rss
04/13/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Зоя Скоропаденко: «Я презентувала Україну на «World Art Tokyo». Це – найбільший арт-ринок у Японії»

Ми продовжуємо розмову із однією з найпопулярніших у світі українських художниць. Цього разу говоритимемо про Японію, неромантичні будні митця і рецепти успіху для українських музеїв.

– Зоє, ти часто буваєш у Японії. Що там кажуть про Україну?

Після подій на «Фукусімі» про Україну там згадують часто. Все ж таки, в Україні є фахівці, які можуть допомогти. Там триває потужний обмін професіоналами. Я, до прикладу, роблю виставки в Фукусімі, у нашому посольстві, в Україні, робила у Франції. Я співпрацюю з фукусімськими художниками, намагаюсь українських художників там презентувати. В 2019-му році ми разом з культурним аташе нашого посольства в Токіо Віолетою Удовік організували виставку «Топ сучасних українських художників» в Національному Арт-Центрі Японії. А це – один з найкрутіших арт-музеїв Японії.

А цього року я зробила онлайн виставку наших та фукусімських художників онлайн. Її можна відвідати на моїй сторінці www.zoiaskoropadenko.com.

Насправді Україна цікава всім. Повсюди у світі. Вони хочуть дізнатися. Але ж ми нічого не показуємо! Це як розповідати про електронну газету: у нас є газета. У нас є Іван Труш – погляньте у Вікіпедії. Але це ж не те! Це ж треба помацати, подивитись. Це як «Мону Лізу» показувати. Ось приїду в Японію і скажу: «У нас є «Мона Ліза». Дуже крута картина! Поглянь». Ну подивиться. І що? Електронний варіант – це не те.

– Ти, окрім малярства, займаєшся ще й скульптурою…

Title 
 Зоя Скоропаденко та Віолетта
Удовік приймають гостей
виставки «Топ сучасних українських художників»
в Національному Арт-Центрі Японії

Так, у 2016 році наше посольство України в Японії відкрило мою скульптуру в Фукусімі, яка називається «The hope» («Надія»). Це – серія скульптур, присвячена збереженню навколишнього середовища. Я завжди була присутня в екологічній тематиці. І давно вже думала на тим, як би зробити таку скульптуру, яка була б доречною у будь-якому регіоні і не заважала місцевому ландшафту. Я дуже не люблю здоровезні металеві, помпезні скульптури. Шматок металу – це шматок металу. Треба, щоб скульптура вписувалася у місцеве довкілля. Тож я придумала такий проект – маленьку бронзову пташку, яка притаманна цьому регіону. Біля Фукусіми місцеве населення знайшло невелику скелю – 6-7 величезних каменюк, ми її перевезли, і ось на необроблену скелю я прикрутила цю пташку. І от коли тобі важко – ти приходиш і можеш потримати її в руках. А цей регіон завжди страждає від землетрусів, а тепер – від цунамі та радіації, тож пташка швидко стала популярною.

– Тим більше, що серед японців – досить високий рівень самогубств…

Ця скульптура – дуже популярна серед місцевого населення. Люди приходять, пишуть про неї. Вже є заявки на цю скульптуру для Італії, Бельгії, Америки.

І, звичайно, щоденно я працюю в одній із численних моїх арт-студій. Я живу, коли дізнаюсь щось нове, цікаве, я розвиваю серії своїх картин.

Наприклад, пару років тому я працювала в Музеї д’Орсе копіїстом і, коли гуляла музеєм, звернула увагу на картини Пікассо, Моне, Лотрек «Ті, що п’ють абсент». І придумала серію лінограв’юр під назвою «Сoffee drinkers» («Ті, що п’ють каву»). Вона в мене дуже популярна досі. Я виставляю в Парижі раз на 2 роки близько 30 нових робіт. Перед цим в мене з’явилася ідея про торси («TORSO» – серія робіт, яку вважають найконтроверсійнішою в сучасному світовому мистецтві останніх років, – ред.).

До ковіду, по Європі я подорожувала переважно швидкісними потягами – так у мене з’явилася серія «Інтелектуальні пейзажі». Я щосекунди бачила новий пейзаж. І подумала – це ж розкішно!

Title 

Згодом у музеї Лас-Вегаса я вперше побачила картину Девіда Гокні, який зараз є найбільшим художником Англії. Я побачила його пейзажі й подумала: «Так ось, сучасне мистецтво – це не обов’язково роботи, які лежать десь у кутку і нагадують перекинутий сміттєвий бак». Ні, воно – зрозуміле! Воно мені подобається, і всім подобається також. Треба робити те, що тобі подобається, те, що ти розумієш, а не те, чого хоче галерея музею сучасного мистецтва, – перфоменс, щоби щось свистіло, висіло, стояв якийсь телевізор… Ні!

Тож я почала робити ці пейзажі, які стали дуже популярними. Я взялася і за натюрморти. До речі, я була фахівцем в Академії мистецтв і в школі мистецтв саме із натюрмортів. Але натюрморт сьогодні – не той, що був колись. Я обожнюю голландців. Там лежить лобстер, а там – виноград, а там – якась чашка. Це ж таке просто супер! Але ж це було колись… Я вивчила, як композиція робиться, але все решту виконала по-своєму.

Іноді мені кажуть: «От подивляться, і ніхто не знатиме, що ж це таке». А я відповідаю: «Прочитають ім’я, яка різниця». Підпис, до речі, дуже важливий. Якщо я не ставлю підпис, то моя робота, мабуть… 300 євро може коштувати. А якщо підписую – то кілька тисяч.

– До речі, а ти пригадуєш, коли вперше продала свою картину?

У мене на той момент ще була робота в Монако. Я малювала, і хтось сказав: «Зоє, це ж класно так виходить. Не хочеш виставити свої картини?». Кажу: «Та я ж не проти, але ж не знаю, як». І ось ця людина каже: «Тут є маленька галерейка, я поговорю зі своїми знайомими, які там працюють, і ми зробимо виставку». Вони справді зробили невеличку виставку. Висіла вона, мабуть, вже два тижні. Повз неї проходив якийсь пан. Це був десь 2003 рік. А як зрозуміти, що художник – аматор? З того, яку він ставить ціну на свою роботу. Аматор оцінює свою роботу майже як «Мону Лізу», і ставить дуже високу ціну. І я поставила, здається, 700 євро. Це й зараз для невідомого художника дуже багато. Це якщо б я сьогодні 7000 поставила. За зовсім невеличку роботу! І цей чолов’яга каже, що йому подобається картина і купує її. Дає 700 євро! У мене виросли крила, і я подумала, що мені вже не треба працювати на тій консультантській роботі, де я працювала в той час. Я – майже Рембрант чи Рубенс (сміється – ред.). І, отримуючи щодня 700 євро, я нарешті зможу робити те, що мені подобається, тобто малювати і не хвилюватися за гроші! Я вирішила покинути роботу і почати кар’єру митця. І з того моменту за наступні сім років у мене ніхто нічого не купив. Хоча я виставлялася всюди, де давали стіни, кожні 2-3 місяці.

Довелося поновитися на роботі, а також взяти ще трохи підробіток, бо рамки для картин та матеріали коштували купу грошей. Відтак я почала працювати кінокритиком на Канському фестивалі, і нічним перекладачем в Інтерполі…

Та перша продана робота дала мені розуміння дуже важливого. Я зрозуміла, що є люди, які цінують те, що я роблю. І комусь я потрібна. Комусь потрібні мої роботи. Це так надихає!

Я боролася, намагалася триматися на плаву. І коли я «чесала пісок на дні океану», у мене вийшла серія картин із зображенням торсів. Організатори виставки в Лондоні мене самі знайшли через інтернет, а згодом про мене написав всесвітньовідомий англійський журнал Creative Review – і, коли вийшов їхній платиновий номер, а мої ТОРСи були на другій сторінці, як «відкриття року», в цей день про мене дізналися у всьому світі! Тоді десь на три дні я стала найвідомішим українським художником у світі. Мені за два дні зателефонували з Японії, Австралії, Аргентини, Америки, Канади, Китаю, Британії, Бельгії…

– А з України?

Title 
 Зоя Скоропаденко та школярі –
біля скульптури «Надія» у Києві

Хто в Україні читає цей журнал? Саме тому й важлива періодика, аби люди знали, що в світі діється, чи тут, за кутом. У Франції є 20 журналів про мистецтво. І вони – на всі смаки. Це ж не тільки про високе мистецтво. Є журнали і для звичайних людей. Захотіла бабуся, скажімо, малювати – і про неї напише журнал.

– Але чи готові українські покупці купувати таку пресу?

Та її ж нема. Будуть готові, якщо такі журнали з’являться. Можна охопити бібліотеки, кав’ярні, правильно запропонувати свій продукт. Професійна преса має бути!

– Після першої проданої картини і досить довго штилю з продажем картин – як ти повернулася до малярства?

Я зрозуміла, що мені треба вчитися, бо я не розуміла, як все це працює, чому мої картини не хочуть купувати. Я колись, років 17 тому, зі своєю коліжанкою, яку звати Таня Григоренко (онучка того самого генерала Григоренка, іменем якого названа площа біля університету імені Івана Франка. Народилася і виросла в Америці, навчалася в Єлі на фотографії), сиділи в кав’ярні в Парижі. Я кажу: «Нема як у Парижі прожити фотографу й художнику. Треба щось робити». Я запропонувала зробити портфоліо і йти з ним до кожної галереї. Ми розробили план дій і пішки обійшли, мабуть, 70 відсотків галерей Парижа. Певна річ, нічого у нас з цього не вийшло. І, звісно, це – дуже неприємно.

Title 

А в Монако Принц в той час надавав дуже відомим, світового рівня художникам величезні студії – щоб вони жили і працювали саме у Монако. Я спочатку написала листи у ці студії. Мені ніхто не відповів. Тож я пішла, розповіла, що писала їм листа. І попросила: «Я робитиму вам що-завгодно – конверти буду клеїти, сміття викидати, тільки скажіть, як жити». І ось десь із 25 художників троє сказали: «Заходь! Нам завжди треба поприбирати… А що ти малюєш? Непогано…» А вони ж усі – корифеї. Вони – в музеях. Про них написано книги, знято фільми… Отоді я зрозуміла, що це – зовсім неромантична професія. Це – рахунки, бухгалтерія, дзвінки. Працюєш з 7 ранку до 10 вечора. Якщо тобі пощастить, то ти можеш ще й перекусити. Тут малюєш, тут – підписуєш, тут – слідкуєш, куди пішли твої роботи … І ти маєш за усім цим слідкувати. Це – велика робота. Але мені вона подобалась. Я зрозуміла, що треба мати «гросбух», де ти записуєш усе, що ти зробив, кожен «зюблик». Бо через років 20, коли мої роботи будуть висіти в Луврі, кожен цей «зюблик» буде підроблено мільйони разів. І ось цей «зюблик», записаний у цей «гросбух», коштуватиме мільйон, а ті підроблені – зо 20 тисяч. Із цього і живуть художники.

Ось так я зрозуміла, як живе професійний художник. Це – не вийти на вулицю і щось там намалювати. Ти виходиш, малюєш штук тридцять картин зразу, приходиш і все це описуєш, приблизно малюєш, якою має бути рамка, заносиш у каталог.

Я презентувала Україну на «World Art Tokyo». Це – найбільший арт-ринок у Японії. Мене туди запросили як українку. У мене було три японських куратори й команда із приблизно десяти людей, які відповідали за доставку, монтаж картин. А я тільки мала говорити, подобається мені те, що і як вони роблять, чи ні…

– Як колись світлої пам’яті Борис Возницький…

Як мені шкода, що я не могла тоді з ним поговорити. Я була тоді ще студенткою, тож він говорив, а я слухала. А ось зараз я дійсно могла б поговорити…

Я робила серію «Face of Ukraine» – серію портретів відомих українців – Романа Іваничука, Богдана Гаврилишина (спеціально до нього приїжджала в Женеву), Валентина Сильвестрова, Бориса Патона… Я б із задоволення намалювала і Бориса Возницького. Дуже шкода, що його вже немає з нами… Але він має бути в цьому проєкті.

– Зоє, що для тебе бути художником?

Бути художником – це життя. Треба цим жити.

– Тебе й Івана Марчука чи не найчастіше згадують у світі з-поміж українських митців.

До речі, я хотіла зробити спільну виставку-ретроспективу із Іваном Марчуком. Ми з ним – знайомі. Познайомилися дистанційно в Брюсселі, де у нього була виставка. Через чотири місяці там була моя виставка. Пізніше ми з ним зустрілися в Києві. Наразі цю ідею довелося відкласти.

Роберт де Ніро казав, що працювати треба з тими, хто тебе любить. Так і я – працюю тільки з людьми, які мене люблять, – з галеристами, колекціонерами. Мистецтво – це обмін любов’ю. Я їх люблю, а вони – мене. І це власне те, чого не вистачає українському арт-ринку, – любові.

– Насамкінець, якщо дозволиш, «рецепт» успіху для українського арт-світу.

Title 

Для того, щоб Україну знали (а людям цікаво про неї дізнатися), треба, щоб був обмін між музеями. Адже музей не співпрацюватиме зі мною як фізичною особою або якимось місцевим арт-дилером, бо він – юридична особа, чи з Пінчуком, бо він – також юридична особа. Вони працюватимуть тільки як держава з державою – Лувр із Національним музеєм чи Лувр із Львівською картинною галереєю. Пригадую, єдиний, хто хоч якось намагався щось робити, – це Возницький. Віз «під пахвами» картини, бо держава не давала кошти на транспортування, на страхування. І нікому не можна було довіряти, тому віз картини сам. Йому треба було поставити пам’ятник ще при житті, бо стільки, скільки він зробив для популяризації України та збереження історичної спадщини, мабуть, не зробив ніхто. Від Пінзеля, якого Возницький презентував у Луврі, люди були настільки під враженням! А в Луврі є на що дивитися. Вони були вражені, бо думали, що Україна – це Чорнобиль, корупція, і більше нічого нема. Тоді там була реклама у найбільших журналах. А, як максимум, усі мають взяти з нього приклад і встати зі своїх стільців, об’єднатися у якийсь український музейний нетворк і почати обмінюватися роботами. Аби виставка Труша поїхала в Івано-Франківськ, Київ, Харків, Суми… Національний музей Японії кожні три місяці повністю оновлює виставкові зали. У них є цікавинка для відвідувачів – «Шедевр місяця». Усі газети пишуть про цей шедевр. Відповідно, усі йдуть, стоять у черзі, аби подивитися на нього.

– Без інформаційного приводу ніяк.

Так. А це тільки так і працює. Це має бути престижно. Ходити в музеї має бути престижно. Я дуже чекаю, аби в українських музеях так вибивали двері, як колись на концертах відомих співаків. Цього й бажаю усім українським музеям. А художникам бажаю класних виставкових площадок та вірних колекціонерів.

Зоя Скоропаденко: «Мистецтво – це обмін любов’ю. Любов – це те, чого не вистачає українському арт-ринку»

Сергій Гай: «Мистецтво – це єдина категорія, яка би не мала апелювати словом «сучасне». Якщо намальовано щиро, то обов’язково присутній Бог – і те, за що платять гроші»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com