконує держава: утримання і захист єврейських земель. І через цю ж причину, до речі, найстрашнішим ворогом оголошено Ігаль [Амір]: не через Рабина і навіть не через «мирний процес», а через те, що він спокусився на найсвятіше: право влади приймати будь-які рішення, якими божевільними наслідками вони б не загрожували. Вівці повинні слухатися пастухів, навіть якщо стадо женуть до прірви, як було за часів Осло, або воно метається, ухиляючись від іклів хижаків, – беззахисне перед погромниками, як сто або двісті років тому.

І я не знаю, як ми, горезвісний «народ Книги», у 21 столітті, забезпечені всіма засобами інформації і не пригнічені тоталітарним режимом, прийшли до цього беззастережного прийняття поділу на овець, пастухів і їхніх сторожових собак. І чи є шанс це змінити.

Автор: Лариса Амір

Джерело: https://www.facebook.com/profile.php?id=100037316380508