Аварія на Чорнобильській атомній електростанції, яка сталася 35 років тому, довгий час була державною таємницею за сімома замками. Замість того, щоб ефективно боротися з наслідками аварії, влада та спецслужби СРСР всіма силами намагалися зберегти реноме й переконати своїх громадян і світ, що нічого страшного не сталося, а ситуація – під контролем.

Агенти КГБ виявляли «панікерів», які самотужки намагалися знайти інформацію і зрозуміти, що відбувається, проводили цілі спецоперації із «підсовування» іноземним журналістам «правильної» інформації, викрадення зразків радіаційного ґрунту й підміни їх «чистими», поширення фейків про ситуацію у Києві та області.

Побачити всю «кухню окозамилювання» органів КГБ дає можливість збірник документів «Чорнобильське досьє КГБ. Суспільні настрої. ЧАЕС у поставарійний період», який побачив світ у 2019 році. До появи збірника долучилися фахівці Інституту історії України НАНУ, Галузевий державний архів СБУ та Український інститут національної пам’яті. А минулого року цей же колектив презентував збірник документів «Чорнобильське досьє КҐБ. Від будівництва до аварії», куди увійшли архівні матеріали, які охоплюють період із початку 1970-х і до листопада 1986 року: від початку будівництва ЧАЕС до введення в експлуатацію об’єкту «Укриття» («Саркофаг») після Чорнобильської катастрофи.

Що ж намагалася приховати влада від своїх громадян, які головні завдання ставив КГБ перед своїми агентами й головне – чи можна було уникнути такої масштабної катастрофи? Про це ми розпитали в одного з упорядників обох збірок, старшого наукового співробітника Інституту історії України НАНУ, кандидата історичних наук Олега Бажана.

– Пане Олеже, а ви пам’ятаєте, яким для вас виявився кінець квітня 1986 року? Коли ви вперше почули про аварію на ЧАЕС?

- Кінець квітня - початок травня 1986 року я зустрів у стані тривоги. Я тоді якраз навчався на першому курсі історичного факультету Полтавського педінституту. Нас зібрали усіх на зустріч із ректором і сказали, що сталася техногенна катастрофа, а тому навчання закінчується, ми практично за день-два маємо закрити сесію і їхати до піонерських таборів вожатими, бо туди звозять дітей із забруднених регіонів.

От тоді ми зрозуміли, що це – серйозно. Бо на початках нас усіх намагалися заспокоїти, що все – під контролем, що там – нічого страшного. Але чутки ширилися зовсім інші. Мій батько, який був головним редактором Пирятинської районної газети і входив до бюро райкому партії, вдома скупо застерігав, що не варто гуляти на відкритому повітрі й тихцем розказував, що до Пирятинської районної лікарні прибувають люди із уражених зон.

– Тоді справді всіляко намагалися підкреслити, що ніякої паніки немає, тому максимально заохочували проведення масових заходів. Як приклад – святкова демонстрація на 1 травня чи велогонка миру, яка проходила в той час. І школярів і студентів так само виводили на вулиці стояти з прапорцями і вітати учасників велогонки.

– Так, це питання обговорювалося на засіданнях оперативної групи ЦК КПУ з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. І було ухвалене рішення не скасовувати ці заходи, щоб заспокоїти панічні настрої й чутки, які вже почали ширитися Києвом.

Взагалі, головний лейтмотив усіх доповідних записок – «профілактика поширення панічних настроїв». Влада робила все, щоб приховати від населення реальні масштаби катастрофи. Уже 26 квітня партійне керівництво СРСР і спецслужби віднесли будь-яку інформацію про аварію на ЧАЕС до категорії таємної. В одному з перших повідомлень, надісланих до Києва місцевим осередком КГБ, йшлося про необхідність обмеження виходу на міжміські та міжнародні лінії для запобігання витоку інформації про аварію. Зокрема, це стосувалося міста Прип’яті, де ще в ніч на 26 квітня було вимкнено міжміський і міжнародний зв’язок. Також перечитувалися усі вихідні листи, щоб там, не дай Боже, не було згадки про аварію.

- А які іще були «профілактичні заходи»?

- Наприкінці квітня начальник управління КГБ УРСР у Києві та Київській області генерал-майор Леонід Бихов видав розпорядження «Про посилення роботи районних органів КГБ у Київській області», спрямованих на виявлення і профілактику «провокаційних і панічних чуток», які тоді поширювалися. Була дана вказівка райвідділам, щоб КГБ щоденно, а то й двічі на день, до 11:00 і до 17:00 доповідали черговому управління КГБ у Київській області, скільки було виявлено і попереджено цих так званих «панікерів».

- Яка саме проводилася робота?

Четвертий реактор. Фото з Вікіпедії

- Цих людей викликали до управління КГБ і попереджали про можливу адміністративну, а то й кримінальну відповідальність за «поширення неправдивих чуток, які є наклепом на радянську дійсність». Наприклад, є документ про те, що одного з жителів Троєщини в Києві посадили на 15 діб за те, що він напідпитку в ресторані «Братислава» звинувачував партійне керівництво у тому, що це воно своєю політикою довело до аварії на ЧАЕС і приховує від людей інформацію про те, що там сталося. Є багато доповідних записок «агентів», які переповідають, хто що говорив на тему аварії.

Але не варто забувати, що це вже був час горбачовської «перебудови», й подібні заходи не мали таких катастрофічних наслідків, як, наприклад, замовчування Куренівської трагедії 1961 року, коли було багато очевидців, і багато жертв катастрофи вижили, але їм було заборонено про це розповідати, і склалася така ситуація, що навіть у Києві через кілька років багато хто не здогадувався про реальні масштаби трагедії, не кажучи вже про всю Україну, – про неї просто забули. І все ж, відповідні служби в 1986 році прослуховували телефонні розмови, виявляли таких людей і «викликали на килим». Також відповідні «сигнали» йшли до партбюро підприємств, і там так само «вживали заходів».

- Але ж не можна сховати шила в мішку, тим більше, при такій катастрофі? Якщо не помиляюся, Швеція ще 27 квітня зафіксувала різке зростання радіаційного фону і звернулася до Москви із вимогою надати пояснення. Як відреагувала на це Москва і якими були дії КГБ?

- На жаль, в українських архівах практично не збереглося документів, які давали б можливість чітко простежити реакцію партійного керівництва – очевидно, вони всі лишилися в архівах Москви. Є лише резолюція Щербицького «Что это означает?» на інформації про стан радіаційного забруднення атмосфери в Києві.

Але КГБ справді змінило свою тактику. Коли стало зрозуміло, що світ знає про аварію і приховати інформацію не вдасться, було прийнято рішення зробити все, щоб мінімізувати поширення цієї інформації. Що не підлягало розголошенню? Передусім – характер і обсяги руйнувань. Засекречувалася інформація про склад суміші, яка була вилучена зі зруйнованого реактора. Було засекречено діапазон дезактиваційних робіт та обсяг капіталовкладень на ліквідацію наслідків і консервацію четвертого енергоблоку. Засекретили і масштаби евакуації населення та статистику захворювань на променеву хворобу – багатьом із тих ліквідаторів, які отримали значні дози опромінення, в картку писався «діагноз» вегето-судинна дистонія. До речі, пізніше ці записи значно ускладнили цим людям можливість отримати пільги, передбачені законодавством. Тобто, під грифом «Цілком таємно» опинилося все, що хоч якось могло наштовхнути на те, якими виявилися масштаби катастрофи і що взагалі сталося в Чорнобилі.

Тож, коли іноземні журналісти почали бомбардувати радянський уряд запитами з проханням надати доступ до відповідної інформації, КГБ робило все, щоб «підкинути» свою «правильну» інформацію. Наприклад, коли приїхала знімальна група американського каналу СВS і захотіла поспілкуватися із пересічними громадянами, їм під виглядом перехожих «підсунули» перевдягнених агентів КГБ, які сказали те, що було потрібно. Це називалося «метод оманливого контакту». Інші агенти підміняли зразки ґрунту, які іноземні експерти намагалися вивезти із зони ураження для проведення власних радіологічних досліджень – це була ціла спецоперація. Агенти КГБ, які працювали в турфірмах чи турагентствах, писали й поширювали замовні статті про те, що у нас усе гаразд, і жодної небезпеки немає.

Паралельно КГБ проводив активні оперативні заходи з іноземними студентами, яких їхні посольства та консульства закликали повертатися додому – КГБ агітувало цих студентів лишатися, щоб таким чином демонструвати світові, що все гаразд.

- А чи пропонували інші країни свою допомогу?

- Від допомоги Заходу СРСР категорично відмовився, побоюючись, що в такий спосіб стануть відомі масштаби катастрофи. Хоча багато країн готові були допомогти, а українська діаспора організувала збір коштів на допомогу постраждалим. Водночас КГБ була дана вказівка активізувати своїх закордонних агентів і зібрати інформацію про те, які заходи вживалися в аналогічних випадках під час аварій на атомних електростанціях у Сполучених Штатах та Британії, а також зайнятися економічним шпигуванням, щоб запозичити передові технології й на їхній основі розробити щось своє. Власне, як це було з атомною бомбою.

- Але вже на початку травня кияни зрозуміли, що не все так добре, як їм розповідають, і почали самотужки масово виїжджати зі столиці. Як на це реагувало КГБ?

- Влада розуміла, що цього не зупинити, тому, як свідчать документи, для КГБ головним завданням стали профілактичні заходи для запобігання фіксації величезних черг, щоб ці кадри не потрапили до якогось іноземного документального фільму чи газети. На київському залізничному вокзалі були заборонені будь-які зйомки, чергувала міліція. Водночас КГБ радило відкрити додаткові каси, збільшити кількість потягів і вагонів. Ці ж заходи стосувалися й автовокзалів та аеропорту «Бориспіль».

- До речі, тоді ходили чутки, що Київ так само мав потрапити до 30-кілометрової зони обов’язкового відселення, але з огляду на політичне значення столиці та кількість населення – влада відмовилася від цього.

- Такі чутки ходили, але я не знайшов у наших архівах жодних документів, які це підтверджували б. Ця теза є лише у спогадах керівника Київської міськради того часу Валентина Згурського, який згадував, що в Києві не вистачало транспорту, і якби була команда на евакуацію всього населення, то це спричинило б транспортний колапс. Тому було прийнято рішення – за можливості, дітей і молодь на літо вивезти в табори, а дорослих лишити.

- Інші чутки, які так само ж масово ширилися в той час – про страшні мутації, які траплялися в радіаційних зонах: про телят із двома головами, поросят із шістьма ногами. Наскільки ці чутки відповідали дійсності?

- Знову ж таки, в документах КГБ ми не знайшли підтвердження цим фактам. Але там справді фіксувалося масове поширення таких чуток. І з ними боролися тими ж профілактичними бесідами.

- Що, на вашу думку, тоді було зроблено неправильно, і що варто було б зробити, аби зменшити катастрофічність наслідків аварії?

- Багато що було зроблено неправильно, про що ми тут уже згадували: і ті ж демонстративні масові заходи та запізніла евакуація населення, які призвели до значного збільшення кількості людей із симптомами радіаційного ураження – лише в Києві після демонстрації було госпіталізовано понад дві тисячі, серед них – 330 дітей. Це – й провалена йодова профілактика, яку варто було проводити в перші 10 днів, але яка розпочалася тільки в 20-х числах травня, практично через місяць, коли більша кількість радіоактивного йоду або розпалася, або всоталася організмом і завдала йому шкоди. До речі, КГБ відзначало, що люди просто не знали, як і в якій кількості вживати цей йод, і були випадки йодового отруєння.

Головна проблема полягала в тому, що всі рішення приймалися на рівні Москви. Республіканські органи влади навіть не були посвячені в деталі загального плану з ліквідації наслідків. Їм була уготована місія виконавців – і не більше. При тому, що основний тягар ліквідації наслідків аварії ліг саме на Україну – а в 1986-1989 роках сума збитків складала 12,6 мільярда доларів США. З часом витрати зменшувалися, але все одно вони були значними, і це також позначилося на загостренні стагнації економіки.

Як показала практика, ми виявилися просто не готовими до трагедії такого масштабу. Бо, з одного боку, Радянський Союз наче закликав боротися за мир і розповідав, що буржуазні країни готуються розв’язати третю світову ядерну війну. Але, коли сталася аварія на ЧАЕС, то у нас не виявилося ні відповідних дозиметрів, ні іншої апаратури, а якщо й були, то не такої якості й не в таких кількостях, як треба.

Далася взнаки закритість радянської системи, де все будувалося на показушності, окозамилюванні та брехні. Партійне керівництво більше довіряло звітам КГБ, ніж доповідним запискам фахівців, які давали свої пропозиції, – як боротися із наслідками катастрофи. Захід був готовий простягнути руку допомоги і зі спецобладнанням, і з технологіями, і з робототехнікою. Але було бажання впоратися із ситуацією самотужки, жодним чином не допустивши до інформації сторонніх, і це, звичайно, призвело до того, що вражених радіацією було на порядок більше, ніж могло б бути.

- Ще одне питання, яке досі цікавить багатьох. От після відкриття архівів, після вивчення цього питання з різних боків – чи можна сказати, що ж стало тим вирішальним фактором, який призвів до трагедії: технічні недоліки в конструкції реактора, людський фактор чи невиправдані ризики під час проведення експерименту?

- Аналізуючи весь цей корпус радянських документів органів держбезпеки, я прийшов до думки, що тут мала місце сукупність усіх цих факторів. Передусім, це – недостатній рівень безпеки реактора РБМК-1000, що підтверджують документи. Про його технічні вади співробітники КГБ доповідали вищому керівництву ще задовго до аварії. Ще в лютому 1979 року була критична ситуація, коли було зупинено перший енергоблок, і це вже тоді був сигнал, що з цим треба щось робити. Про це доповіли голові КГБ СРСР Федорчуку, а він передав цю службову записку начальнику ІІ-го управління КГБ УРСР, і на цьому все воно, по суті, й зупинилося.

І це – не єдина така критична ситуація, яка зафіксована в документах. Було кілька дуже серйозних випадків до 1980 року, була аварія 1982 року, коли стався витік радіоактивних відходів. Були доповідні записки про брак і нехлюйство ще під час будівництва атомної електростанції, про відхилення від проєкту, неготовність підприємств до виробництва супутньої якісної продукції. Але реакції не було жодної, бо якраз у ті часи, як ми пам’ятаємо, Радянський Союз пропагував ідею «мирного атому», а президент Академії наук Александров переконував усіх, що атомний реактор – настільки безпечний, що він може поставити його в себе під ліжком. До того ж, уся атомна енергетика була у підпорядкуванні Міністерства енергетики СРСР, тому все, що могло зробити українське керівництво (і КГБ зокрема) – це «інформувати вищестоящі органи». А там цю інформацію просто ігнорували.

У якомусь сенсі всі документи про будівництво Чорнобильської АЕС та ліквідацію наслідків аварії яскраво демонструють стагнацію і всі вади адміністративно-командної економіки СРСР, коли радянські й партійні керманичі надавали більшого значення стабільності затверджених планів і вкрай неохоче вдавалися до практики їхнього коригування, підганяючи їх виконання під показники. І це стосувалося не лише атомної енергетики, а й усієї економіки СРСР.

Тому все, що сталося в Чорнобилі у квітні 1986 року, – це закономірний наслідок усіх цих процесів. Це була міна уповільненої дії, яка рано чи пізно мала вибухнути.

- Які уроки маємо винести з тих подій?

- Головний урок – це відкритість і довіра у стосунках між владою й людьми, де в пріоритеті – життя і здоров’я людей, а не якісь там міфічні показники чи «імідж держави». Саме тотальна брехня у випадку з аварією на ЧАЕС показала всю гнилість радянської системи і стала тим каталізатором, який прискорив розпад Радянського Союзу.

Другий урок – це формування культури праці як ціннісної орієнтації на фахівця, де на першому місці мають бути якість і компетентність. Бо якщо покладатися «на авось», «якось воно буде», «може, пропетляємо», то це призводить до трагічних наслідків. І це справді має бути в центрі уваги громадянського суспільства.

Ну і, звичайно, це – екологічна складова. Чорнобильська катастрофа чи не вперше підняла це питання на порядок денний – перший масовий несанкціонований мітинг у Києві був присвячений саме екологічним проблемам і подоланню наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Це призвело до тектонічних зрушень у суспільстві й у свідомості радянських громадян, але і зараз, через 35 років після аварії, екологічні проблеми – не менш актуальні.

- Зараз багато документів, які стосуються аварії на ЧАЕС, можна знайти у вільному доступі – той же двотомник «Чорнобильське досьє КГБ» є на сайті Українського інституту національної пам’яті в розділі «Електронні видання». Але чи можна казати, що ми вже знаємо все про цю сторінку нашої історії?

- Ми ще знаємо далеко не все, що стосується цієї аварії. Документи, які зберігалися в українських архівах ,– а це й Галузевий державний архів СБУ, і Центральний державний архів громадських об’єднань України (колишній Партійний архів), Центральний державний архів вищих органів влади та управління – і якими ми можемо оперувати, це – переважно доповідні записки місцевого чи республіканського рівня. А основний масив архівних документів, які стосуються Чорнобильської катастрофи, лишився в Москві, він – досі засекречений, і я навіть не знаю, коли ці документи будуть доступні історикам (і чи будуть доступні взагалі).

Важливо, що у жовтні 2017 року документи Національного архівного фонду, що стосуються аварії на Чорнобильської АЕС, додані до міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу». Нині в Україні триває процес осмислення Чорнобильської катастрофи, відбувається накопичення інформації про аварію, її наслідки, вивчення її причин. У центрі уваги дослідників – трансформація способу життя, цінностей, повсякденна поведінка людей в постчорнобильський період, діяльність різноманітних ліквідаційних структур, створених як на республіканському, так і на низовому рівні. Серед нас досі живуть ліквідатори та люди, які пережили трагедію і на власному досвіді знають, як воно все було. Тому для істориків тема Чорнобиля – ще далеко не вичерпана і найближчим часом вичерпана не буде.

Автор: Наталка Позняк-Хоменко, Український інститут
національної пам’яті

Фото – з архіву О. Бажана та Укрінформу

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3234944-oleg-bazan-istorik.html)