У київській майстерні

Художник Сергій Гай добре знаний поза межами України, зокрема – й в Америці. Виставки, співпраця з галереями, знакові знайомства, різного плану пригоди пов’язують його зі Сполученими Штатами.

Візитівка Гая – жанровість: портрет, ню, вершники, натюрморт. Його стиль – своєрідне перетікання грецької античності у неоекспресіонізм і – навпаки. Про живопис як закодовану абетку, мистецтво у різних проявах, про життя і очікування від нього наша розмова із митцем, філософом, інтелектуалом – Сергієм Гаєм.

– Сергію, ім’я художника впізнають за «почерком», а в самому «почерку» прочитується психологічний портрет митця. Ваші контури, форми, кольори натякають на сильну натуру з лідерськими амбіціями. Що скажете на це?

– Хочеться бути оригінальним, але, напевно, не буду. Пам’ятаю, коли маленьким мене закривали вдома, я заходив у мамину кімнату. Біля дзеркала лежали її прикраси. Я їх брав, вилазив на підвіконня і скликав дітей, викидаючи їм через вікно ті прикраси. Мені була потрібна аудиторія. І це певний час привертало до мене увагу. Потім я виріс, реалізувався, і вже таких екстравагантних заходів для отримання уваги і визнання не потребую. Час від часу мене таки записують в лідери. Я дуже люблю людей, маю багато друзів. У нашому товаристві люди різних професії, віком від 40 до 80 років. Стосунки у всіх паритетні, і кожен сам визначає, хто для кого авторитет.

– Інфлюенсери, лідери – ці поняття стійко асоціюються з політичними явищами. Ви особисто заполітизований?

Зліва направо; Микола Волга, Сергій Гай, Alla Rogers, Іван Твердун

– Ой, політик я поганий. Почав цікавитись політикою у 2004 році. Поїхали з друзями до Києва на Помаранчеву революцію, і ось відтоді я почав виявляти трошечки свою громадянську позицію. Загалом, політика – це не мої пріоритети. Це історія заробляння грошей. До речі, усі знають, що в мене безсоння. Коли ж розмова заходить про політику, я відразу засинаюJ.

– Про заробляння грошей є й інші історії. Наприклад, свого часу французький колекціонер Дю­ран-Рю­ель забезпечив фінансову незалежність Моне і Піссарро. Ви також мали досвід грошової опіки, що в принципі було прецедентом для України.

– Так. Я двічі був у командах на тривалій стипендії. Мав певну фінансову опіку від свого друга Сергія Гусовського впродовж шести років. Значно пізніше прочитав у статті про психологію, що не можна друзям переходити у формат ділових стосунків, бо дружба обов’язково постраждає. Так воно й трапилось у нашому із Сергієм випадку. Богу дякувати, нам вистачило сил і розуміння відновити стосунки. Щоправда, минуло чимало часу. В якийсь момент я зрозумів доцільність жорстких обмежень договору, який уклав колись з Гусовським, і дуже йому за все вдячний. Також працював два роки з галеристкою Тетяною Міроновою. Потім почалась криза, і ці проєкти закінчились.

– Чим більше спонсорських фінансів, тим менше творчої свободи?

– Так, дещо в тому є. Ти ж маєш відповідати на чиїсь очікування. Хоча у будь-якому випадку робота – це відповідність якимось очікуванням. Навіть якщо ти найнезалежніший, то все одно: або працюєш на епатаж і привертаєш увагу, або зробив, плюнув, розвернувся, сховався за кут і дивишся на реакцію. Або ти щиро працюєш, але все одно мусиш коригувати свою працю на певні очікування.

– Сьогодні з інтернет-ре­сурсами доволі просто рекламувати і продавати свої роботи. А як художники, зокрема ви, виживали в дрімучі часи перебудови?

З Сергієм Гусовським

– Хто пережив 90-ті, того вже нічим не налякаєш. Тоді всі вийшли продавати на базар, а це був кримінал. Я теж став комерсантом, почав торгувати з поляками. За години дві міг заробити місячну зарплату. До речі, інтелігенти, з якими я дружив, казали, що художник не може бути комерсантом, бо от не може. Мистецтво – це інша матерія, це святе, і так далі. Я, напевно, один з перших у тому товаристві знімав ореол святості з мистецтва. Досі вважаю, що це нормально – продаєш і живеш з того. От що я робив для свого становлення як художника у ті ж 90-і. Я вигадав певну схему. Вона була дуже легкою – малював портретики простенькі і здавав у салон в центрі Львова. Вони там швидко і добре продавалися. Звичайно, щось добре і просто зроблене має згодом багато послідовників. Потім з тими портретиками пішла ціла пошесть. Загалом у Львові є кілька художників, які дають «центральні пакети» ідей, і потім видно, хто під кого творить.

– Зараз ваші портрети – цілі лабіринти художньої техніки і виражальних засобів.

– То лише спочатку я досить просто ставився до портретистики. Згодом створення портрету у моєму розумінні стало такими собі археологічними розкопками. Ніби ти викопуєш якийсь артефакт із землі, ось, наприклад, грецького бога. Він же такий покоцаний, облізлий, без чітких рис. Саме в цій його древності, історичності – велика цінність. Це стосується також ікон. До речі, греки робили універсальний портрет, а вже римляни зробили з нього конкретний. Мені ближчі греки, тому що малювати людей такими, якими я їх знаю, ніколи не буду. Це болісно. Людина у процесі життя змінюється дуже швидко і не тільки ззовні, але й по суті свого наповнення. За кілька років ти вже будеш іншим, і залишиться така щемлива туга, що ти вже зовсім інша людина.

– Ню у вашому виконанні ніби відверте, а водночас таке делікатне, наче легкі доторки.

– Коли у 1996 році я опинився в Гарварді з виставкою, ми відвідували дім, де колись жив Набоков. Власне «Лоліта» Набокова підказала мені життєвий план до успіху. Вирішив робити мистецтво, як робили Набоков і Бальтазар Клоссовські – щиро і на найвищому професійному рівні. У мене був спочатку цей емоційний поштовх – побачити вродливу дівчину і перекласти цю красу на мову шифру, якою і є живопис зі своєю абеткою. Зараз працюю з американцями, які не сприймають відкритої еротики. Коли дивишся на мої оголені фігури, там же ж нема того першого імпульсу еротичного, тобто він досить завуальований. Там є мова живопису, навіть якби розкласти все на абстрактні фрагменти, вона б все одно звучала.

Вершник

– Сергію, портрет чи оголена натура знайдуться серед робіт чи не кожного художника, а от вершники – специфічна тема. Чому ви обрали людей з кіньми?

– Знаєте, колись я робив в Українському інституті Америки в Нью-Йорку виставку, і там був відомий американський меценат на прізвище Пінто. Він у мене купив одну оголену фігуру, подивився моїх вершників і каже: «Мені подобаються твої жінки, а от вершники… що, в тебе є якась конюшня?» Я так трошечки образився і сказав: «Знаєте, якби я спав з кіньми, може б я їх ще краще малював»J. Це, знову ж таки, потужні імпульси. Коли я бачу вершника, чомусь у мене аж тіло терпне. Людина на коні, вона може бути оголена, як в Петрова-Водкіна, чи одягнена, їхати тобі назустріч, чи просто сидіти на коні боком чи задом, у будь-якому варіанті. Якщо аналізувати, то людина і кінь – це як приборкування стихії. Або знайдеш з нею спільну мову, або вона все одно залишиться норовливою. Кінь сам по собі мене майже не бентежить, хоча я часом малюю і коней, і просто конячі голови. Надихаюсь, знову ж таки, культурною спадщиною греків, зокрема – уламками рельєфів коней з музею Акрополя.

– Перейдемо від приборкування стихії до певної романтики і замилування. Ще один ваш жанр – натюрморт.

– Ніколи не малюю квіти як такі. Не ставлю перед собою якийсь вазонок і змальовую. Мене це не цікавить. Саме в натюрморті демонструю найбільше свої живописні риси. Починаючи з кольорових плямочок, я все це розгортаю у цільну картинку, потім зводжу до якогось такого образу універсальної квітки. У цьому якраз є моє розуміння і найглибший досвід, якого я набув як художник.

– Ви себе свідомо поставили у жанрові рамки. Повірити не можу, що не хотіли з них вийти. От зізнавайтесь, щось малюєте тихцемJ?

Пленер в Святогорську

– Таки малюю. Це абстракції на великих форматах, називаю їх «мої вправи». Роблю це собі для кайфу, не дуже комусь показую. Не те, що боюся бути осміяним, але знаю, скільки вже цього зроблено, і які там монстри стоять. Єдина родзинка «абстракцій Гая» в тому, що це моя робота і моє бачення. З приводу того, чи хочу щось нове робити… Ви собі не уявляєте, скільки можливостей ще є в таких не дуже помітних для стороннього погляду речах, скільки ще є можливих ходів. Це як шахи. Життя – безкінечна гра. Колись я взяв до каталогу цитату зі щоденника Кафки: «Я усвідомлюю межі, в яких працюю, але навіть там є життя». І це головне.

– Нещодавно ви отримали Спеціальну президентську відзнаку ХІІ Флорентійської бієнале...

– Почну з того, що я ненавиджу конкурси і все, що з ними пов’язано. Знаю, що за тим стоять люди і, як правило, судді. Зазвичай, це таке дилетанство найпаскуднішого рівня, профанація. У Флоренції опинився, завдяки своїй доньці і її галереї STH Gallery, вони виграли гранд. Жодного разу не подавав своєї кандидатури. По-перше, я не балувана галя в тих конкурсах, не багато їх виграв. По-друге, психіка у мене вже не дитяча, вона добре загартована. Не переймаюсь духом суперництва.

– Хочете запевнити, що ви не амбітний?

– Колись розмовляв в Америці з викладачем Гарвардського університету, вихідцем зі Львова, і запитав його, чи він амбітний. Він каже: «Ні, я зовсім не амбітна людина». Мене це дуже здивувало, бо був у тому віці, коли амбіції розривають. Згодом усе одно приходиш до якоїсь віри, бо це вже інший етап. Треба бути амбітним у свій час, по-іншому ти не виживеш. Я зараз абсолютно не амбітний, і поясню чому – це такі вікові метаморфози. От скільки таких «Гаїв» народжується десь щодня? Я щасливий тим, що зумів стати добрим художником. Зупинив свої амбіції на тому, щоб дати собі і своїм найближчим людям можливість легше дихати, зуміти прожити це життя цікавіше, побачити світ.

– Якось ви сказали про сучасне мистецтво щось на кшталт «король голий». Мене це здивувало, і цікаво почути ваше ширше трактування цього відомого вислову щодо сontemporary art.

З дружиною-художницею Наталкою Заставною-Гай

– Давайте я вам скажу одразу, що поняття «сучасного мистецтва» немає. Мистецтво – це єдина категорія, яка би не мала апелювати словом «сучасне». Якщо брати прерафаелітів чи художників доби Відродження – це поза межами часу. Якщо все зроблене щиро, якщо це зроблено професійно, там обов’язково присутній Бог. Обов’язково присутнє те, за що платять гроші. Якщо людина має ці дві складових, то виходить космос. Ті речі живуть поза часом і вони завжди є сучасні, конкурентні. Ніцше колись сказав, що людина є тим, хто оцінює. Мати сміливість і мати очі для того, щоби визначити, що є зерно, що є полова, – у тому полягає задання людини.

– Саме про це «Досконалий злочин» і «Змова мистецтва» Бодріяра. Але ж створення так званих си­мулякрів, віртуального ар­ту – творчість інтелек­ту, і це важко заперечити.

– Я щиро вважаю, що інтелект і мистецтво – не обв’язково тотожні поняття. Інтелект допомагає вижити в цьому світі, він допомагає гарно продати роботи. Але, якщо ми візьмемо наївних художників, там же ж взагалі не йдеться про інтелект. Ось тут і є такий основний ключик, що мистецтво та інтелект – різні штуки. Інтелект є продуктом обмеженим, а там, де людина вмикає щось більше, де працює інтуїція, – це падіння в невідомість. Те, чим ви не володієте. Сальвадор Далі казав: «Якщо ти знаєш, що намалюєш, то навіщо це малювати?»

– Сергію, ви мені дуже імпонуєте ще й тому, що є затятим читачем. Нон-фікшн, мемуари відомих особистостей, а особливо любовне листування письменників – потужні джерела для ідей та натхнення. Коли очікувати книжку про вас?

Виставка в Українському Інституті Америки. З Walter Hoydysh. Hью-Йорк

– Наразі я пишу короткі історії, швидше, формат щоденника, щоби зачепитися за це життя, тому що ми кожну мить втрачаємо його. Це такий вектор, стрілочка, куди рухатись далі. Олександр Бородай писав вірші-скиглики, у в мене також скиглики, але прозові. Така собі можливість не зникнути в болоті вічності для себе самого, і це дає мені найбільше сил. Я маю те, що писав від руки з 18 років, хоча частина записів десь розгубилися. Мама майже перед смертю розповіла мені, що коли я мав рочків шість, то сказав, що вони будуть мною пишатися. Це було дивно мені, тому що невідомо, звідки взялися такі думки. Може, колись буде зроблено й книжку. Покладаюся в цьому питанні на мою доньку, вона мистецтвознавець за освітою і арт-менеджер, викладає арт-менеджмент. Думаю, вона могла би це зробити.

– Сергій Гай – успішна реалізована людина. Ви багато зробили, маєте ще чимало планів, а чи є відчуття цілковитого задоволення життям?

– Я сентиментальний по своїй суті і пишу про це час від часу, але мало хто мені вірить. Я достатньо маю і навіть, може, незаслужено це маю. Проте від самого життя сподівався чогось більшого. Скільки начитався про нього, а воно закінчиться, і от собі думаю, якби мені сказали: «Заради чого ти ще тут топчешся на цьому світі?» Я б відповів, що не був десь там на Піренеях чи в інших цікавих місцях. Хоч екзистенційно розумію, якщо ти був в одному європейському місті, тобі вже не треба відвідувати 20 чи й більше інших. Ти там бачиш все: всі стилі, всі епохи. Все одно хотілось би значно більше всього побачити. Ми дуже багато до пандемії подорожували, і це перетворилось на роботу – постійно транспорт, літаки, втома. Тепер залишилась туга за тим часом та сподівання, що світ повернеться до нормального існування – і ми знову будемо мандрувати.

Фото – з особистого архіву
Сергія Гая