Фото –  www.gov.pl

«Україна має право захищатися», — таким був один із головних меседжів, з яким міністр закордонних справ Польщі Збіґнєв Рау 8 квітня відвідав Київ. Його позиція, як і те, що міністр погодився на терміновий візит до української столиці, а не використав засоби онлайн-комунікації за нинішніх умов, є дуже промовистою для України.

У той час, коли Німеччина та Франція закликали «сторони проявляти стриманість», Варшава на офіційному рівні дала зрозуміти, що пам’ятає, хто в цій війні агресор, а хто жертва. Попри непорозуміння, здебільш на історичному ґрунті, та зменшення градусу зацікавленості через внутрішню політику в обох столицях, Польща для України залишається найближчим партнером і сусідом. Щоправда, в контексті протистояння російській агресії Варшава, на жаль, має не надто багато важелів тиску та впливу і на Кремль, і на західних партнерів. Питання консолідації ЄС довкола нових санкцій чи спільних дій щодо Москви — поза можливостями нинішньої політичної еліти Польщі через внутрішні суперечності між Варшавою та Брюсселем.

Однак із січня наступного року Польща головуватиме в ОБСЄ, що дає нові засоби до дії. Про це в коментарі «Тижню» розповідає заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння Лукаш Адамський. «Головування в ОБСЄ дає доволі багато інструментів, бо організація є єдиною такою перемовною платформою, залученою до вирішення конфлікту на Донбасі, де зустрічаються Україна, Росія й країни Заходу», — каже експерт. Про те, що Польща головуватиме в ОБСЄ наступного року, також згадував і міністр Рау під час зустрічі в Києві. Також Лукаш Адамський звертає увагу на заяву українського віцепрем’єр-міністра Олексія Резнікова про те, що українська делегація у ТКГ не повернеться до проведення переговорів у Мінську після закінчення карантину через ворожу риторику білоруської влади. На думку Адамського, однією з країн, куди можна було б перенести переговори, є Польща. Хоча експерт зазначає, що Варшаві, все ж, складно відігравати в цьому процесі якусь значну роль через погані відносини з Кремлем. «Останнім часом у рамках НАТО постав своєрідний переговорний майданчик за участі Канади, США, Великої Британії, Польщі та Литви. Ці країни добре розуміють, що треба не лише заявами боротися з Путіним, а й конкретно посилювати Україну мілітарно. Тут Польща може відігравати певну роль», — уважає експерт.

Ще один міжнародний формат, до якого Україну можна було б залучати за участі та підтримки Польщі задля більшої інтеграції в європейський політичний простір, — це Ініціатива трьох морів. У спільній заяві президентів Польщі та України після візиту Анджея Дуди до Києва в жовтні 2020 року йдеться, зокрема, про те, що Варшава підтримує поглиблення співпраці України з цією Ініціативою. Заступник директора варшавського Центру східних досліджень (OSW) Войцех Конончук у коментарі «Тижню» зазначає, що формат співпраці в межах Тримор’я зараз дещо обмежений для України, оскільки ця ініціатива — не геополітичний, а інфраструктурний та економічний проєкт, котрий повинен підтримати невикористаний транспортний потенціал ЄС. «Найближчим часом ми можемо очікувати лише на приєднання України на позиції спостерігача», — припускає Конончук, але також нагадує, що Україна сама доклалася до того, що залишається поза цією політичною ініціативою, зігнорувавши запрошення на перший саміт ініціативи в Дубровніку у 2016 році.

Пандемія змушує уряди більше фокусуватися на внутрішніх проблемах і викликах. Варшава й Київ — не винятки в цьому світовому тренді, але зовнішня проблема у вигляді російської агресії змушує країни шукати способи спільної протидії та заохочувати до об’єднання в цій боротьбі інші країни регіону. 28 липня 2020 року міністри закордонних справ України Дмитро Кулеба, Литви Лінас Лінкявічус та Польщі Яцек Чапутович оголосили про створення тристоронньої політичної платформи Люблінський трикутник. Показово, що під час презентації цієї ініціативи були присутні представники іншого тристороннього проєкту, який уже успішно функціонує, — литовсько-польсько-української бригади. Її штаб-квартира також розташована в Любліні.

Войцех Конончук каже, що саме протистояння Росії об’єднує країни Люблінського трикутника, адже ці країни мають розуміння безпеки, якого позбавлені інші члени ЄС: «І Вільнюс, і Варшава розуміють значення України для своєї безпеки. Вони підтримують євроінтеграційні та натовські прагнення України. Люблінський трикутник — це спільнота зі спільним баченням загроз довкола цих країн», — уважає польський експерт. Важливим також є й потенціал до посилення політичної співпраці в межах цього проєкту. Таку перспективу, зокрема, відзначає українська експертка Надія Коваль. «Люблінський трикутник має потенціал як спосіб посилення співпраці на політичному рівні, яка трохи втратила стратегічний запал після підписання Угоди про асоціацію», — вважає вона. Ініціатива Люблінського трикутника існує менш ніж рік, тому поки що можна говорити лише про її перспективи. Коваль вважає, що його успішність залежатиме від того, наскільки він практично зможе вдихнути нове життя в ідею європейської інтеграції України.

Упродовж усього періоду двосторонніх відносин між Україною та Польщею історичні суперечності так чи інакше з’являлися на політичному рівні. Часом вдавалося зробити так, щоб вони не резонували надто голосно, часом на щось закривала очі одна чи друга сторона, але від того проблеми не зникали. Довга спільна історія не може минути безслідно в сучасній політиці. «Історія була проблемою, залишається нею й буде такою надалі. У цьому питанні не варто сподіватися на якийсь швидкий розвиток», — наголошує Войцех Конончук. Однак і польські, й українські експерти відзначають, що після приходу до влади Володимира Зеленського зменшився градус емоцій з обох сторін. «Не дійшло до зближення офіційних позицій обох держав, але водночас в Україні значно краще розуміють польський підхід. Так само в Польщі краще розуміють ситуацію, що панує в Україні», — вважає Лукаш Адамський. Попри меншу «емоційність» у перемовинах, позиції, на яких стоять Київ і Варшава у спільних для двох країн історичних питаннях, не змінилися. Це означає, що конфлікти все одно виникатимуть. Важливо, щоб влада обох країн навчилася на них правильно реагувати. Зокрема, щоб історія не впливала на інші сфери співпраці. Як видається з деяких статистичних показників, усе так і є. Польща нині — другий після Китаю найбільший ринок для українського експорту. Кількість українців, які виїжджали на роботу до Польщі, зростала попри активну фазу політичного непорозуміння. А симпатія поляків щодо українців тримається приблизно на тому самому рівні (31—36% поляків кажуть, що симпатизують українцям) упродовж понад десяти років.

«Політичні відносини на цьому тлі видаються теплими, однак для обох країн залишаються середньопріоритетними й наразі не заповідають стратегічних проривів», — так Надія Коваль характеризує політичний вимір відносин між Варшавою та Києвом після зміни українського президента. Упродовж минулого року президенти України та Польщі зустрічалися двічі, до того ж, офіційний візит президента Анджея Дуди до Києва у жовтні 2020 року відбувся попри карантинні обмеження. Численні зустрічі й домовленості на інших політичних рівнях також відбувалися попри карантин. Однак поза теплими добросусідськими відносинами не видно стратегічних пріоритетів, про які часто говорять політики в обох країнах, коли називають одне одного стратегічними партнерами. «Щоб партнерство справді було стратегічним, треба корінним чином підвищити рівень заможності України, змінити політичну культуру, економічні підходи та суспільне життя», — вважає Лукаш Адамський. Він також додає, що питання історії, навіть коли про нього не згадують так часто, нікуди не зникає. «Воно важливе для великої частини польського електорату. Гадаю, що для українців, зокрема з Галичини, — також», — вважає експерт.

В одному зі своїх виступів видатний польський політик і борець за зближення та історичне примирення поляків і українців Яцек Куронь казав, що приязнь між польською та українською націями «дуже нелегка, так само як нелегкою є приязнь між польською та німецькою націями». Для нього, як і для численних польських та українських інтелектуалів, польсько-німецьке примирення (яке він на той час уважав доконаним) було зразком для налагодження відносин Польщі та України. Модель польсько-українського примирення на зразок польсько-німецького нині, схоже, починають забувати в обох країнах. А сучасні виклики не дають ані Польщі, ані Україні великих можливостей для рефлексування над своїми історичними травмами. Але дають можливість краще пізнати одне одного й зрозуміти, що для обох країн, на жаль, немає іншого способу існувати в умовах кремлівської загрози, аніж сильне партнерство на різних рівнях.

Автор: Ольга Ворожбит

Джерело: «Український Тиждень» (https://tyzhden.ua/World/251793), матеріал друкованого
видання № 15 (699)