Буковинське народне ткацтво, разом із вишивкою, гончарством, писанкарством, килимарством, різбленням по дереву та іншими видами народного мистецтва, є невід’ємною складовою загально-етнічної культури краю та його мешканців. Для того, щоб збагнути геніальність народного мистецтва буковинського ткацтва, зануримось в історію.

Ткацтво на Буковині виникло в сиву давнину, про що свідчать численні знахідки археологів у поселеннях ІІІ ст. н.е. В похованнях на території Ленківського городища (поблизу Чернівців) було знайдено глиняні грузила для ткацьких верстатів, гребені для розчісування шерсті, залишки шерстяної узорної тканини.

Буковинська земля в період з ІХ по ХІІ ст. була складовою Київської Русі, а в ХІІ-ХІІІ ст. належала до Галицько-Волинського князівства. В уцілілих пам’ятках цього періоду простежується вплив традицій Київської Русі на розвиток народного мистецтва Буковини, зокрема – мистецтва ткацтва. Генетичний зв’язок між буковинським народним мистецтвом та мистецтвом Київської Русі підтверджується спільністю форм та орнаментики декоративних мотивів. В давньоруських літописах розповідається про широке використання килимів у побуті та традиційних обрядах слов’ян. Після розпаду Галицько-Волинського князівства територія Буковини століттями переходила з рук в руки різних загарбників, і щоразу нові господарі високо цінували натуральні місцеві килими. В часи феодальної роздробленості Буковинські землі належали Молдавському князівству. В молдавських грамотах ХІV-ХVI ст. зазначалося, що високоякісні вироби буковинського килимарства славилися по всьому князівству і навіть експортувалися в інші країни.

Довідка Проект «Школа буковинської тайстри» реалізований Громадською організацією «Вишиваний Дивотвір» за підтримки Українського культурного фонду та партнерства Учбово-методичного центру культури Буковини. Керівник проекту – Одарка Кучерява, Менеджер з комунікацій – Олена Чайка, Менеджер з логістики – Василь Фоменко, Експерт проекту – Микола Шкрібляк, Вчителі-консультанти – Олена Прокоп’юк, Михайло Прокоп’юк, Учасники проекту – Наталія Боднар, Марія Ващук, Леся Кольберт, Ірина Рурак, Ольга Савіцька, Юлія Спіцина, Любов Шилюк, Тетяна Шилюк.

З 1774 по 1918-й роки Буковина була окупована Австрією. Про високий мистецький рівень буковинських килимів, тонке відчуття краси слов’янами Буковини, писали і австрійські дослідники Е. Кольбенгаєр та А. Рігель.

Австрійські колонізатори інтенсивно вивозили з краю сировину, що призвело до різкого зростання ціни на вовну, до економічної залежності сільських кустарів-килимарів, а також до втрати свободи їхньої творчості, оскільки господарі диктували виготовлення килимів за своїми малюнками.

В другій половині ХІХ і початку ХХ ст. в суспільному житті дедалі активніше проявляються тенденції промислової експансії, дешеві товари (сувенірна продукція) витісняють із ринку вироби патріархального виробництва. В період активного розвитку засобів комунікації (будівництво залізниць, поява радіо, телефонного та телеграфного зв’язків, поширення друкарства і поліграфії) через сільську інтелігенцію в село проникають різні соціальні новації, зокрема – модні журнали зі схемами та мотивами чужинської вишивки. В результаті цього в орнаментальній творчості буковинських майстрів відбувся стрімкий процес еволюційного переходу від магічних знаків архаїчного геометричного орнаменту до згеометризованих рослинних, а згодом і натуралістичних квіткових мотивів, запозичених у чужинців.

Особливо негативно вплинула на стійку традиційну орнаментику народного мистецтва поліграфічна продукція Брокара. (Генріх Брокар (1836-1900) – російський парфумерний магнат французького походження, засновник виробництва парфумерії в Москві «Брокар і К». З рекламною метою до своєї продукції (шматків дешевого мила, парфумів) додавалися листівки із взірцями так званої «народної вишивки» хрестиком у вигляді галузок квітів, квіткових букетів, кішок з бантами, тощо. Вишивка за такими зразками отримала назву «мильна» або «брокарівська». Упродовж цілого століття на мистецьких теренах термін «брокар» асоціювався із явищем антихудожнього смаку, позбавленого глибоких народних традицій.

На жаль, брокарівський вплив не тільки спотворив прадавню символіку геометричного орнаменту, а й спричинив до витіснення численних технік вишивання з буковинських сорочок, замінивши їх технікою «хрестик».

Мотиви «мильної брокарівщини» заполонили і орнаментику буковинського ткацтва. Килими з об’ємними квітковими мотивами, так звані «панські», набули великого попиту серед заможних селян і городян. Килимарі-кустарники намагалися задовільнити цей попит ціною втрати художньої вартості своїх виробів.

Представники передової буковинської інтелігенції – Ю. Федькович, С. Воробкевич та Г. Онишкевич, під впливом революційних ідей Івана Франка, очолили боротьбу за відродження та розвиток правдивої національної культури українців Буковини. В результаті їхньої діяльності в краї було створено декілька культурних організацій, зокрема «Народний дім» та товариство «Жіноча громада». Силами членкинь «Жіночої Громади» у 1906-му році в Чернівцях було відкрито ткацьку школу, в якій навчалося 12 ткаль. Письменниця Євгенія Ярошинська, вчителька малювання Ксенія Костецька та інші членкині цієї організації збирали по селах старожитності, з яких змальовували правдиві традиційні орнаменти. Ці замальовки лягли в основу процесу навчання в Чернівецькій ткацькій школі, а також у львівських майстернях Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Діяльність створених організацій, зокрема і Чернівецької ткацької школи, була перервана першою світовою війною, після закінчення якої Буковину захопила боярська Румунія. На фоні національного гніту впроваджувалась жорстка політика румунізації, переслідувались традиції, мова. Разом із низкою культурно-освітніх товариств було зліквідовано і Чернівецьку ткацьку школу.

Румунське панування на Буковині змінилося радянським періодом. В першій половині ХХ століття відбувся процес механізації ткацької промисловості з утворенням потужних фабрик. Натомість ручне ткацтво зберігалося у незначних розмірах до 40-х років ХХ століття, в основному – для виготовлення художніх тканин, мистецьких виставкових робіт, сценічних костюмів, тощо.

На кожному етапі свого історичного розвитку знаходяться люди, котрі вболівають за цілісність надбань наших предків, за збереження, відродження і трансформування у майбутнє національної ідентичності та духовних цінностей буковинців.

На сучасному історично-мистецькому відтинку буковинського життя великий вклад у збереження народних традицій вносить Громадська організація «Вишиваний Дивотвір», яка об’єднала в мистецьке коло творчу інтелігенцію Буковини. Щорічно, впродовж 18-ти років, члени «Вишиваного Дивотвору» проводять однойменну виставку у престижній залі Чернівецького обласного художнього музею, в якій беруть участь понад 50 майстрів художньої вишивки. Організаторка виставок, голова ГО «Вишиваний Дивотвір», директорка рукодільної мережі «Санта» Одарка Кучерява щороку залучує до проекту учасників різних вікових категорій. На рахунку цієї організації є досить солідні мистецькі проекти, зокрема міжнародний колективний проект «Вишиті сторінки альбому Еріха Кольбенгаєра «Взори домашнього промислу на Буковині» та проект «Обрус Гараса», зареєстровані в Книзі Рекордів України. Пані Одарка постійно знаходиться у творчому неспокої, вишукуючи нові цікаві теми для майбутніх проектів. Наразі, упродовж останніх двох років група мисткинь з усієї України, за ініціативою «Вишиваного Дивосвіту», працює над вивченням та відтворенням технік на стародавніх буковинських сорочках доби Е. Кольбенгаєра, дослідника орнаментального мистецтва стародавньої буковинської вишивки і ткацтва кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Зразками служать стародавні сорочки зі сховищ трьох чернівецьких музеїв.

Еріх Кольбенгаєр – австрієць за походженням, котрий прожив на Буковині більшу частину свого життя. Його заполонило орнаментальне багатство буковинських сорочок та килимів. Багаторічні дослідження науковця увінчалися виданням у 1912 році шикарного альбому узорів, перемальованих із стародавніх сорочок, який є неоціненним скарбом для сучасних дослідників буковинського народного мистецтва. До речі, єдиний примірник цього видання в оригіналі зберігся в приватній колекції пані Одарки, як спадок від діда, православного священика Мефодія Козака, котрий сприяв Еріху Конбельгаєру в процесі збору буковинських орнаментів. За ініціативою Одарки Кучерявої та сприяння Чернівецької міської ради було перевидано цінний збірник «Взори домашнього промислу на Буковині», і у 2019 році відбулася його презентація. Побутує думка, що дослідник буковинського народного мистецтва також готував видання альбому з орнаментального мистецтва буковинського ткацтва, та, з невідомих причин, видання так і не вийшло у світ.

Одним із останніх солідних проектів «Вишиваного Дивотвору» став культурно-освітній проект «Школа буковинської тайстри», метою якого є відродження давньої буковинської традиції.

Тайстра (тайстриночка, торба, тайструца, трайста) – барвиста торбина із витканого вовняного полотна, оперезана баєрком (тканим поясом) в якості ручки. Микола Шкрібляк з любов’ю описує стародавню тайстру: «Зберігаючи глибоку знаково-символічну мову у народному мистецтві, буковинці досі пам’ятають промовисті назви орнаментів на своїх тайстрах: «Отче наш», «Образ», «Сонце», «Зірка», «Пташки», «Маки», «Ружі», «Букет», «Колос», «Виноград», «Чорнобривці», «У вічка», «Жара».

 

В давнину, як і вишиті сорочки, тайстри виготовлялися для буденного вживання та святкові. Буденні тайстри були оздоблені більш стриманими орнаментальними композиціями та кольоровою гамою. Оздоблення буденних тайстр у вигляді кольорових смуг, або розміщених у шаховому порядку квадратів чи ромбів, підкреслювало автентичність стародавнього мистецтва ткацтва. Оздоблення святошних тайстр барвистими орнаментальними композиціями у вигляді лапанистих квіткових орнаментів, продиктоване модою чужинської орнаментики, яка проникла на Буковину наприкінці ХІХ та першій половині ХХ століть. Ця тенденція притаманна для регіонів Буковини, які знаходились на розпутті торгових шляхів, де були доступні новинки привозного краму. Натомість у важкодоступних для впливу чужинців гірських районах Буковини, як у вишивці, так і в ткацтві до сьогоднішнього дня збереглася автентика геометричного орнаменту. Це дуже важливо усвідомлювати сучасним майстрам, які працюють не для збуту, а для збереження прадавніх традицій для нащадків.

Як розповідає пані Одарка: «Культурно-освітній проект «Школа буковинської тайстри», реалізований Громадською організацією «Вишиваний Дивотвір», народився із захоплення давнім, призабутим ткацьким ремеслом. Його мета – відродити чудову традицію носіння тайстри і втілити її в життя сучасної молоді. Тайстра повинна бути не тільки музейним експонатом, предметом в приватних колекціях, бабусиних скринях чи етногалереях, ми хочемо бачити її сучасним аксесуаром одягу, складовою індивідуального стилю та моди. Нам вдалося довести, що ткана торбина Буковинського краю має шанси на відродження й популяризацію. Учениці «Школи буковинської тайстри» стали справжніми майстринями, які готові передавати свої знання, уміння й навички. Висловлюю щиру подяку всім, хто працював у проекті, хто ділився своїми знаннями і набував їх, хто створював творчу атмосферу і фонтанував креативними ідеями, хто фотографував і фільмував наші творчі кроки».

Проект виявився настільки вагомим і цікавим, що зумів вибороти грант Українського культурного фонду. Унікальність мистецького проекту «Школа буковинської тайстри» полягає в тому, що це не є проект на папері, а живий процес створення буковинської тайстри, від вівці – до готового виробу.

Зразком послужили автентичні тайстри з колекції добре відомого в Україні збирача старожитностей Миколи Шкрібляка. Організатори відзнайшли в Яворові, Косівського району, родину, яка володіє стародавніми технологіями створення тканих виробів. Майстриня народного ткацтва Олена Прокоп’юк-Шкрібляк та її чоловік Михайло залюбки погодилися прийняти у себе на декілька днів цілу кoгорту учасників проекту і поділитися своїми знаннями. Родинна садиба династії Шкрібляків випромінює особливе тепло від килимів, ліжників, налавників, скатертин, витканих руками кількох поколінь славної династії. Зберігся в садибі і стародавній ткацький верстат, за яким працювала мама пані Олени.

Напис на вирізбленій меморіальній дошці родинної садиби: «АБИ ШОШ ФАЙНЕ ЗРОБИТИ, ТРЕБА ТУ СПРАВУ ЛЮБИТИ» - став девізом учасників проекту «Школа буковинської тайстри».

Перед початком роботи творча команда відвідала намолене місце в Криворівні – Церкву Пресвятої Богородиці, куди за допомогою з’їжджаються люди з усіх куточків України. Отримавши благословення через ікону Божої Матері Криворівнянської від отця Рибарука – приступили до роботи.

Варто зазначити, що подібного ніхто із учасників ніколи не робив. Особливе відчуття злиття з природою цілющої гірської атмосфери заполонило душу кожної з учасниць проекту. Кожен рух був магічним.

Щоб отримати нитки для ткання, потрібно було приготувати сировину. Стригли овець, вовну бракували, парили, мили, м’яли руками й ногами, полоскали руно в стрімкій поточній воді, скубли, граблювали, пряли, фарбували.

Для фарбування вовняних ниток до середини ХІХ століття використовувались натуральні барвники із рослин. Рослини збирались на місці, тому розмаїття кольорів в окремих регіонах залежало від видів рослин, які росли в даній місцевості. Для отримання фарбника, рослини розривали на дрібні шматочки та заливали гарячою водою, або кип’ятили. Щоб закріпити фарби, матеріал замочували у розчині барвника і висушували на сонці. Різні відтінки кольорів отримували шляхом повторювання цього процесу декілька разів. З часом виробились локальні особливості добування природних барвників, а рецепти зберігалися в таємниці.

Для учасниць проекту процес фарбування був простішим, адже використовувались сучасні хімічні (аналінові) барвники. Для отримання бажаного відтінку змішували декілька кольорів, і додавали оцет – для закріплення бажаного кольору. Опісля вовну споліскували аж до прозорості води. Пофарбовану вовну висушували на сонці. Розчесані вовняні волокна звивали в куделю. Кожна з учасниць отримала іменне веретено. З вовняної куделі витягували і пряли нитку, намагаючись отримати однакову товщину. Нитки намотували в клубки.

Щоб відтворити автентичну тайстру та зробити власну авторську, учасниці проекту оволоділи навиками різних технік ткання, базуючись на зразках із колекції пана Шкрібляка.

Микола Шкрібляк, експерт проекту, заслужений діяч мистецтв України, дав високу оцінку проекту, зазначивши: «У модерному середовищі Чернівців, де природно перевалює все ж новітня культура, позначена світоглядами початку третього тисячоліття, амбітно й посутньо проявляється ген самоідентичності – творити буковинське, пишатися буковинським і носити буковинське».

Згодом відбулося урочисте відкриття другого етапу проекту «Школа буковинської тайстри». Вперше на Буковині та й в Україні загалом, започатковано унікальну майстерню, в якій розмістили сім ткацьких верстатів, виготовлених за старовинними зразками. Учасниці проекту приступили до освоєння азів ткацького мистецтва, відродження старовинних зразків буковинської тайстри та створення своїх авторських шедеврів.

А далі відбулася презентація проекту та ілюстративно-інформативного каталога під назвою «Школа Буковинської Тайстри Від А до Я».

Дійство відбувалося у святковій урочистій атмосфері. Саме в цей час Буковина святкувала День міста Чернівці. Це була неймовірна подія з присутністю великої кількості людей із різних куточків світу. Мені страшенно поталанило бачити це дійство. В цей час я перебувала в Чернівцях зі своєю персональною виставкою, яка експонувалася в Чернівецькому обласному художньому музеї.

Світлини – Олександра Ткачука, Одарки Кучерявої, Олени Чайки.

В написанні статті використані матеріали видань: «Декоративно-прикладне мистецтво радянської Буковини» - автор Т. Бушина, «Буковинський традиційний одяг» - автор Я. Кожолянко, «Школа буковинської тайстри від А до Я» - автори Олена Чайка, Одарка Кучерява, «Барви Буковини» - автор Настасія Марусик, «Стародавні Буковинські вироби з бісеру» - автор Настасія Марусик та «Буковинське вишиття і ткацтво:знаки-символи» - автор Настасія Марусик.