rss
08/03/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Наша духовність \ О. Богдан Прах: «Дозвольте людям реалізовувати свої мрії – і ви побачите фантастичний результат»

Він не любить камер, і якщо має вибір між інтерв’ю та розмовою зі студентами, то, швидше за все, обере другий варіант. Його графік щільно заповнений зустрічами, де у пріоритеті – працівники й студенти УКУ.

Отець зізнається, що мріє на кілька місяців поїхати в гори, та хоче більше часу присвятити науці. Коли він бігає чи прогулюється, то молиться вервицю для доброго внутрішнього настрою. А для пошуку балансу радить дотримуватися чіткого графіку й режиму. Там, де з’являється о. Богдан Прах, часто виникають нові великі проєкти. Зрештою, він упевнено продовжує традицію засновників Українського католицького університету – Митрополита Андрея Шептицького і Патріарха Йосифа Сліпого, – які вчили «Великого бажати» і головне – не боятися великих викликів.

У червні 2021-го спливає 5-річний термін на посаді ректора УКУ отця Богдана Праха. Про служіння ректора, його знакові проєкти, як пандемія вплинула на університет та чому отець Богдан вирішив кандидувати на ще один термін – у нашій розмові.

Стеля високо

Як це – бути ректором єдиного католицького університету між Польщею та Японією?

– УКУ – це досвід прекрасного служіння прекрасної команди. Коли Бог дозволив мені, перейняти управління Українським католицьким університетом після владики Бориса Ґудзяка, я чудово розумів, що ми маємо дуже сильну та сформовану команду. Тому одне із завдань у моєму служінні тут – не втратити попередніх надбань. Владика Борис, відновлюючи діяльність УКУ в Україні, роками приглядався до кожної людини, яку брав у команду, формував її.

До управлінської команди УКУ я приєднався як проректор із зовнішніх зв’язків. Владика Борис поставив мене там, де я мав зрозуміти перспективу свого подальшого служіння. І це справді прекрасне людське відчуття: знаєш, що ти потрібен цій команді, але водночас ніколи до кінця не відомо, що далі чекає тебе у служінні.

Думаю, що владика Борис на початках сам до кінця не розумів, яким буде Український католицький університет. Але він підбирав людей, які вміли шукати таланти, могли кинути все, завжди готові до великих завдань та цілей, великих жертв і посвяти. Власне в нашому університеті сформувалася управлінська команда, яка була до всього готова і не боялася нових викликів.

Схожий досвід я мав у Львівській духовній семінарії, будучи її ректором і формуючи команду з нуля (о. Богдан Прах очолював Львівську духовну семінарію Святого Духа з 1998 року по 2007 рік, – ред.). Коли я бачив, що людина більше прагне реалізувати власні амбіції, аніж працює для загального блага, то розумів, вона у нашій команді не надовго. Таку форму служіння було нелегко прийняти, тому на початках люди не витримували і часто змінювалися. Але ми не засмучувалися і продовжували шукати саме тих працівників, які були готові до служіння. Після довгих пошуків, десь за 4-5 років, у семінарії сформувалася вже така управлінська команда, яка довго існувала як єдине ціле. Пройшли роки, а ми й досі збираємося разом: святкуємо дні народження, обмінюємося ідеями, підтримуємо один одного.

Якщо повернутися до УКУ, то владиці Борисові вдалося створити, кажучи мовою бізнесу, потужну Наглядову раду в університеті – Сенат. Так з перших днів, ще будучи ректором семінарії, я був також і сенатором Богословської академії і пізніше УКУ. Переді мною стояло завдання, щоб УКУ і семінарія були разом.

Коли ми лише виношували задум побудувати нові приміщення духовної семінарії УГКЦ у Львові, то мріяли, аби будівлі семінарії та Філософсько-богословського факультету були поруч – на одній території, щоб обидві інституції брали участь в єдиному процесі формування та виховання духовної еліти. Це звична світова практика, де семінарії і богословські факультети тісно взаємопов’язані. Такий підхід в Україні також себе виправдав. Сьогодні ми маємо багато спільного: працюємо на одній території, обидві будівлі спроєктовані в одному стилі і творять цілісність. Наші команди так само творять цю єдність, бо працюємо для однієї Церкви, однієї спільноти – України.

Як виглядає робочий день ректора УКУ?

– Прокидаюся досить рано, о 6:15. О 6:25 – ранкова кава. 6:30 – молитва, потім Літургія. За годину маю сніданок, а о 8:55 підписую документи. Мій повноцінний робочий день починається о 9:15.

Далі все залежить від розкладу, зазвичай у першій половині дня це 2-3 наради, а потім приймаю на особисті зустрічі 5-10 людей. Вони тривають до 18-18:15. Далі, якщо вдається, маю час на коротку вечірню молитву, після чого часто продовжуються зустрічі до 20-ї. І знову молитва. Тоді їду додому, де починаються вечірні дзвінки, також зі США та Канади. Також треба перевірити пошту, в якій за день назбирується чимало, в середньому 50-80 листів. Такий графік, звісно, втомлює. Іноді мрію про гори та довгі прогулянки з собакою. Але це мрії (усміхається, – ред). Я люблю всіх людей і тішуся ними, тішуся, що Бог дозволяє нам працювати і бути потрібними в цьому світі, робити щось добре.

У щільному графіку маю виділити час, аби обґрунтовано приймати рішення: почитати, подумати, зрозуміти «історію хвороби». Є такі справи, в які мушу максимально вникнути сам, зробити власне дослідження, аби якось мінімізувати помилки. До ректора звернені вуха щодо різних питань, багато з яких я б, мабуть, і не мусив коментувати. Але люди чекають твоєї думки, а я не можу сказати, що мені це нецікаво, бо не такою є постава ректора. Аби сформувати свою позицію, я маю багато часу інвестувати у вивчення теми. І добре мати цей час не тільки о пів на другу ночі (усміхається, – ред).

– Чому вирішили кандидувати знову на посаду ректора УКУ?

– Загалом мені дуже цікаво через певні проміжки життя змінювати середовища, відповідальності, приймати нові виклики. На початку своєї кар’єри я постановив собі, що кожні 6-7 років буду щось радикально змінювати у своєму житті, і часто мені це вдавалося. Однак цього разу, після стількох років служіння в УКУ, вирішив все ж кандидувати ще раз на посаду ректора, аби закінчити заплановане. Для мене важливо, що ми бачимо позитивні процеси та зміни, і я з радістю хочу передати це відчуття іншим у служінні. Попри те, своєї цілі не покидаю – згодом хочу розпочати новий проєкт, поки маю силу.

Title 
 На зустрічі зі студентами УКУ

Про управлінські помилки…

Найважче мені давалися деякі кадрові рішення. Бувало, що я занадто довіряв окремим людям. А коли вже виникали серйозні проблеми, то повернути ситуацію було неможливо. Тож доводилося приймати болісні рішення. На щастя, такі складні ситуації вдалося перейти без великих втрат. Але це добра наука на майбутнє – не варто довіряти тим особам, щодо яких маєш якесь недобре внутрішнє передчуття. Буває, наче відчуваєш, що щось іде не так, та все ж, хочеш дати людині шанс. У таких випадках треба бути обачним і добре прислухатися до себе, до інших, особливо, коли несеш відповідальність за добро цілої спільноти і маєш завжди брати до уваги, що в цій ситуації буде кращим для всієї інституції.

В УКУ основою побудови стосунків є довіра. Однак швидкий ріст організації та команди спонукав нас до прописування багатьох правил і процесів, а це означає трохи більше бюрократії, хоч ми цього зовсім не прагнули. Але зі зростом організації та команди встановлення правил є обов’язкове, бо якщо не прописали чи не врахували важливих моментів, то хто винен? Такі ситуації не завжди є очевидними і не від усього застрахуєшся, тому сподіватися можна різного.

– Що не дає вигорати?

– Для організму важливою є чітка ритміка і режим – тоді буде сила. Допомагають заняття спортом: руханки, ходьба. Якщо з мого графіку щось випадає чи перестаю системно харчуватися, то відчуваю збій у процесах, наче втрачаю драйв, гасну. Тому терміново повертаюся до режиму і мобілізую себе. Так знову з’являється рух уперед.

Самодисципліна є дуже важливою. Цього я навчився ще будучи в семінарії в Польщі, а 7 років семінарійного вишколу – це чимало. До режиму я призвичаївся ще в студентські роки, і ця звичка зі мною по сьогоднішній день.

– У чому найбільша радість бути ректором?

– Моя найбільша радість – зустрічатися з людьми, які прагнуть добра, наповнені ідеями і готові на великі жертви. Є і зустрічі, які завершуєш з неприємним післясмаком, але більшість – це все-таки зустрічі зі світлими людьми, які хочуть подати руку, очікують поради та тішаться своєю роботою. Радію, коли бачу, що наша спільнота є динамічною, творчою. Це найбільше мотивує працювати далі.

Про спорожнілий університет на початку пандемії та особисте пережиття нових реалій

Коли оголосили карантин, я щодня ходив до університету. На початку ми з командою мали безліч нарад: по 6-7 годин сиділи перед моніторами. Зараз не впевнений, чи нам треба було аж так багато все обговорювати (усміхається, – ред). За кілька днів у нашій кімнаті для нарад я почав ходити навколо стола: слухав, говорив і ходив. Так намотував по 15 км на день. Онлайн спілкуватися складніше. Коли маєш звичні наради і людина сидить поряд з тобою, то зовсім по-іншому сприймаєш зустрічі: особистий контакт, очі, рух, а тут лише екрани.

Через 2-3 тижні все стало монотонним… Я сидів у порожньому будинку і чув, як літає муха у сусідньому кабінеті. Глянеш через вікно – нікого немає. Завжди людний і гомінкий Центр Шептицького та університетський кампус спорожніли. Стало трохи моторошно. Наче всі перед тобою на екрані, а насправді нікого немає поруч. Це непростий досвід для кожного з нас. Думаю, ті, хто залишилися вдома, почувалися ще гірше, бо я принаймні прокидався, дотримувався свого звичного графіка і приїздив на робоче місце.

Коли все потрохи почало повертатися до життя, то мене охоплювала неймовірна радість. І навіть якщо сьогодні ми двоє-троє сидимо у кабінеті на нараді, то я дуже тішуся. Але ситуація далі невизначена, ми не знаємо, що буде завтра (коли записували інтерв’ю, в Україні вкотре оголосили локдаун, і університет знову від гібридного формату повністю перейшов на дистанційне навчання, – ред.).

Всі розуміємо, що світова спільнота ще не впоралася з пандемією, і нам далеко ще до повного виходу з кризи. В УКУ ми пристосувалися до нових реалій як могли. Нам серед небагатьох в Україні вдалося запровадити гібридний (змішаний) формат навчання, коли і студент, і викладач, за визначеними нами правилами, може сам обирати як йому вчитися/навчати: в аудиторії чи онлайн. Також, з дотриманням усіх норм, ми змогли повернути студентів на кампус, запустити у тестовому режимі новий Колегіум для проживання студентів. Зараз сприяємо вакцинації усіх охочих працівників та викладачів у рамках третьої хвилі вакцинації.

Однак мені здається, що ми до кінця не можемо охопити тієї нової дійсності, з якою зіткнулися всі. Йдеться, перш за все, про спілкування, адже ніяка віртуальна зустріч не замінить справжнього контакту. Поки ти реально не пройдешся коридором, не побачиш людину чи навіть відчинене вікно, ти не входиш у цей світ.

Колись регулярно щопонеділка я зустрічався зі студентами на кампусі, ми брали гітару, співали, розмовляли – і це була велика радість спілкування для всіх нас. Нещодавно чи не вперше за рік я знову зустрівся зі студентами. Я бачив їхні очі! Того вечора повернувся додому такий окрилений, аж дружина здивувалася: «Де ти був, що такий веселий?» (усміхається, – ред.) «Зі студентами зустрічався!», – відповів я. Ми обоє усміхнулися, і вкотре зрозуміли, наскільки за цим затужили.

Наслідки пандемії – це глибока травма, яку ми ще довго лікуватимемо. Світ після пандемії буде зовсім іншим: частина з нас закохається в гаджети і не захоче звідти вийти; частина – не зможе відрізнити правди від брехні, бо надмір інформації засмоктує, і ми вже не входимо в деталі, щоб розібратися. Я сам по собі бачу – на якусь ґрунтовну статтю вже не маю часу, бо треба переглянути стрічки новин. А поки гортаю новини, міг би прочитати дві добрі статті, які б мені набагато краще пояснили ситуацію. Ми споживаємо інформаційний фастфуд, а він наче наркотик, від якого стаємо залежними. У швидкому віртуальному світі забуваємо про справді важливе: про цінності, стосунки, про здоров’я своє та наших рідних.

Title 
 Великий канцлер УКУ Блаженніший
Святослав (Шевчук) та о. Богдан Прах

Технології стають дедалі досконалішими, алгоритми пристосовуються до нас, підбираючи інформацію, яку ми хочемо споживати. І це тільки початок. Натомість ми маємо вийти з-за своїх екранів і повернути собі свободу та належну потребу дихати чистим повітрям: повернутися до витоків, до природи, до справжнього, шукати того, що нам дійсно даватиме сили. Бо ми дуже швидко звикаємо до «теплої ванни» і закритих домівок, куди нам доправлять усе. Весь наш світ умістився в маленькому екрані, і кожен вихід з дому стає дедалі важчим і важчим випробуванням. Відкрийте свої двері, щоб побачити іншу людину з її потребами, радостями. Ідіть до храмів, театрів. Дотуліться до природи: відвідайте парки, ідіть і до лісу.

Про відчуття спільноти в онлайні

УКУ об’єднує важлива риса – спільнота. В онлайні це відчуття дуже складно зберегти. Намагаємося з усіх сил: практично щодня з кожним підрозділом проводимо зустрічі, розмови. Думаємо, як витягнути людей з комп’ютера, постійно ставимо питання: чи ми достатньо і креативно мислимо, як у новий спосіб формувати наші ідеї, доносити цінності, аби вони були привабливі для людей? Ми постійно мусимо надихати, і з нашими, наново нами зарядженими працівниками підносити вгору цілу спільноту. Завжди намагаємося мати широко відкриті очі, а перш за все, наші серця.

Про ролі, які поєднує ректор УКУ

Повторюся, що вважаю своїм головним завданням як ректора – не зруйнувати те, що було побудоване до мене, та об’єднувати людей, аби вони з радістю могли сповнювати свої мрії (не обов’язки, а саме мрії). Бо якщо хтось робить свою роботу лише з відчуття обов’язку, він швидко вигорить. А як хтось робить свою роботу з великою спрагою та охотою, то навіть, попри втому, буде працювати далі. Моє завдання – постійно надихати людей, які справді з охотою прагнуть досягати високих цілей, підтримувати їх весь час у креативності і працювати для сповнення своєї мрії.

Стараюся ніколи не приймати ніяких рішень за тих людей, які на лідерських рівнях виконують свої обов’язки. Якщо людина отримала керівну посаду, це означає, що до неї є довіра, вона отримала відповідні повноваження та має нести відповідальність. У кожного є почуття особистої гідності і кожний очікує належної поваги до себе, як до особи, так і до своїх компетенцій. Якщо ректор почне без потреби втручатися, людина швидко стане демотивованою, і вся конструкція, на якій ми будуємо спільноту, почне хитатися і з часом впаде. Тому як ректор головним своїм завданням бачу укріплення нашої спільноти, давати розуміння кожній людині, що їй є куди рости, бо стеля – високо, а ректор – не перепона. Дайте людям можливість реалізовувати свої мрії, і ви побачите фантастичний результат – усміхнених, жертвенних, відданих працівників.

Буває, що керівники мають спокусу гримнути кулаком і сказати: «Тут рішення приймаю я». Але такий стиль керівництва швидко вилазить боком, бо ти не можеш бути компетентний у всьому: кожен із нас має свої обмеження, і водночас унікальні компетенції, знання, можливості. Ти один як керівник не можеш осягнути всього. Командна гра – важка гра, і треба дуже важко часом досягати компромісів. В Ректораті УКУ, за порадою Владики Бориса Ґудзяка, від самих початків прийнято, що важливіші рішення приймається тільки тоді, коли є повний консенсус усіх членів. Не завжди це вдається за першим разом. Часом це вимагає багаторазових зустрічей, довготривалих обговорень. Але тільки працюючи командою і досягаючи порозумінь можна виграти!

(Далі буде)

Розмовляли Діана Мотрук, Мар’яна Карапінка, Вероніка Саврук

Фото Лесика Урбана та з архіву УКУ

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав: «Великий піст – нагода переосмислити нашу вірність стосовно Бога, ближнього і себе самого»

О. Богдан Прах: «Де б не був, завжди щось будую»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com