Окрім того, Андрій не раз писав про катастрофічний стан забезпечення української армії:

17 липня 2014

– Роздуми під артилерійську канонаду…

В армії гостра нестача високоточних приладів наведення, спостереження і навігації. Точніше, їх практично немає. Все, що використовується нашими військовими, було застаріле навіть для кінця минулого століття. Немає навіть банальних безпілотників, коректування гарматних пострілів відбувається старими добрими дідівськими методами.

30 серпня 2014

– Твориться якийсь тотальний п…ц. Вже чув кілька історій про те, що новомобілізованим пропонують купити АБСОЛЮТНО все за свої гроші. Держава, крім автомата і комплекту гівняної форми, не дає НІЧОГО…

Яких результатів ми зможемо очікувати від такої армії? Якого бойового духу? Банальні питання, як і те, чому Україна, будучи виробником одних із найкращих у світі танків «Оплот», не закупила для АТО жодного… а люди гинуть у допотопних БМП-шках без жодного сучасного захисту і Т-шках радянського виробництва. А в знищенні величезної кількості добровольців під Іловайськом, виявляється, винні російські спецслужби, які хочуть таким чином розхитати ситуацію в країні... Занадто багато маразму як для країни, влада якої повинна працювати, як швейцарський годинник, виходячи з умов військового часу. Шановні невоюючі… здається мені, вам вкотре час на Київ… задати кілька питань чувакам у костюмах від Brioni…

Андрій Юркевич (ліворуч) із побратимами з батальйону «Айдар». У центрі – Євген Дикий, справа – Ілля Ідель. Фото зі сторінки Андрія Юркевича у соцмережі

Пост про загибель побратима Іллі Іделя був пронизаний болем і злістю:

1 вересня 2014

– З кожним днем стає дедалі менше і менше людей, з якими я починав свою дорогу в батальйоні. Паралельно командуванням АТО ганебно здаються назад у руки росіян ті населені пункти, в боях за які гинули ці хлопці. Він був веселою і безстрашною людиною, безмежно любив двох своїх донечок, які залишились сиротами… смерть таких людей – це величезна втрата для армії, звичайними призовниками такі втрати заповнити неможливо, тому мені дико спостерігати за тим, з якою безвідповідальністю держава втрачає добровольчий ресурс…

Останній свій допис Андрій зробив за кілька годин до загибелі. Тішився, що нарешті отримав тепловізор, який був куплений за гроші, які надсилали на його картку…

Впізнали за Архангелом

Христина добре запам’ятала останню з розмову з Андрієм:

«Це було в ніч напередодні… Андрій мені перетелефонував і сказав, що це його остання війна, і він за кілька днів приїде додому і вже ніколи в житті мене ні на хвилинку не залишить… Він мені обіцяв, що приїде у вівторок-середу додому, казав, що мене настільки любить, що не уявляє свого життя без мене і що найважливіше для нього – сім’я…

5 вересня мені було дуже погано, відчувала, що щось не те. Після тренування пішла додому, і біля 11-ї вечора до мене зателефонував Орест Каракевич. Цей номер я мала збережений, записано було «Орест Луганськ», Андрій часто з цього номера телефонував, і я відразу: «Так, коханий»… І тут чую… що мого коханого вже на цій землі немає…»

Сам Орест Каракевич згадує: «Андрій був одним із найкращих бійців батальйону. Природжений лідер, завжди дбав про всіх: коли йому доручили командувати відділенням, оберігав їх, як дітей. Безстрашний, сміливий.

В бою за Красний Яр він реально врятував цілу роту, пішовши самовільно в розвідку, чим завадив бойовикам підібратися до нас і перерізати вночі.

Він виявив їх, дав відсіч, вивів своїх людей із оточення. Потім повторно, вже разом з нашою ротою, пішов в атаку, так ми звільнили район.

Але саме завдяки його відважності ми не потрапили в засідку, я вважаю. Він зав’язав цей бій і дав нам перевагу несподіванкою.

Описувати той день можна сторінок на 20, але якщо коротко – Андрій тоді реально виручив всіх.

Я би дуже хотів, щоб йому дали Героя України посмертно!»

Із побратимами з батальйону «Айдар»

5 вересня 2014 року, за кілька годин до початку офіційно оголошеного перемир’я, «айдарівці» у складі 23 бійців, серед яких була й група Андрія Юркевича «Грізлі», потрапила у ворожу засідку біля Цвітних Пісків (поруч із селом Весела Гора). Сепаратисти зайняли український блокпост, залишивши там синьо-жовтий прапор. Через брак комунікації і помилки командування до інших військових не була донесена інформація про те, що українські сили напередодні залишили цей блокпост.

Коли до блокпосту під’їхала вантажівка з «айдарівцями», звідти гукнули: «Хто там?». «Айдар!» – відповіли хлопці.

У відповідь машину почали розстрілювати, загорілись і вибухнули паливні баки. Більшість наших воїнів загинули на тій дорозі. Деяким вдалося відійти у кущі і якийсь час тримати бій. Згодом їх, поранених, добивали у полі. Вижили лише двоє.

Через дві години цією ж дорогою із боєм намагалися проїхати десантники 80-ї бригади. Вони були на бронетехніці, і більшості вдалося прорватися. Але остання БМП була підбита, з її екіпажу ніхто не вцілів.

Загалом того дня чорного дня у засідці загинули та зникли безвісти 45 українських воїнів…

Тіла вбитих окупанти не віддавали декілька днів. Більшість із них були спотворені. Поранених жорстоко добивали, трупи підпалювали, розрізали животи, викладаючи кадри у соцмережах. Для того, щоб встановити особи полеглих, у більшості випадків довелося робити аналіз ДНК.

Андрій Юркевич

«Тіло нам не віддавали протягом п’яти днів. Із 39 тіл тоді впізнали п’ятеро, – згадує Христина. – Нам привезли тіло… Привезли 10 вересня… «Вантаж-200» прийняли….»

Тіло Андрія було впізнане завдяки тому самому татуюванню з Архангелом, яке він зробив у пам’ять про Майдан.

Похований Юркевич у рідному Тернополі.

Посмертно Андрія відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (указ президента України від 27 червня 2015 року), званням «Почесний громадянин міста Тернополя» (2015) та громадською відзнакою «Народний Герой України» (2016).

Вічна слава і шана Героєві!

Підготувала: Олена Чебелюк,
наукова співробітниця Музею Гідності у Львові

Джерело: «Новинарня»
(https://novynarnia.com/2021/02/20/ayurkevych/)