Продовження.
Початок в попередньому номері

До того, як стати ректором УКУ, о. Богдан Прах 9 років очолював Львівську духовну семінарію, а також організував перший і наразі єдиний візит Папи Римського до України.

Окремою пристрастю о. Богдана є наукова робота та відновлення українських церков на Закерзонні. Коли він розповідає про цей період життя, то з вогнем в очах, наче вмілий реставратор, пригадує породу дерева, яку використовували для відновлення «козацької церкви» в селі Хотинець, рівень вологості, який мав бути витриманий, аби те дерево було придатним для реставрації унікальної історичної пам’ятки. Ми розпитали отця про цей період його життя, подаємо лише кілька штрихів із нашої розмови.

Вивести хлопців з лісу

Я народився та виріс у Карпатах, на території Польщі. Вчився в духовній семінарії у Любліні, у Католицькому університеті. З міста Ярослава, де проводив своє священиче служіння, я їздив читати лекції до Львова: у Львівську богословську академію (тепер УКУ) та Духовну семінарію. То були непрості роки: я приїздив до Львова що два тижні, на перетин кордону витрачав по 13-15 годин в 1 бік. Нас, приїжджих викладачів, у семінарії називали парашутистами, бо ми прибували на два-три дні, читали по 6-8 годин лекцій і їхали додому. Це дуже виснажувало, бо ти не був ні тут, ані там. Через такий графік я не міг працювати продуктивно, а роботи ставало дедалі більше. Тому ми з дружиною Евою прийняли рішення, на запрошення Блаженнішого Любомира Гузара і тоді ще отця Бориса Ґудзяка та тодішнього ректора о. д-ра Михайла Димида, переїхати до Львова. Думали про один рік.

Я ніколи не думав, що буду в Україні очолювати якісь інституції, а тим більше щось будувати, створювати з нуля. Я мріяв займатися науковою роботою і викладати, бо в цьому була велика потреба. Мене дуже захоплювала праця в архівах і бібліотеках, і я міг з канапкою і кавою просидіти там увесь день. Але умови, в яких жили та навчалися семінаристи у Львові, порівняно з тим, що я бачив працюючи у США, Європі, живучи в Польщі, дуже контрастували. Я розумів, що в таких умовах майбутня еліта не може формуватися. Нам були потрібні радикальні і швидкі зміни, бо чим довше ми сидимо в лісі, тим швидше втрачаємо шанси. (Духовна семінарія УГКЦ на той час діяла у смт Рудно, біля Львова, на території колишнього піонерського табору біля лісу, – ред.).

Випускні урочистості в УКУ

Ми з владикою Борисом також розуміли, що земля у Львові вічно дешевою не буде, тож вирішили, перш за все, купити її для будівництва семінарії та нового корпусу Католицького університету. З моєю дружиною ми обходили десятки разів цілу околицю навколо корпусу УКУ, що на вул. Свєнціцького, шукаючи такі ділянки, які би мали добру комунікацію з цим першим і найстарішим корпусом. Так наш вибір впав на території на вул. Стрийській та на вул. Хуторівці, де зараз розташовані кампус університету, Філософсько-богословський факультет та семінарія.

Наші мрії були великими, і ми робили все, аби вони стали реальними. Нам вдалося переконати партнерів з-за кордону, що проєкт будівництва нової семінарії та корпусу УКУ є архіважливим. За три роки ми збудували семінарію на Хуторівці. Цю інституцію я очолював 9 років.

Найприємнішим у будівництві семінарії для мене був процес проєктування: я їздив у різні країни Європи, заглядав до різних семінарій – і сучасних, і давніх. З багатьох почерпнув цікаві рішення, деякі ми втілили у Львові: великі вікна в їдальні, широкі коридори, багатофункційність приміщень. Найважчим, мабуть, було знайти виконавців, бо на той час у Львові практично не було компаній, які могли побудувати такий об’єкт. До речі, Львівська семінарія спроектована у формі голуба, бо носить ім’я Святого Духа.

Про любов до будівництва

Мені здається, багато чоловіків мають жилку до будівництва. Я люблю ходити по будові, по «болоті». Мене охоплює невимовна радість від того, що щось твориться, і воно залишиться, буде служити.

Не меншою радістю для мене було ремонтувати старенькі церкви на колишніх моїх парохіях. Коли бачиш руїну – похилену стареньку церкву, яка через півтора роки наче повертається до життя – це невимовна краса. Бо кількасотлітній будинок, який, здавалося, вже загинув – ожив. Кожну дощечку, кожен сантиметр розписів ми старалися реставрувати якісно. Пригадую, як у Хотинці (Польща) церкву з 1612 року, яку люди називали козацькою, ми буквально склали по-новому: кожну балку забирали, відновлювали, ставили назад, і так поступово перед нами постав оновлений храм. Ми також відновили там величезне зображення Страшного суду на стіні, яке ще наприкінці 19 ст. з’явилося в енциклопедії мистецтвознавства. Церква, до речі, належить до спадщини ЮНЕСКО.

Так само з приємністю згадую час ремонтних і реставраційних робіт величавого Собору Преображення Господнього у Ярославі, який зараз є найбільшим Марійним Санктуарієм Греко-Католицької Церкви у Польщі.

Чи наприклад, Собор святої Софії в Римі. Ми з дружиною «нишпорили» у римських архівах ще на початку 90-х. І коли я заходив у собор, який збудував Патріарх Йосиф Сліпий, моє серце плакало – унікальна мозаїка сипалася. А хтось же колись подбав про красу цього Божого храму. Я брав до кишені по кілька камінців із мозаїки, яка опадала, віз додому, клав собі на підвіконня, і мав частинку з Собору святої Софії в хаті. Прийшов час, і я був долучений до команди реставрації Собору. Дивні діла Твої, Господи… Нині, коли приїжджаю до Рима, мозаїка відновлена, вражає давньою красою, храм теплий, світлий, там добре бути.

Ми не можемо не запитати у о. Богдана, чи не шкода йому покидати вже завершені проєкти (а таких чимало), де він тільки-но щось збудував і тепер мав би втішатися спокоєм та плинністю процесів. Він з деяким піднесенням зізнається:

Ніколи не тримаюся за місце, мовляв я це зробив, і тепер тут буду довіку. Мій драйв – зробити проєкт, запустити його і йти далі, хай інші продовжують, доповнюють, вдосконалюють! А я радію новими викликами. Таке прагнення є автентичним, не люблю хизуватися.

Буває, що після того, коли я завершую служіння, іншим людям не вдається продовжити заплановане. Стає боляче, коли справа, в яку ти вклав свою душу, розпадається. Були також задуми, в які я інвестував шалену кількість енергії, внутрішньої сили, а вони не вдалися. Мабуть, не мали вдатися, може, були не на часі (знизує плечима о. Богдан без нотки сумніву чи смутку). Я приймаю це як волю неба, хоча шкода. Водночас, знаю – якщо працюєш на Божу славу, твоя робота ніколи не буде марною. Часом людині лише здається, що те, вона робить – це щось дуже важливе, а насправді уся її праця радше скерована на особисту користь, ніж для спільного блага. Секрет успіху в тому, аби те, що ми робимо, справді було важливим як для спільноти, так і для другої людини.

Під львівським дощем змок навіть Папа

У червні 2021 року ми згадуватимемо 20-ліття першого і єдиного офіційного візиту Папи Римського до України. 23-27 червня 2001 року Україну відвідав Папа Римський, нині проголошений святим Іван Павло ІІ. Він відслужив у Києві та Львові чотири літургії (дві у латинському і дві у візантійському обряді), на Богослужіннях були присутні понад 1,6 млн. прочан. Під час візиту до Львова Папа Іван Павло ІІ освятив наріжний камінь студентського містечка УКУ, а Папа Бенедикт XVI пожертвував на його будівництво 100 тис. євро.

Ми жили з великим очікуванням і надією, що Святіший Отець приїде до України. На той час я уже мав досвід організації приїзду Понтифіка, бо працював у комітеті, який організовував прощу Папи Івана Павла ІІ до Польщі. В українську команду шукали когось, хто розумів би процеси, був знайомий з людьми ватиканського кола, які відповідали за подорожі Івана Павла ІІ. Так я отримав від Блаженнішого Гузара доручення очолити організаційний комітет у Львові. З командою ми мали дуже швидко налагодити багато процесів, тоді як грошей було обмаль. Але скажу щиро – ця вістка викликала велике піднесення у людей, усі мали велике бажання допомагати.

З моменту, коли ми дізналися, що Папа приїде до України, у нас було менше, ніж пів року і непочатий край роботи. Це була неймовірна цілодобова праця багатьох людей, і нині мені навіть важко уявити, як нам все вдалося. І от коли ми пройшли цей важкий шлях, продумали тисячі деталей, у ніч перед зустріччю з Папою у Львові почалася шалена злива. Як воно лило… Звечора ми організували волонтерів, які пильнували усю територію по периметру на іподромі. Десь о 2 ночі я прийшов перевірити ситуацію. Волонтери стояли по коліна в болоті на полі, дощ лив, гриміло, блискало. «Скільки ми напрацювалися, і все намарно?» – думав я. Ніхто у таку зливу та негоду не прийде на зустріч з Папою. Я подрімав тієї ночі з пів години, і вже о 5-й виїхав на вул. Стрийську, яка вела до місця зустрічі з Понтифіком. І що я побачив? Уся вулиця була переповнена людьми, які з пакетиками на ногах йшли на зустріч з Його Святістю. Я швидко зателефонував до генерала поліції і попросив допомоги з охороною, бо люди йшли, йшли, йшли. Тоді з охороною порядку нам допомагали військові.

Ректор отець Богдан Прах та Президент владика Борис Ґудзяк

З тієї ночі пригадую ще один момент. Чи не найважче в організаційному процесі нам було дістати великі екрани для трансляції урочистостей з Папою, у Польщі їх називають «телебіми». Ці екрани практично неможливо було дістати, бо у компанії, яка давала їх в оренду, вони по одному були розкидані по різних країнах Європи. До того ж, їхня оренда коштувала 150 тис. доларів! Це була фантастична і непідйомна сума. Але Блаженніший Любомир будь-що хотів ці екрани привезти до Львова, бо що тисячі людей будуть бачити, коли приїде Понтифік – крапку на відстані кількох сотень метрів? І ми вперто шукали гроші, де могли: писали десятки листів, провели багато телефонних розмов, переконували... І незадовго до зустрічі гроші таки знайшлися – Конференція італійського єпископату нам допомогла. Але у нас залишилося лише 5 днів, аби зібрати ці величезні екрани по цілій Європі. Ми на ходу робили візи для водіїв, готували всі документи. І знаєте, коли нам ті екрани привезли? Пізно ввечері – у той дощ, у тому болотиську робітники жертовно їх збирали і запускали. До ранку все було інстальоване.

У мене в житті було багато таких знакових подій, і ці забіги доволі виснажливі. Буває, не можу позбутися адреналіну кілька тижнів по тому. Тоді ми з дружиною пакували наплічники і йшли в гори. Ми просто вибігали на кілька верхів, і так потроху той адреналін з нас виходив (усміхається).

Про пристрасть до науки

Коли отець Богдан почав здійснювати обов’язки ректора УКУ, одній зі співавторок цього інтерв’ю пощастило записати з ним цікаву розмову для проєкту «Люди твого міста». Тоді отець Богдан сказав, що мріє займатися науковою працею, і вважає, що «Написана книжка – краща інвестиція у майбутнє, ніж десятки підписаних документів за день». Він зізнається, що посада ректора не дозволяє достатньо часу присвятити улюбленому заняттю, але планує, що колись обов’язково порине в науку з головою.

Якщо Бог дасть здоров’я, хочу з дружиною закінчити кілька наукових задумів, які ми мріємо реалізувати вже багато років. Ці проєкти є важливими для цілісного бачення процесів, які відбувалися у міжвоєнний і воєнний період у Львівській митрополії, зокрема у Перемиській єпархії. Я багато про це написав, але до кінця ще далеко (у 2015 році світ побачив двотомник о. Богдана Праха «Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини», – ред.). Матеріали (архівні документи, свідчення, спогади, літературу) ми з дружиною почали збирати ще при кінці 80-их років, частину вже використали, провели чимало підготовчої роботи. У планах ще багато роботи на кілька років. До того ж, з’явилися нові джерела та цікаві наукові дослідження, відкрили доступ до архівів, з цим усім треба попрацювати.

– Як зміниться університет, якщо знову оберуть ректором?

– Думаю, нам вдасться підвищити зарплати для працівників, зокрема для науково-педагогічних працівників. Моїм великим бажанням є, аби люди заробляли гідно: тоді вони і веселіші, і продуктивніші. Вважаю, що поганим є той керівник, який не може забезпечити доброї зарплати для своєї команди. Але не все залежить тільки від одного бажання. Адже УКУ – приватний університет і не отримує жодного державного фінансування, ми покладаємо надію на наших жертводавців з усього світу, які багато років підтримують розвиток якісної освіти і виховання за християнськими цінностями. Пандемія вдарила по наших фінансових планах, але підвалини для зросту ми все-таки заклали.

Ще однією моєю ціллю є повноцінно впровадити суспільно орієнтоване навчання в університеті. Загалом ті ідеї, які ми останні кілька років втілюємо у наших навчальних планах, свідчать, що УКУ є університетом ХХІ століття. Програма «Світоглядне ядро», заснування Центру гідності дитини, багато інших цікавих ініціатив показують шлях, яким нам йти в процесі освіти.

Освіта та виховання мають наповнювати людину усвідомленням того, що від неї залежить багато: твій успіх залежить від твоїх старань, від того, наскільки ти заангажований у процес. Світ дуже швидко змінюється, тож маємо готуватися до цих змін, і, водночас, мати твердий фундамент – статичні цінності, бо саме вони є визначальними. Від гідного життя працівників до формації людей у гідності – це було закодоване у Революції Гідності. Нашою дорожньою картою є стратегія університету 2025, де кожен пункт є важливий і взаємодоповнює один одного.

Бліц-запитання до ректора УКУ

– Скільки ви разів перетнули кордон Україна-Польща?

– Що два роки я міняв паспорт, бо не було місця для штампів. І так тривало 10 років. За рік я перетинав кордон приблизно 110 разів, а бувало, й частіше. Поки стояв у черзі на кордоні, встигав переробити чимало роботи, наприклад відповісти на листи, писати статті тощо.

– Яка їжа нагадує вам дитинство?

– Вареники. Буду любити їх до кінця життя. Вареники з сиром, картоплею та чорним перцем, люблю такі гострі!

– Коли займаєтеся спортом, яку музику слухаєте?

– Може, я трохи дивачію на старість, але коли ходжу, бігаю, мандрую в гори, я молюся. Ця молитва є запорукою доброго внутрішнього настрою.

– Гори чи море?

– Очевидно, що гори, тут нема мови! У горах, де не вийдеш – інша перспектива, кольори. На морі за кілька днів мені стає нудно від монотонності.

Наприкінці отець Богдан ділиться мрією, що хоче якось з дружиною поїхати в гори і у вузькому колі з іншої перспективи розповісти нам про те, що для нього є цінним – що формує його стосунки з людьми, вчинки. Ми сподіваємося, що ця розмова та зустріч при ватрі відбудеться уже незабаром.

Розмовляли Діана Мотрук, Мар’яна Карапінка, Вероніка Саврук

Фото Лесика Урбана та з архіву УКУ