Дані про бойові втрати Української армії на Сході за кінець лютого – початок березня 2021 року. Коротко – але про кожного загиблого Героя…

Володимир Онопрієнко

Володимир Володимирович Онопрієнко народився 25 травня 1977 року у селищі міського типу Драбів, Черкаської області.

Старший солдат, командир бойової машини - командир відділення 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 березня у районі села Старогнатівка, Бойківського району, Донецької області, через смертельне поранення, яке отримав під час обстрілу наших позицій із боку найманців РФ.

Похований 13 березня у Драбові. У нього залишилися мати, дружина та донька.

Віктор Пасєка

Віктор Степанович Пасєка народився 8 червня 1965 року у селі Мончинці, Красилівського району, Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.

До того, як узяти до рук зброю та піти захищати Україну, Віктор Степанович багато років поспіль працював водієм тролейбуса у комунальному підприємстві «Хмельницькелектротранс», де залишив після себе напрочуд хороші спогади, як про добру, чуйну та безвідмовну людину.

Призваний за контрактом Хмельницьким ОВК 12 вересня 2018 року. Служив спочатку мінометником, а згодом – командиром взводу. Цього літа термін дії контракту спливав, і чоловік мав повертатися додому, до доньки та онуків, яких безмежно любив та пишався ними.

Молодший сержант, командир бойової машини-командир 2-го відділення 3-го взводу 2-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 18 березня, о 12:10, у районі селища міського типу Південне, Донецької області, через смертельне кульове поранення, яке отримав під час обстрілу позицій ЗСУ найманцями РФ із боку окупованої Горлівки.

Поховали Віктора Пасєку 21 березня у Хмельницькому. У нього залишилися донька та двоє онуків.

Сергій Моісєєнко

Сергій Олександрович Моісєєнко народився 17 грудня 1988 року у Херсоні.

Сергій був одружений, мав доньку, проте з часом із дружиною розлучився та жив з іншою жінкою у цивільному шлюбі. Після школи навчався в училищі, займався боксом, в армії почав викладати рукопашний бій. Призваний за контрактом Херсонським ОМВК 28 жовтня 2013 року, пройшов декілька ротацій у зоні АТО/ООС, брав участь у навчаннях Sea Breeze.

Старший матрос, командир бойової машини-командир 3-го відділення 1-го взводу 1-ї роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 28 лютого, о 22:50, в районі села Пищевик, Волноваського району, Донецької області, через смертельне кульове поранення, завдане снайпером найманців РФ.

Похований 3 березня у Херсоні. У нього залишилися цивільна дружина та донька.

Кирило Биковський

Кирило Сергійович Биковський народився 17 травня 1992 року у Кропивницькому.

Після закінчення 9 класів загальноосвітньої школи №24, вступив до вищого професійного училища №4, у якому отримав повну середню освіту.

8 травня 2020 призваний за контрактом Кропивницьким міським територіальним центром комплектування та соціальної підтримки.

Солдат, навідник 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 20 березня о 15:15 у районі населеного пункту Шуми, Торецької міськради, Донецької області, через смертельне кульове поранення, яке отримав під час обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької зброї.

Похований 24 березня у Кропивницькому. У нього залишилися мати, дві сестри та син.

Олександр Пекур

Олександр Валентинович Пекур народився 17 листопада 1990 року у селі Гурівщина, Бучанського району, Київської області.

Після закінчення сільської загальноосвітньої школи Олександр здобув у Києві фах електромонтажника. Відслужив строкову, а 2015 року його було призвано за мобілізацією. Він потрапив на фронт, брав участь у боях біля Зайцевого.

Старший солдат, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 12 березня, близько 20 години, у районі міста Мар’їнка, Донецької області, від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

За повідомленням оперативного командування «Північ», старшому солдату Олександру Пекуру було 30 років. За словами друзів та рідних, чоловік найбільше мріяв про власну родину.

Без сина, онука та брата залишилися мама, бабуся і брат. Ховали військовослужбовця на Київщині, у рідному селі Гурівщина. Біля рідної хати зібралися чи не сотні друзів, побратимів, військовослужбовців…

«Олександр, як і багато інших Героїв, був справжнім воїном, справжнім патріотом. Для нас всіх це – незамінна втрата. Але найбільше із загибеллю сина та брата втратила його родина. Я безмежно вдячний за сина, за воїна, який із честю віддав життя, виконуючи свій обов’язок. Ми ж обіцяємо, що ворог буде покараний», – звернувся до рідних командувач військ оперативного командування «Північ» генерал-майор Валерій Залужний, вклонившись перед труною та матір’ю.

Церемонія прощання відбулася за всіма військовими канонами: за участі почесної варти, військового оркестру, у пам’ять про полеглого воїна лунав військовий салют. Труна була вкрита державним прапором України, який потім передали матері Олександра.

Похований 16 березня у рідному селі. У нього залишилися мати та брат.

Андрій Грабар

Андрій Володимирович Грабар (позивні «Мамай», «Танчик») народився 14 вересня 1995 року у Миколаєві.

Службу у лавах військово-морських сил він починав навесні 2015 року у десантно-штурмовій роті 501-о окремого батальйону морської піхоти, який на той час складався винятково з вихідців із Криму, які не зрадили Україну, перейшли жити на материк. Під час 4 та 5 хвиль мобілізації батальйон доукомплектували мобілізованими солдатами, але Андрій Володимирович не потрапив туди – йому було відмовлено у призові за мобілізацією. Тоді він у 18 років підписав свій перший контракт та зміг потрапити до морпіхів.

Молодий, у чомусь недосвідчений і наївний хлопець, він швидко набув необхідного досвіду, брав участь у боях на Приазовському напрямку (зокрема, взимку 2015-2016 років стояв у Широкиному на найнебезпечнішій ділянці).

Одночасно з військовою службою навчався у Міжнародному класичному університеті імені Пилипа Орлика.

Молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Як пригадував на своїй Фейсбук-сторінці його побратим Сергій Панков, «Ми познайомилися з тобою восени 2015, біля Широкиного. Здоров’як під два метри(!) з обличчям і очами дитини)). Тобі тільки виповнилося 18 років, навіть військового квитка не мав, а вже був «контрачем» 501 ОБМП і на війні.

Ага! Я сам прифігів, коли ти розповів нам свою історію, під час одного з багатьох чаювань у нашому окопі. Любив ти до нас заходити, просто посидіти, поговорити, почаювати... Бувало, виповзеш з бліндажа, а ти вже тут як тут!) Сидиш біля вогнища, воду грієш)). Пам’ятаєш?)

А як клина «спіймав» під час першого бою? Як хлопці тебе в окоп стягували, щоб не стояв вежею!?))) Ну, того я не бачив, розповідали, але ти ж і не заперечував! Ти взагалі мало що заперечував).

Як у Широкиному приходив до нас на позиції за їжею для хлопців. Зима, то мороз, то сльота. А ти завжди приходив. Коли сам, коли з кимось із бійців. Корсар, шолом, подвійний БК, РПК попереду, «сучка» позаду, по мішку в кожну руку, і почапав до своїх позицій метрів за 400 по руїнах. Пам’ятаєш!?)

А як у шолом тобі прилетіло!?) Розлохматило!))

Потім новий дали.

Ох)... Багато про що є згадати нам з тобою. І завжди з посмішкою. Ти є невід’ємною частиною моїх спогадів про війну».

Загинув Андрій Грабар 19 березня у районі селища Водяне, Волноваського району, Донецької області, через смертельне поранення, яке отримав під час мінометного та гранатометного обстрілу наших позицій із боку найманців РФ.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net/ru/r3256811)