Йде восьмий рік війни. Війни, яка назавжди залишає молодими юних хлопців і дівчат. Хоча ні – не війна. У вбивць є конкретні імена та прізвища. І той, хто дає команду вбивати. Віримо, що за свої злочини відповість кожен злочинець із найвищої російської верхівки. Бо злочини такого рівня не можуть залишатися непокараними. Сьогодні ж обов’язок кожного з нас – допомагати фронту і тим, хто на першій лінії оборони країни. А ще – вшанувати пам’ять загиблих.

Ігор
Байтала

Ігор Миколайович Байтала народився 19 травня 1995 року у місті Жидачів, Львівської області, у багатодітній родині.

2011 року закінчив 9 класів загальноосвітньої школи №2, після чого вступив до Жидачівського професійного ліцею, у якому 2014 року здобув фах «тракторист-машиніст». Не зупинившись на цьому, Ігор Миколайович одразу вступив до біолого-технологічного факультету Львівського національного університету, який закінчив 2018 року за спеціальністю «технолог м’ясного виробництва».

2019 року його було призвано на строкову, яку він відслужив на посаді водія, але у цивільному житті Ігор був зовсім недовго: після демобілізації зі строкової менш ніж за три місяці вирішив іти на контракт, тож 5 січня 2021 року він був уже на фронті.

Військовослужбовець розвідувального відділення безпілотних авіаційних комплексів 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув Ігор Байтала 3 квітня увечері в районі селища Новгородське, Торецької міськради, Донецької області. 6 квітня на КПВВ «Мар’їнка» його тіло було передане українській стороні представниками російсько-окупаційних військ.

Похований 10 квітня у Жидачеві. У нього залишилися батьки, дві сестри та брат.

Владислав Мороз

Владислав Анатолійович Мороз народився 14 липня 1997 року у селі Халаїдове, Уманського району, Черкаської області. Мешкав у селі Данилівка, Васильківського району, Київської області.

1-й клас школи Владислав закінчив у Халаїдовому, після чого його родина переїхала ближче до столиці. 2014 року він закінчив Данилівську загальноосвітню школу, а згодом у Київському національному транспортному університеті здобув ступінь бакалавра за фахом «архітектор-дизайнер».

23 листопада 2020 року Владислав підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, навідник 7-ї роти 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 5 квітня, о 19:55, у Донецькій області, в районі позиції «Зеніт», у результаті снайперського вогню, що вівся з боку тимчасово окупованого села Спартак.

Похований 9 квітня у Халаїдовому. У нього залишилися батьки та сестра.

Віктор Гелебрант

Віктор Васильович Гелебрант народився 23 січня 1972 року у селі Неліпино, Свалявського району, Закарпатської області. Мешкав у місті Краснокутськ, Харківської області.

Побратим і бойовий друг Олександр Приходько у розмові з автором із теплотою відгукувався про Віктора Васильовича Гелебранта. Зокрема, за його словами, той «…був дуже порядним, добрим, дуже полюбляв порядок у всьому, був відповідальним і хорошим командиром відділення. Деякий час виконував обов’язки старшини роти, його дуже поважали за відповідальність. На посту в нього завжди була добре налагоджена система вогню, кожен боєць знав своє місце в бойовому порядку, він добре командував відділенням. Дуже відповідально та з турботою ставився до свого особового складу».

Також про Віктора Гелебранта автору розповів заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, старший лейтенант Геннадій Ковшик.

«Віктор був свідомо-патріотичною людиною, для якої армія аж ніяк не була засобом для заробляння грошей, а навпаки – місцем, де він повинен бути у такий важкий для країни період часу. І захищав він Україну не за матеріальну винагороду, а винятково за покликом душі.

На війні Віктор Васильович перебував з 2015 року, а у радянські часи служив на підводному човні. Закінчення служби припало на початок 90-х, коли Україна вже була незалежною. 14 лютого 2015 року його було призвано за мобілізацією, а потім він підписав контракт. Служив у артилерійському підрозділі 24-ї ОМБр. 18 вересня 2018 року він звільнився, перепочив місяць і прийшов знову до війська, цього разу до 92-ї бригади (був призваний за контрактом 25 жовтня 2018 року Краснокутським РВК). Одразу потрапив до Авдіївки, де був на посаді командира відділення, але виконував також обов’язки позаштатного старшини роти.

І в нього все добре виходило (усміхається): вдень Віктор був старшиною роти, а вночі йшов на самий «передок», де ніс разом із хлопцями бойове чергування. Хоча йому й так вистачало роботи вдень, коли він виконував обов’язки старшини, але Віктор Васильович був такий невгамовний, що без відпочинку йшов на бойове вночі.

Це був не просто мій підлеглий, це був справжній бойовий товариш, Віктор був світлою і позитивною людиною. Йому не дуже подобалося виконувати обов’язки старшини роти, і коли в нас з’явився штатний старшина, то Віктор Васильович одразу перемкнувся на повноцінне виконання обов’язків командира відділення, і бойова позиція його відділення завжди була прикладом: чисті окопи, налагоджена система оборони, вся організація була здійснена на найвищому рівні. І сам Віктор був прикладом – ніколи не цурався будь-якої роботи, все вмів робити: чи то на господарстві, чи то з бойової підготовки. Добре стріляв, а якщо виникало будь-яке загострення, одразу біг на свою позицію, у найгарячіші точки.

Чесно кажучи, він був аж занадто хоробрим, балансував на межі, хоча йому треба було бути обережнішим. Турбувався про підлеглих, немов про своїх дітей. Краще сам полізе, сам подивиться, сам розвідає, аніж наражатиме на небезпеку своїх бійців».

Пані Наталя, з якою Віктор Гелебрант познайомився за часів служби у 24-й ОМБр, також поділилася своїми спогадами:

«З Віктором я познайомилася у березні 2015 року, щойно він потрапив до лав підрозділу. Одразу він справив враження дуже чуйної та доброї людини. Завжди веселий, завжди активний і позитивний, увесь час приходив до нас у гості, і між нами були такі собі «позивні»: «Сват» та «Сваха», адже у нього були діти, й у мене – також. І у Віктора Васильовича було величезне бажання, щоб вони побралися між собою: або його син із моєю донькою, або мій син – із його донечкою.

У старшої його доньки вже тоді з’явилася дитина, тому Вітя у 42 роки вже став дідусем, уявляєте? Він дуже цьому радів і казав, що це – неймовірне відчуття бути дідусем.

Коли він одружився з жіночкою у Краснокутську, у тієї на той час були хлопчик і дівчинка, й він для них став батьком, а діти також сприймали його як свого тата. А потім у подружжя з’явився ще хлопчик.

Згадую ще один характерний випадок, що красномовно показує, якою скромною та простою людиною був Віктор. Коли хлопці з бригади залишали нам прапори зі своїми підписами, ми попрохали Вітю також поставити свого автографа. Але він нам сказав: «Я не можу ставити своє ім’я поруч з іменами хлопців, які пройшли пекло, оскільки я нічого ще не зробив та не заслуговую на таку честь».

І все, що він після себе залишив нам, – так це маленький прапорець, на якому хрестиком було вишито «Слава Україні» (ці прапорці робили діти)».

Молодший сержант, командир відділення-командир бойової машини 1-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 5 квітня, о 21:45, у Луганській області через снайперський вогонь, що вівся з боку тимчасово окупованого населеного пункту Золоте-5.

Поховали Віктора Гелебранта 9 квітня у Краснокутську. У нього залишилися батьки, дружина, син, а також дві доньки від попередніх шлюбів.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net/ua/r3263144)