rss
04/21/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Наша духовність \ Євстратій Зоря, ієрарх Православної церкви України: «Заперечувати Томос – це ставити під сумнів автокефалію 10 з 15 православних церков»

Владика Євстратій Зоря, попри свою посаду заступника голови Управління зовнішніх церковних зв’язків, у минулому – речник ліквідованої УПЦ КП, залишається голосом об’єднаної автокефальної церкви.

Цей голос пояснює, інформує, попереджає, але нема жодного сумніву, що всі сигнали, які владика надсилає спільноті вірних, кліру, владі та суспільству, формуються у глибокому зв’язку із реальністю та знанням інтересів і настроїв пастви. За рік пандемії питань до церковної ієрархії накопичилося. А тут ще й візит української делегації в Константинополь підігрів інтерес, тож ми вирішили обговорити із владикою і духовні, й міжнародні справи.

- Владико, ви нещодавно повернулися зі Стамбулу, де були присутні на інтронізації владики Еммануїла на Халкидонську кафедру. Як вас приймали на Фанарі? Як ставилися інші владики? Про що ви говорили із Його Всесвятістю?

- Митрополит Еммануїл був обраний на Халкидонську митрополію під час попереднього засідання синоду і, відповідно, перейшов з Парижа на служіння до Стамбула, тому що територіально Халкидонська митрополія розташована в азійській частині Стамбула. Це – історична кафедра від давніх часів й одна з тих, які збереглися в складі Константинопольського патріархату на території Туреччини протягом ХХ століття. Ми знаємо про ті драматичні історичні події, які пережила ця Церква у минулому столітті у зв’язку зі змінами, що відбулися в самій Туреччині, й у відносинах між Туреччиною й Грецією.

Безперечно, що вже понад два роки, з того часу, як було надано Томос, ми маємо добрі налагоджені відносини зі Вселенським патріархатом, Першим Престолом у православному світі. І тому маємо можливість і для офіційної взаємодії, і просто для братнього спілкування. І те, що офіційна делегація, офіційне представництво від Блаженнішого митрополита Епіфанія і Православної церкви України було запрошене на інтронізацію митрополита Еммануїла на Халкидонську кафедру, що, за традицією, залишається другою за честю кафедрою у Вселенському патріархаті, а також на святкування Дня торжества православ’я, бо це святкування, власне, і було встановлене в Константинополі після перемоги над єрессю іконоборства, – все це підкреслило духовний євхаристійний зв’язок між церквами. Тому що участь у цьому богослужінні брав також митрополит Гвінеї з Олександрійського патріархату, який представляє Олександрійського патріарха в Афінах, владика Георгій. І таким чином було ще раз підкреслено: Українська церква є повноцінна Автокефальна православна церква, яка на рівних бере участь у духовному, літургійному, богослужбовому житті Вселенського православ’я.

- Ви обговорювали візит Його Всесвятості до України?

- Так. Під час зустрічі, яка у нас була зі Вселенським патріархом, ми зачепили цю тему. Патріарх, як уже неодноразово говорив, з радістю очікує на цю можливість, щоби приїхати до України. Безперечно, що розклад і плани цього візиту будуть зрозумілі пізніше, і ми цю роботу вже розпочали для того, щоби спланувати заходи, які будуть під час цього візиту. Очевидно, що є рамка, – це є святкування З0-ліття відновлення Незалежності України, і до цієї дати ми пов’язуємо і час візиту, але всі інші деталі ми будемо опрацьовувати, беручи до уваги й те, як буде розвиватися ситуація з пандемією. Хоча сподіваємося, що вже до серпня-місяця ситуація буде значно кращою, ніж є зараз.

- Те, що владика Еммануїл зараз отримав іншу кафедру, означає, що у нас буде інший комунікатор зі Вселенським патріархатом?

- З мого спілкування зі Вселенським патріархом та безпосередньо з митрополитом Еммануїлом я зрозумів, що владика залишається тією особою, тим ієрархом, який має довіру та відповідні повноваження від Вселенського патріарха комунікувати, взаємодіяти з Православною церквою України. І взагалі не тільки з Православною церквою України, – власне, і обрання митрополита Еммануїла на Халкидонську кафедру, найпочеснішу серед інших кафедр Вселенського патріархату, супроводжувалося з патріархату визнанням видатних заслуг цього ієрарха в його різноманітних сферах діяльності. Тому що він, окрім обов’язків митрополита Вселенського патріархату в Франції, також протягом багатьох років був одним із основних церковних дипломатів Вселенського патріархату. За дорученням патріарха та синоду він виконував різні місії, представляв патріарха, очолюючи делегації чи беручи участь у делегаціях, взаємодіючи як з іншими помісними православними церквами, так і в численних християнських екуменічних контактах, а також у діалозі з іншими релігіями – з мусульманами, юдеями.

Переконаний, що його дипломатична діяльність буде лише посилена, і його обрання на Халкидонську митрополію підтверджує ту довіру, яку виявляє йому Вселенський патріарх. Відтак нема жодних підстав говорити про якісь зміни в контактах між Православною церквою України і Вселенським патріархатом.

Title 

Якраз сьогодні (25 березня), коли ми спілкуємося, за новим календарем є свято Благовіщення, і цього дня також відбувається рукоположення у Вселенському патріархаті. Бо було офіційно повідомлено, що буде хіротонія диякона Григорія, який був заступником секретаря Священного синоду, а на останньому засіданні був обраний головним чи генеральним секретарем, грецькою мовою архіграматевсом Священного синоду Вселенського патріархату. І сьогодні – саме його священича хіротонія, яку звершує Вселенський патріарх. А ми знаємо, що отець Григорій був не тільки активно долучений до підготовки та проведення Об’єднавчого собору в грудні 2018 року, але й надалі він неодноразово перебував у складі офіційних делегацій в Україні. І також є одним із тих, хто обізнаний з українським церковним питанням і вже на новій посаді генерального секретаря Священного синоду, а це є одна з важливих посад, одна з основних посад у структурі патріаршого двору, – переконаний, що в його особі ми будемо мати людину, служителя церкви, який добре обізнаний з українським питанням, з українською проблематикою і таким чином буде враховувати цей досвід у своїй праці. І це є безперечний плюс.

- Владико, якщо це узагальнювати цивільною мовою… Я зрозуміла, що досвід грецького кліру у вирішенні питання української автокефалії робить їх мало не «спецназом» у Вселенській патріархії. Це накладає на нашу церкву особливу відповідальність. Але чи не викликає побоювань у Його Всесвятості активність Москви щодо намагань скликати нову нараду, знову «поговорити» про українське питання. Чи це просто пропагандистський шум Москви, чи не буде цих усіх подій?

- Позиція Вселенського патріарха і Матері-церкви є незмінною. Вона була неодноразово виголошена, озвучена і в заявах самого Патріарха, і чинних ієрархів, які на це уповноважені. Томос Православної церкви України є доконаним фактом. І він не може підлягати якомусь повторному обговоренню, дискутуванню й т. д. Вселенський патріархат протягом понад двох десятиліть давав усі можливості Російській православній церкві діяти у розв’язанні українського церковного питання. Знаємо, що 20 років тому в Цюріху відбувалися переговори, де було залучено з одного боку Вселенський патріархат, з іншого – Російську церкву, якраз особисто тодішній голова відділу церковних зв’язків митрополит Кирил очолював делегацію, і там були представлені українські церкви: Київський патріархат й Українська автокефальна православна церква. У Російської церкви була можливість неодноразово в рамках цього процесу висловити свою позицію, дати свої конструктивні думки щодо того, яким чином українське церковне питання може бути розв’язане.

Але всі добре знають, яку позицію мала і має Російська православна церква: тільки так, як було понад 300 років, тільки підпорядкування Української церкви Російській церкві. І власне таку масну крапку патріарх Кирил поставив під час свого ювілею 70-ліття в Москві, кілька років тому, коли на урочистому зібранні він сказав: ніколи Російська православна церква не погодиться на автокефалію Української православної церкви. Тому що для неї Київ – це «те саме, що Мцхета для грузинів чи Печ – для сербів». Тобто він фактично підтвердив те, про що ми говорили протягом багатьох років: що ніякі внутрішні підстави, тобто згода чи незгода єпископату, кліру чи мирян, готовність-неготовність української церкви до автокефалії, як і канонічні питання і все інше, на що Москва роками, десятиліттями посилалася, відмовляючи в праві на автокефалію, – насправді все це не важливо. Бо важлива лише думка самої Москви, яку озвучив патріарх Кирил: «Ми не можемо погодитися з автокефалією Української церкви тому, що така є наша позиція. Ми вважаємо, що це – наша частина, це є наш центр, це є наша святиня, Київ – Мати міст руських, і це є частина російської церковної й державної історії». Все.

Після того, коли остаточно вони показали, що ніякої конструктивної позиції в українському церковному питанні від них очікувати нема підстав, Вселенський патріархат у 2018-му році розпочав процес проголошення автокефалії й надання Томосу, а згадуваний вами митрополит Еммануїл, у складі чи на чолі делегації, відвідав усі православні церкви, зокрема, й Російську православну церкву. Всіх було проінформовано про те, що цей процес відбувається. І якби Москва мала якісь конструктивні пропозиції, то вона могла би їх висловити.

- Москва мала всі можливості обговорювати як українське церковне питання зокрема, так і питання способу і порядку проголошення й надання автокефалії загалом, протягом дуже тривалого часу.

- І Москва сама відмовилася від того, щоби питання про автокефалію розглядалося на Всеправославному соборі, вона наполягала на тому, щоб це питання було виключене з порядку денного. Москва зірвала можливість під час Всеправославного собору розглянути це питання, вона намагалася зірвати сам Всеправославний собор. І тепер апелювати до Всеправославного обговорення, до Всеправославного вияснення цього питання – це є лицемірство. Вселенський патріарх у листі-відповіді Архієпископу Албанському зазначив: якби ми зараз скликали зібрання Всеправославне, то єдине, в чому ми би знайшли погодження, це те, що ми між собою не згідні. Москва запропонувала хоч якусь конструктивну думку, конструктивний план, який би враховував, що Томос є, і він не був скасований? Ні, не запропонувала нічого. Що вони хочуть? Вони ж хочуть дискутувати Томос. А що означає дискутувати Томос – ставити під сумнів Томос? Це ж ставити під сумнів порядок набуття визнаної автокефалії, порядок всеправославного проголошення автокефалії всіх тих помісних церков, які стали автокефальними після епохи Вселенських соборів. А таких церков зараз є десять.

- Так, заперечувати Томос – це заперечувати Диптих, більшу частину Диптиха.

- Заперечувати Томос, заперечувати право Вселенського патріарха надавати Томос про автокефалію, – це заперечувати статус-кво і ставити під сумнів автокефалію 10 з 15 православних церков. Лише Константинопольський патріархат, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський і Церква Кіпру були утверджені як автокефальні церкви у час Вселенських соборів. Всі інші, зокрема Російська церква, отримали цей статус і були включені в Диптихи завдяки актам Вселенського патріарха. Тому ставити під сумнів цей порядок – це ставити під сумнів порядок, який є в цілому православ’ї.

Наступний момент. Згідно з Томосом, Православна церква України має не тільки обов’язки, але й права. І одним з невід’ємних прав є – бути присутніми та брати участь у всіх Всеправославних заходах. І тому ніяка нарада, ніяке зібрання не може бути визнане як Всеправославне, якщо до нього не запрошена і не має можливості взяти в ньому участь Православна церква України, як 15-а в Диптиху православна церква. Не кажучи вже про те, що зібрання будь-яке Всеправославне, яке збирається не Вселенським патріархом, є незаконним і є порушенням канонічного порядку. І тому, якщо Москва ініціює якесь зібрання, а ми бачили одне таке зібрання вже, яке намагалися провести і яке ніяких корисних плодів не дало, – то це лише намагання далі ігнорувати реальність і працювати на розділення православ’я.

- Церква і коронавірус. Ясно, що пандемія змінила церкву, з’явилися онлайн-богослужіння. Але, по-вашому, церква готова до третьої хвилі, до того, що відбувається зараз, коли ситуація погіршується і буде погіршуватися, на жаль?

- Безперечно, що рік тому ні суспільство, ні держава, ні медична сфера, ні тим більше церква – в повноті не були готові до такої масштабної пандемії з такими довготривалими наслідками. І тому лише поступово, набуваючи досвіду, всі стали більш-менш розуміти ситуацію, і розуміти, що лише одними обмежувальними методами, ізоляцією, проблеми вирішити неможливо. Пандемія триває довше, ніж будь-яке суспільство здатне було би витримати режим ізолювання і з економічної точки зору, й з точки зору психологічної.

Тому нам потрібно вчитися жити в умовах, коли триває пандемія, не вдаючись до крайнощів. З одного боку – не впадаючи в паніку і не зупиняючи власне самого життя, з іншого – не легковажачи ризиками.

Як я бачу з досвіду в нашій церкві, ми змогли, наскільки це взагалі можливо в цих обставинах, знайти «золоту середину» між тим, що церква продовжує виконувати свою місію, яка стає особливо актуальною, й убезпеченням людей від ризиків. У цих важких умовах люди потребують підтримки і молитви, участі в таїнствах церкви. Потребують слова, яке церква промовляє, щоб настановити, укріпити, спрямувати або застерегти. Я бачу, що і священнослужителі, й вірні нашої церкви в цілому свідомо ставляться до нинішніх небезпек. Я бачу, що практично всі, хто приходить до храму, стоїть на богослужінні в масках, дотримується необхідної дистанції. Вшанування святинь відбувається через поклоніння, а не через цілування.

- Так. У нас уже не прикладаються до ікон і не цілують Чашу чи хрест.

- Так, це вимушена, але необхідна зміна. І також відповіддю на виклик був той спосіб причастя, який стали використовувати для мирян – традиційний, давній спосіб Причастя, який, власне, використовується церквою для священнослужителів у час Великого Посту. Мені здається, що з усіх можливих відповідей це була найкраща відповідь на ризики, які несе пандемія, з урахуванням того, що ми не маємо жодного права ставити під сумнів святість і благодатність самого таїнства Євхаристії. Протягом пандемії й лікарі, й медична сфера, спеціалісти, накопичили досвід, який дозволяє їм давати якісніші, кращі рекомендації, актуальніші щодо того, яким чином ми маємо поводитися з тими, хто є хворий, хто потребує духовної підтримки, перебуваючи, зокрема, і в лікарнях.

- Причащають наші священники інфікованих?

- Безперечно, але знов-таки – з повним дотриманням тих приписів, які є, тому що вони й самі не повинні наразитися на небезпеку і тим більше – не стати джерелом небезпеки для інших. Ми можемо і повинні використовувати такі форми подання таїнств, які будуть і ґрунтуватися на давній традиції, і максимально враховувати можливі ризики захворювання, однак не будуть ставити під сумнів сутність таїнств. Бо ми знаємо настанову Спасителя: «Субота для людини, а не людина для суботи».

- А як щодо сповіді «онлайн»?

- З моєї точки зору, яка зумовлена як догматичним вченням, так і практикою, сповідь як таїнство – не повинна здійснюватися «онлайн». Це є таїнство, яке передбачає особисте спілкування духівника та грішника, що кається, і це спілкування повинне бути цілком конфіденційним, без можливості втручання будь-кого стороннього. Жоден засіб дистанційної комунікації не дає гарантії, що в це спілкування ніхто не втрутиться. Тому я вважаю за можливе проводити «онлайн» духовне спілкування, розмови, зокрема щодо гріхів та покаяння – але саме таїнство повинне відбуватися лише особисто.

Треба також відзначити, що покаяння відбувається не лише під час таїнства – у щоденних вечірніх молитвах, наприклад, ми маємо сповідання гріхів. Тому людина, яка відчуває потребу в покаянні, може і повинна відкрити своє серце перед Богом на всякому місці, де вона зараз перебуває, і знайти можливість взяти особисту участь у таїнстві при першій же для цього нагоді.

- Владико, чи не треба нам зробити пропаганду масок та дезінфекції якоюсь частиною пастирської бесіди, навіть публічної проповіді?

- Це – складне питання для обговорення. Почнемо з того, що ми всі добре знаємо з досвіду цілого року всі плюси й всі недоліки самої маски як захисного механізму. І тому повинен бути зважений підхід, бо маска не повинна сприйматися людьми ані як ознака паніки чи якогось зла, тому що є, зокрема, й серед вірян, такі, які категорично налаштовані проти масок, і вважають, що це є взагалі якесь безглуздя в духовному плані, зневага до святинь і т. д., і т. ін.

З іншого боку, є й ті, які, здається, на самі маски, на саму дезінфекцію покладають всю свою надію. І тут, певною мірою, крайності сходяться. Тому, власне, церква не повинна підмінювати собою якісь інші суспільні інституції, зокрема, й інституції, які відповідають за охорону здоров’я. Кожен повинен діяти у своїй сфері. Адже погодьтеся, було би дивно, якби Міністерство охорони здоров’я стало закликати проводити молебні чи інші церковні заходи. У духовній, церковній сфері Церква дає поради й настанови, а у медичній – медики. Кожен несе відповідальність за свою справу, але ми всі разом дбаємо про благо суспільства.

Title 

Саме так і наша церква, й інші церкви та релігійні організації про це говорили у зв’язку з кампанією вакцинації. Бо ж не справа церкви давати сертифікацію вакцинам чи займатися пропагандою вакцинації, надавати припис, що ви повинні, зобов’язані вакцинуватися. Але справа церкви – засвідчити моральну оцінку, що вакцинація не є жодним чином порушенням якихось релігійних норм, правил. Що відповідно до традицій усіх тих церков і релігійних організацій, які входять у Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій, коли людина вакцинується, вона не порушує приписів і настанов свого віросповідання, – бо це теж дуже важливо. Адже є таке ціле спрямування пропаганди, яке якраз підриває довіру до вакцинації з точки зору того, що це нібито є порушенням якихось релігійних норм і правил.

- У Росії у фундаменталістів є кілька теорій змов, що, мовляв, через вакцину вживляється чип, вживляється ДНК біса, вакцина зроблена на абортивному матеріалі...

- Вакцинація, як процедура, не є порушенням релігійних норм і правил. Але ми ж розуміємо, що не може церква, вона не має просто таких інструментів, компетенції і, відповідно, повноважень – давати оцінку якості процедури вакцинації, конкретної вакцини чи конкретного випадку. Це є компетенція органів охорони здоров’я, держави і т. д., і тому, розрізняючи ці компетенції, ми і можемо діяти спільно, ефективно, й допомагати одне одному в розв’язанні проблем. Те ж можна, повертаючись до початку питання, сказати й про маски. Церква від початку сказала, що потрібно дотримуватися тих рекомендацій, які органи охорони здоров’я надають для збереження нашого здоров’я. Якщо вони рекомендують носити маски, то ми повинні їх носити. Але це не означає, що маска чи дезінфекція є панацеєю, і вони самі можуть врятувати нас від пандемії, і винятково на них чи на вакцинацію треба покладати свою надію.

Очевидно, що це – не так, тому що і маски носили, й вакцинація почалася, а проблема залишається складною, хоча знову ж таки – ми не можемо сказати, наскільки вона була б гіршою і складнішою, якби і таких заходів безпеки не було вжито. Ми бачили рік тому, коли деякі церкви відверто ігнорували цю небезпеку, коли вже закликала і держава, й інші конфесії дотримуватися відповідних правил – а вони їх ігнорували.

- Владико, у мене питання такого духовного плану. Коли я спостерігаю за подіями в Російській православній церкві, як вони пресують та арештовують власних фундаменталістів, тому що ті виступили проти патріарха Кирила в Середньоуральському монастирі, коли арештовують монахинь, коли кажуть, що там були злочинці, хоча, можливо, ці злочинці давно покаялися, так, але вони виявили їх тільки, коли ігумен монастиря почав протестувати, коли я бачу те, що на півночі вимирають цілі народності, а православної церкви там немає, там самогубство на потоці, мене постійно переслідує думка: «О, Господи, як добре, що це все не з нами!» Чи це не є фарисейством – таке ставлення, що ми струсили порох з власного взуття щодо цієї РПЦ, зв’язків з РПЦ. Але щось у тому не те з духовної точки зору в наших почуттях?

- Безперечно, що з духовної точки зору ми не повинні мати таких почуттів, бачачи біди наших братів за вірою. Ми не повинні забувати слів Божественного Одкровення, Священного писання про єдине тіло Церкви Христової. Так, організаційно, з юрисдикційної точки зору, як структури помісних церков, ми є окремими. Якщо церкву розглядати як корабель, то структура помісних церков є переборки в кораблі. В нормальному стані переборки в кораблі не перешкоджають ні пересуванню, ні функціонуванню самого корабля, але коли корабель пошкоджується, коли є ризик потоплення, тоді переборки перекривають, аби проблема, яка виникла в одній частині корабля, не стала згубною для всього корабля. І ось тому – так, є межі між автокефальними церквами, зокрема між Російською та Українською, вони дозволяють нам уникати певних проблем і тих спокус, які, на жаль, стали надзвичайно актуальними для Російської православної церкви. Але водночас ми не маємо забувати, що ми, як Церква, є єдина Христова Церква, про яку сказано, що глава її Господь Ісус Христос. Не варто тішитися, що занепад православної церкви в Росії – очевидний, попри всі ті фанфари щодо її відродження, що в реальності вона вже втратила вплив на суспільство, свій авторитет у суспільстві як структура. Багато з тих, хто є православними віруючими і серед мирян, і серед духовенства, залишаються такими не завдяки тому, що адміністративна структура Московської патріархії створює їм для цього добрі умови, а всупереч цьому. Яскравий приклад, який зараз перед очима всіх, – це протодиякон Андрій Кураєв, який був символом російського релігійного відродження 1990-х – початку 2000 років, і чим ця вся історія обертається зараз.

- Поговорімо про отця Андрія Кураєва.

- Завершуючи думку. Коли ми дивимося на ці всі проблеми, про які говорите, і про інші проблеми, то як християни ми повинні не радіти, що ми маємо відокремленість від них через те, що ми є інша помісна автокефальна церква. А ми повинні співчувати їм, і коли є можливість – навіть просити у Бога в молитві, щоб Господь їх позбавив від тих спокус, від того хибного шляху, який для них обрали, на жаль, ті, котрі є зараз їхніми провідниками.

Повертаючись до питання щодо отця Андрія Кураєва. Він особисто для мене, як, думаю, й для багатьох православних, хто зростав у 1990-х роках - на початку 2000-х років, його книги, його лекції, особливо того часу, були важливим джерелом пізнання православної віри, розуміння православної віри, розуміння історії, розуміння догматів. Але з часом, коли він із богослова став більше перетворюватися на публіциста та політика, його талант богословський усе зменшувався й зменшувався. Про кожну людину можна говорити, що вона не є чорно-білою, а тим більше про людину таку публічно відому, яка завжди себе позиціонувала і позиціонує як особу з певним протестом проти загального настрою. Він був таким і у 1980-х роках, коли, будучи студентом факультету наукового атеїзму Московського державного університету, став вірянином. Він був таким в 1990-х роках, на початку 2000-х, коли багато хто бачив духовне відродження суто в зовнішній стороні: що треба відбудувати храм, треба призначити батюшку, щоб він звершував богослужіння, – і на цьому все, оце вже є духовне відродження. А він багато працював, щоб наповнити зовнішні форми церковного життя багатим внутрішнім змістом і розумінням цього внутрішнього змісту. Він і зараз є таким певним виразником протесту. Але водночас я прекрасно пам’ятаю його дуже тісну й своєрідну співпрацю з путінськими байкерами, яких очолює так званий «Хірург», і його виступи на зльотах цих байкерів у Криму. А ми знаємо, чим ця справа закінчилася. Я добре пам’ятаю, як він активно працював над приведенням митрополита Кирила до патріаршої влади, і його знамениті слова «патріарх Кіріл – пора прівикать».

Я добре пам’ятаю місце з його опису відвідин Михайлівського монастиря. Якось так склалося, що я тоді звершував богослужіння, коли отець Андрій зайшов до храму, і от коли я звершував кадіння, він демонстративно стояв, як стовп, і ніяк не реагував – не хрестився, не кланявся. Тобто, жодним чином не реагував на богослужіння. А потім в одній своїй книжці написав про своє враження, що нібито він якусь бісівську присутність відчув, що розписи Михайлівського монастиря – це «святі з наркотичними очима», і що він змушений був ледь не втікати, як з місця «бісівської присутності», з Михайлівського собору. Я думаю, що з часом і сам отець Андрій переоцінив деякі свої вислови й заяви. Але він – плоть від плоті російської церкви і російського православ’я з усіма його досягненнями і з усіма його проблемами. Єдине, що можу побажати йому – успіху, щоб він, хто є прикладом для багатьох, зумів і сам знайти кращий шлях для Російської церкви, і показати цей шлях для інших.

- Наш найбільший фрік Московського патріархату Лука із Запоріжжя проголосив урочисту анафему, він чи його диякон, митрополиту Епіфанію. Чи Його Блаженство про це знає, і як він зреагував на те, що людина так святкує торжество православ’я – прокльонами?

- Митрополит про це знає і зреагував з гумором, власне так само, як і я зреагував з гумором. Мені от, гортаючи стрічку Фейсбука, так випало, що я поруч побачив відео з цією анафемою і зображення тих плакатів, якими завішали вулиці, з закликом митрополита Онуфрія, що «піст – це час для прощення». У мене оце все так склалося в думку, як можна коротко описати позицію Московського патріархату: «Піст – це час для прощення і прокльонів».

Є такий історичний анекдот, я думаю, що він має, безперечно, якусь основу, хоча, можливо, і не був таким у деталях, – про відвідини царем Миколаєм І військового Микільського собору в Києві на Печерську. Зараз на цьому місці частково – колишній Палац піонерів, а частково побудували сучасну висотку біля площі Слави. Так ось там стояв цей собор, збудований гетьманом Мазепою. І коли імператор відвідував цей собор, то він запитав настоятеля: скажіть, будь-ласка, чи правда, що цей собор був побудований колишнім гетьманом-зрадником Мазепою. Священник відповів, що так, ваша величносте, це – правда. А він запитав: скажіть, а ви за нього, як про будівничого цього храму, молитесь? Молимося, ваша величносте – була відповідь. Але ж він підданий церквою анафемі. Так ви його й анафематствуєте? Священник відповів: так. Імператор здивувався: так ви що – і молитеся, й анафематствуєте? Так, ваша величносте – і молимося, й анафематствуємо.

Ось такий одночасний заклик і до прощення, і до прокльонів – це десь така, не хотів би вживати безпосередньо медичного терміну…

- Місцева шизофренія?

- Не хотів би вживати медичного терміну, але використаю інший – роздвоєність, коли одночасно готові й виявляти якісь християнські почуття, і проклинати зовсім із таким комсомольським запалом. Хоча треба зрозуміти, що це не є феномен, який характерний тільки для таких діячів, як Лука Коваленко.

В Євангелії є приклад того, як Господь зі своїми учнями проходили через самарянське село, прямуючи до Єрусалима, і самаряни не хотіли їм надати ніякої допомоги через те, що бачили – юдеї йдуть на свято до Єрусалима. Ми знаємо про той релігійний конфлікт чи суперечку, яка була між юдеями та самарянами, і про що дуже добре відомо з історії розмови спасителя з жінкою-самарянкою. І тоді учні сказали Спасителю: Господи, чи хочеш, щоб ми, як Ілля, звели на них вогонь з неба. На що Спаситель їм відповів: не знаєте, якого ви духа. Так ось, мені здається, те, що зробив Лука Коваленко в неділю Торжества православ’я, – це якраз від того духа, який панував в учнів, що хотіли на самарянське село звести вогонь, а Господь сказав, що ви самі не знаєте, який це дух. Але точно не Христовий, не Святий.

- Що ми можемо протиставити цим хресним ходам, які вони роблять, тим публічним зверненням, де вони залучають буквально стареньких жінок ходити вулицями Києва, щоб не визнавати Православну церкву України?

- Треба ставитися, з одного боку, з гумором, а з іншого боку – з відповідальністю. Те, що потребує реакції, це треба робити. Бо, безперечно, ми бачили, до чого можуть призводити от такі нібито релігійні заходи. Що сталося з Кримом, що сталося з частиною Донбасу. І тому, з церковної точки зору, ми повинні викривати неправду. Але, якщо за цим стоїть щось більше, якщо, – а я впевнений, що є ті ляльководи, які смикають за ці ниточки, сидячи в Москві, – якщо це стає відомим, то це вже питання до держави – яким чином реагувати, щоб ці ниточки були обрізані. Держава не може людей віддавати під суд за їхні власні переконання. Але якщо вони вчиняють дії, особливо у співпраці з російськими спецслужбами, з країною-агресором, спрямовані на підрив нашої держави, нашого суспільства, підрив миру в Україні, то, безперечно, що це має зовсім іншу кваліфікацію і повинно отримувати реакцію з боку тих, хто народом і законом наділені відповідними правами. Ми бачимо, що в останні місяці держава стала досить активно в цьому напрямку діяти. Ми бачимо це і на прикладі санкцій, і на прикладі багатьох інших дій. І я хотів би лише нагадати, що секретар Ради національної безпеки і оборони пан Данілов в одному зі своїх інтерв’ю досить відверто говорив про те, що середовище Московського патріархату та структура Московського патріархату в Україні також використовуються для дестабілізації ситуації в нашій державі. Сподіваюся, що ті, кому це належить, роблять свою роботу, і всі ці заходи промосковські, всі ці заклики в дусі «рускаво міра» не приведуть до чогось гіршого.

Автор: Лана Самохвалова, Київ

Фото Павла Багмута, Олени Худякової та Даниїла Шамкіна

Джерело: «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3221729-evstratij-zora-ierarh-pravoslavnoi-cerkvi-ukraini.html)

Архієпископ Даниїл співслужив предстоятелю Православної Церкви України

 

 

Свіжий Номер
(Тисніть на обкладинку)

#2021-16
Дорогі цінності. Ду-у-уже європейські

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com