Дві найважливіші для України новини тижня можна було передбачити ще кілька років тому. Скандал з трубою Медведчука-Порошенка і літаком Лукашенка – це не ті несподіванки, котрі можуть щезнути, як роса на сонці, просто тому, що суспільство не хоче їх бачити.

Закривати очі на них можна тільки якийсь час, не дуже тривалий. Проблема в тому, що виправити їх відразу набагато легше, ніж через роки. А ціна закривання очей – людське життя, багато людських життів. І чим довше закривати очі – тим більша ця ціна…

Почнімо з Лукашенка.

За протестами в Білорусі українці всього світу спостерігали дуже уважно – і з жахом. Жахом і від жорстокості білоруської влади – і від безмежної терплячості білоруського суспільства, і від цинізму російських ляльководів, котрі дедалі більше заганяли Лукашенка у глухий кут – так, щоб той розкручував спіраль насильства до безмежності, до того краю, де вона би заковтнула його самого, перетворила на диктатора, парію, щоб ніхто у світі не смів йому і руку подати.

Тим часом білоруси чемно ходили на мовчазні протести і пишалися, що в них «не так, як в Україні». Головне – човна не розхитувати, щоб Майдану не було. Те, що їхніх дітей вбивали і катували, їм здавалося недостатньою причиною для зміни влади. Та й змінювати не було як – точніше, не було на кого. Тіхановська особливо не приховувала симпатій до Росії – і сподівань на те, що все вдасться вирішити мирно.

І от – Лукашенко посадив у Мінську літак з людиною, котру, вочевидь, вважав надією білоруської опозиції – ексредактором телеграм-каналу NEXTA Романом Протасевичем.

Захід відреагував блискавично – оголосив, що накладе на Лукашенка санкції, надасть фінансову допомогу наступнику Лукашенка, і більше жодних літаків над Білоруссю літати не пустить.

На схожість Віктора Медведчука з персонажем радянського кінематографа ніхто б не звернув уваги – якби не оприлюднення записів прослуховування. Кадр з фільму «Іван Васильович змінює професію»

Реакція просто геніальна, хоча могла би бути і ще геніальніша – могли би і вже зараз надати фінансову допомогу, і пообіцяти, що прослідкують, щоб допомога пішла білорусам, а не Лукашенку… Як от це сталося у випадку з Ізраїлем та ХАМАСом, коли у відповідь на тероризм ХАМАСу США надали фінансову допомогу Палестині… Ну і могли би ще закликати білорусів не застосовувати насильство проти міліції…

А можна би було вирішити всю проблему дуже швидко – для цього просто достатньо було згадати про два інші літаки. Boeing 777, рейс MH17, і Ту-154М, рейс з Варшави до Смоленська.

Там не один опозиціонер – у першому випадку вбили майже 300 осіб, у другому – майже сотню осіб, ледь не всю владну верхівку Польщі. Поляки 10 років витратили на те, щоб насмілитися сказати вголос, що їхнє керівництво свідомо і холоднокровно вбили росіяни. І що?

Це не один опозиціонер. Це ціла владна верхівка країни, котра з 1999 року є членом НАТО.

Де санкції проти Путіна, де припинення авіасполучення з Росії і над Росією?

Чи чекаємо, поки впаде ще один урядовий літак?

І яка користь з того НАТО, до якого ми так палко прагнемо, якщо Росія може валізкою вибухівки знищити країні-членові НАТО всю керівну верхівку, а НАТО і плюнути боятиметься в російський бік?

Це в Лукашенка «фокус» з літаками вперше, і то явно, що без участі російських друзів не обійшлося, хоча б на рівні порад. Що-що, а нарадити якусь дурницю вони завше можуть, он в Януковича спитайте…

А от в Росії історія зі збитими літаками – довга і цікава, і то ми ще не беремо до уваги український літак, збитий в Ірані, там теж було би непогано придивитися, чи нема де часом слідів РФ…

А тепер уявіть собі, що би було, якби світ реагував на витівки Росії так, як то мало би бути.

Якби ще у 2008 році Росію відключили від SWIFT за напад на Грузію.

Якби ще у 2010 році на Путіна і його найближче оточення наклали санкції за знищення літака з польською владою, припинили авіасполучення з РФ і польоти над цією країною. І пообіцяли фінансову допомогу на розвиток країни тій російській владі, котре прийде після Путіна і буде обрана в демократичний спосіб.

Звісно, тоді би все могло бути зовсім по-іншому. Не було б в Україні масового підйому патріотизму, півтора десятка тисяч громадян так би і не знали про свою любов до Батьківщини – і ходили би собі банально на роботу, а не лежали в могилах під табличками «загинули у війні проти РФ».

Ті тисячі українців – плата за нерішучість Заходу, і ця плата тільки зростає. Віднедавна –за рахунок життів не тільки українців – а й білорусів… Литва, Латвія, Естонія, Польща – на черзі…

Звісно, якщо не додумаються утворити коаліцію – і якось вирішувати те питання, не чекаючи смаленого вовка… Чи смаленого Бацьку – бо росіяни таки всіляко намагаються загнати Лукашенка, і то смолоскипами Заходу, в кут, в якому той вже буде кидатися на все живе – а там і сусідам халепа буде. А якщо Росія скине Лукашенка і приєднає собі Білорусь – то халепа буде ще більша.

У будь-якому випадку, вирішувати питання Білорусі, не вирішивши питання Росії – справа не те що марна, а й небезпечна. І ціною можуть бути життя не тільки білорусів, а й всього Великого князівства Литовського, з Річчю Посполитою разом узятого…

З цієї точки зору вкрай цікаво споглядати на те, як українська влада ганяє іншого вовка, котрий з категорії тамбовських цілком може перейти в категорію смалених…

За Медведчука українська влада взялася цілком серйозно, і вже зараз можна сказати, що тільки одним цим процесом Зеленський вже увійшов в історію – ще жодна українська влада не спричиняла Медведчукові таких незручностей.

Додала свого і українська журналістика – і тепер вся країна знає, що в Медведчука амбіції і методи – Івана Васильовича Грозного, а голос, інтонації і замашки – Івана Васильовича Бунші. Оцінити повністю злий жарт Долі тут можуть хіба знавці радянського кінематографа. У США, будемо сподіватися, таких знавців небагато.

А от громадяни України з повним знанням справи можуть спостерігати, як чоловік, котрому бороду Бунші поголили, а голос, інтонації і масштаб мислення лишили, намагається виторгувати у Росії трубу в обмін на завод Порошенка… І не заради себе одного він тим голосом Бунші торгується – а за себе і за «того хлопця»…

Те, що до труби був причетний Петро Порошенко, було відомо давно всім тим людям, котрі не бояться спостерігати за дрібницями – і за чесними депутатами. Зокрема, Ігор Луценко в часи свого депутатства ініціював Рішення Контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації «Щодо ситуації, яка склалась навколо Дочірнього підприємства «Прикарпатзахідтранс», Південно-Західного акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів», датоване 12 липня 2018 року. У даному рішенні, окрім іншого, зобов’язано Кабінет Міністрів України, Генеральну прокуратуру, Фонд державного майна України, Міністерство юстиції України та Міністерство енергетики та вугільної промисловості України проаналізувати можливість відновлення права власності України на частину нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходить територією України, з метою запобігання втрати стратегічно важливого для держави об’єкта.

Також той самий Ігор Луценко писав на цю тему численні особисті звернення до правоохоронних органів, зокрема, на ім’я Юрія Луценка у статусі Генпрокурора та Артема Ситника у статусі керівника Національного антикорупційного бюро.

Але, як то кажуть, «не було на то політичної волі». Та й яка там політична воля, якщо чоловік із замашками Бунші пропонує таку гарну угоду – і не дозволяє «дивитися на Москву без дозволу відповідних органів»?..

Тепер, як то не дивно, в Україні з’явилася політична воля. Невідомо, чи надовго, звісно. Але варто би вже починати опитування країн-судів на тему того, що вони збираються робити: об’єднуватися і якось рятуватися, попри летаргію Заходу, чи чекати від Росії смаленого вовка і нових літаків?...

Ну а українській журналістиці варто було би починати проводити опитування чинних політиків на тему того, чи розуміють вони, що їх теж «пишуть» – і чи не варто було би їм задуматися прямо вже про те, як вони виглядатимуть, коли вже їхні записи будуть крутити, як серіал, на всю країну…