rss
05/14/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Ті, котрі не повернулися з війни…

З початку року фронтові новини чи не щодня приносять сумні звістки. Росія, випробовуючи новообраного американського президента на міцність, потрохи досипає жару у тліюче попелище війни на Донбасі. Серед загиблих українських воїнів у російсько-українській війні – і зовсім юні, і досвідчені бійці. Більшість із них – добровольці, котрі свідомо йшли захищати свою країну. Вклонімося загиблих героям.

В’ячеслав Олексієнко

В’ячеслав Сергійович Олексієнко (позивний «Самурай») народився 17 квітня 1987 року у місті Кременчук, Полтавської області. Мешкав у селі Потоки, Кременчуцького району, та у Кременчуці.

Закінчивши середню школу №3, навчався у Кременчуцькому професійному ліцеї. Працював у службі охорони магазину «Нова Лінія», але вже 2 серпня 2014 року добровільно, без повістки, прибув до військкомату, після чого був мобілізований у третю хвилю та пішов служити до 92-ї окремої механізованої бригади механіком-водієм у 2-й танковій роті танкового батальйону. Брав участь у бойових діях у районі Щастя та на всій ділянці фронту, що простягалася від станиці Луганської до Трьохізбенки.

Шалено ідейний і мотивований, «Самурай» був чесним та справедливим, харизматичним і безвідмовним, це була людина, яка бачила сенс слова «патріотизм» до самісінького дна, а не лише поверхню. Він мав ледве помітні азіатські риси обличчя та руки, вкриті щільним татуюванням, за що й отримав свій позивний.

В’ячеслав знав, що таке справжня честь воїна та чоловіка, його й цінували за прямоту, чуйність і сміливість, за ту міцну сталь, з якої складався його характер. Але водночас він не був позбавлений простої людяності та доброти: декілька років тому село Потоки накрив потужний снігопад, який вщент засипав вулиці та подвір’я. Тоді «Самурай» швидко організував рятувальну групу із сільських чоловіків, які прокопували стежинки серед снігових заметів, допомагаючи більшості мешканців – стареньким дідуся і бабусям – визволитися з полону.

У складі 92-ї ОМБр В’ячеслав Сергійович воював рік: з осені 2014 до осені 2015. Після демобілізації він повернувся додому, почав працювати, їздив на заробітки до Польщі. У жовтні 2019 року одружився з жінкою, в якої були діти, і «Самурай» полюбив їх, як власних. А 21 жовтня 2019 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го взводу 1-ї роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади. Відкомандирований для виконання бойових завдань у зоні ООС у складі 59-ї ОМПБр.

Загинув 14 лютого, близько 10:00, в районі селища Новолуганське, Бахмутського району, Донецької області, через підрив на невідомому вибуховому пристрої.

Поховали В’ячеслава Сергійовича з усіма військовими почестями 18 лютого у Кременчуці, на Алеї Героїв Свіштовського кладовища. У нього залишились мати, дружина та син.

 Title

Дмитро Мироненко

Дмитро Олегович Мироненко народився 31 березня 1994 року у Харкові.

Закінчивши 9 класів середньої загальноосвітньої школи №38, вступив до Коледжу управління та інформаційних технологій Харківського інституту управління, який закінчив 2015 року. З 2017-о перебував у війську, підписавши контракт.

Старший солдат, старший стрілець 1-о взводу 1-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 14 лютого, близько 10:00, в районі селища Новолуганське, Бахмутського району, Донецької області, через підрив на невідомому вибуховому пристрої.

Похований 17 лютого на Алеї слави Харківського кладовища №18. У нього залишилися мати та сестра.

Сергій Петраускас

Сергій Сігітасович Петраускас (позивний «Ящур») народився 18 грудня 1977 року у місті Ічня, Чернігівської області, у родині литовця та росіянки. Разом із сім’єю мешкав у селі Більмачівка, Ічнянського району.

1994 року закінчив 11 класів Ічнянської гімназії імені Васильченка, потім навчався у Прилуках, строкову служив у 1996-1997 роках у складі Національної Гвардії України. Демобілізувавшись, працював в Ічні автоелектриком. Одружившись, Сергій Сігітасович переїхав до Більмачівки, але незабаром поїхав працювати до Одеси охоронцем у фірмі «Фагот тревел». Після народження першої донечки працював у Києві пожежником-димозахисником та у товаристві «Київбетонсервіс».

Сергій брав активну участь у подіях Революції Гідності, увесь час виходив на Майдан, а одразу після тих подій і початку війни з Росією добровільно прийшов до військового комісаріату 2 березня 2014 року. Його мобілізували до 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 1-ї окремої танкової бригади та після навчань доправили до зони Антитерористичної операції у Луганській області, де він виконував вкрай важливі та смертельно небезпечні завдання у районі Луганського аеропорту та його околиць.

За спогадами сестри (яка юридично не є йому рідною, її забрали до себе батьки Сергія, коли її власні батьки померли), ріднішого за Сергія Сігітасовича в неї не було, він її виховував, називав рідною сестрою, а коли приїжджав у відпуски із зони АТО/ООС, завжди міцно обіймав, цілував, він був для неї «її сонечком».

Title 

Батько Сергія помер 2001 року, і мати тоді посивіла за одну ніч. Зараз вона поховала старшого сина, і невідомо, як вона це переживе. Те ж саме стосується й дружини – вона жити не могла без чоловіка, безмежно кохала його, оберігала, їздила за ним до Києва, щоб бути поруч із коханим. І сестра, і брат, який теж воює за Україну, – як вони подолають таке горе, як їм зараз жити, усвідомлюючи, що Сергій вже ніколи не відчинить двері їхньої домівки?

Коли Сергій Сігітасович вперше повернувся з війни у 2015 році, його брат Олександр пішов в АТО, теж у складі 1-ї окремої танкової (зараз він служить у 72-й ОМБр). А Сергій вдома створив громадську організацію «Спілка учасників бойових дій Ічнянського району», яку очолював до літа 2018 року. Волонтером він неодноразово їздив на фронт, возив необхідні речі бійцям на передовій.

26 липня 2017 року він вступив на службу до Ічнянського РВК, підписав контракт із 72-ю ОМБр, у складі якої вирушав у зону бойових дій у 2018 та 2019 роках, а останній контракт був підписаний 20 жовтня минулого року.

Старший солдат, старший стрілець 72-ї окремої механізованої бригади.

Далі до вашої уваги фрагмент із книги «Ічнянці в АТО. 100 бійців», видання 2015 року, авторства Олесі Реути, що присвячений Сергію Петраускасу:

«Сергій народився в м. Ічні у 1977 році. Мама – росіянка з м. Ростов-на-Дону, батько за національністю литовець. Сергій та його молодший брат Олександр – патріоти України, котрі добровільно зголосилися захищати Батьківщину, і спочатку рік воював Сергій, тепер під Волновахою охороняє мирне небо Сашко. У 1994 році Сергій закінчив Ічнянську с/ш №1 ім. С. Васильченка. Потім півтора року служив у Національній гвардії України (Харків-Чугуєв-Дніпро-Павлоград). Після демобілізації працював автоелектриком в Ічнянському АТП, 4 роки в Києві пожежником-димозахисником, потім – столяром на будівництві. Був активним учасником Першого Майдану у 2004 році (працював поблизу, в «Київбетонсервісі», тож після роботи – відразу на Майдан). З 1 грудня 2013 року (після жорстокого побиття беркутом студентів) вийшов вдруге на Революцію Гідності. Член Всеукраїнського об’єднання «Майдан», учасник усіх «гарячих» подій на Майдані Незалежності. Одружений, виховує трьох діток – Катю, Яніса та Ангеліну.

1 березня 2014 року Держдума Російської Федерації дозволила введення російських військ на територію України для «захисту російськомовного населення», таким чином фактично оголосивши війну нашій державі. 2 березня Сергій одним із перших записався добровольцем для захисту України. 19 березня в телефонному режимі мобілізований у Гончарівське, де ввійшов до складу 1-ї танкової бригади 2-го батальйону 6-ї роти 2-го взводу. Воював на танках №666, 643 та 615. Після 2-х місяців навчань із бійців-добровольців була створена батальйонно-тактична група 1-ї роти, 1-го батальйону, Сергій отримав сучасний танк «Булат» №615.

Після бойового злагодження військових із технікою відправили ешелонами із станції Чернігів-північний до станції ім. Олега Крючкова Харківської області. Звідси своїм ходом добралися за 1,5 доби до Дмитрівки. Виконували бойові задачі на блокпосту «Кемпінг» (3 км від м. Щастя), Весела Гора (прикривали «Сталкер» – військову частину, котра була розбита дощенту окупантами, через що й отримала свою назву – і де перебувала 30-та бригада). Стояли з 30-ю бригадою за 2 км від Луганська та Олександрівська. Тут вперше ходили у розвідку… Тоді всі тільки вчилися, як це – воювати.

Далі, під Георгіївкою, танкісти 5 днів прикривали артилерію, коли ж відступали – на тому місці вже були блокпости сепаратистів. У Луганський аеропорт хлопці прибули 1 серпня 2014 року… Після 5 днів перебування в аеропорту Сергій далі виконував бойові задачі, виходячи в розвідку під Фабричним, Новосвітлівкою (тут 13 серпня під час обстрілів російськими «Градами» в ході пошуково-ударних дій загинув побратим Петро Мірошниченко), Катеринівкою, Красним (де 17 серпня загинув ще один побратим – Роман Музика)…».

Загинув Сергій Сігітасович 22 лютого у районі міста Авдіївка, Донецької області, від смертельних поранень, які отримав під час гранатометного обстрілу наших позицій.

Після прощання у Більмачівці поховали Героя 24 лютого в Ічні. У нього залишилися мати, брат, сестра, дружина та троє дітей.

Загиблі Герої…

Живіть у пам’яті людській

Дівіді#2021-18 (05/05/2021)
Загиблі Герої…#2021-14 (04/07/2021)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com