У грудні 1994 року Україна з третім за величиною ядерним арсеналом у світі погодилася відмовитися від нього і приєднатися до довгого списку країн, що підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Звичайно, коли Україна підписала відповідний Будапештський меморандум, вона вважала, що, відкинувши свій ядерний арсенал, вона буде захищена від нападу з боку всіх інших країн-підписантів.

Українців раніше багато разів обманювали, але ми не вчимося на минулих помилках. Чи була того разу у всьому винна наївність президента України Кучми чи винен підтекст президента Клінтона з США, незрозуміло. У будь-якому випадку, Будапештський меморандум у ретроспективі не дав Україні нічого відчутного з точки зору безпеки, незалежно від будапештського тлумачення. Звичайно, це було б досить дорого для України – зберегти будь-який ядерний арсенал, а США в усіх засобах до існування не надавали б допомогу, але спектр ядерного потенціалу, можливо, принаймні захищав би суверенітет і територіальну цілісність України.

Чотирнадцять років по тому, у квітні 2008 року, сподівання України на ще одну нагоду в оборонній безпеці знову згасли. США пообіцяли на бухарестському саміті НАТО надати Україні План дій щодо членства в НАТО, який був відхилений зусиллями Франції та Німеччини. Це не було незвичним з огляду на віковий роман Франції та Німеччини з Росією та їхню залежність від російського газу. Німеччина і Франція, можливо, були б приєдналися, якби Рональд Рейган був президентом США. Однак, президент Буш був менш наполегливим, і не дуже переконливим. Історія рясніє американськими обіцянками і відсутністю їх виконання. Цього разу Україна втратила тільки в сенсі зусиль у реформуванні своєї військової готовності відповідно до вимог НАТО. Через два роки настала епоха Януковича, коли українських військових скоротили до приблизно 6000 осіб, відкривши двері для вторгнення Росії.

Зараз минуло тринадцять років після Бухареста, і після значного нарощування військової сили в районі чверть мільйона військовиків, і реформ у власній галузі озброєнь, а також спільних навчань з НАТО, при президентах Порошенку і Зеленському, Україна шукає нових спонсорів для ПДЧ НАТО. Можливо, Велика Британія допоможе, за клопотанням президента Зеленського. Як це піде далі – невідомо. Президент Байден висловив певну підтримку, але навіть не звернувся досі до України, не зателефонував президенту Зеленському.

Під час останніх зустрічей з представниками НАТО Україна щиро сподівається на ПДЧ та реформування своїх військових за стандартами НАТО. Останнє – по суті театр. Українські військові у своєму нинішньому стані пропонують НАТО значно більше, ніж майже усі країни-члени НАТО. Реформування українських військових – це смішне поняття, в сенсі ефективності. Чи потребує великих реформ країна, яка протягом семи років давала відсіч російській агресії, і, не будучи членом НАТО, протягом останніх тридцяти років брала участь не тільки у маневрах, але і у конфліктах? А якщо судити про військову спроможність України за американськими стандартами? Тільки Сполучені Штати з усіх демократичних країн-членів НАТО мають більшу військову присутність, ніж Україна. Туреччину тут не беремо до уваги, тому що для підтримки диктатури потрібен великий військовий контингент.

Відверто кажучи, це вибір політики, між умиротворенням і стримуванням. Це дві дуже різні стратегії. Колись був президент-республіканець США, який вірив у стримування. Одначе, не було жодного до або після нього. Більшість західних лідерів, включаючи американців, наполягають на умиротворенні. Божевілля і погана політика мають спільну характеристику: це повторення однієї і тієї ж політики з очікуваннями різних результатів. Пострадянська Росія всього за тридцять років вторглася, всупереч цивілізованим міжнародним нормам, на територію трьох своїх сусідів.

Якщо Америка визнає, що стримування є єдиним варіантом, то НАТО на кордоні з Росією, очевидно, є найкращою стратегією. Україна-член НАТО – найстрашніший сон Путіна. Це його не втішить, але це буде гнівити і стримувати його. Погана політика таких умиротворювачів, як американський Рузвельт, пізніше диктувала формування НАТО.

Я можу бути демократом за партійною приналежністю, але я, на жаль, не можу згадати американського президента-демократа, який проявив стримування проти росіян. Однак надія на вічні джерела. Президент Джо Байден і держсекретар Тоні Блінкен повинні бути рішучими, твердими і переконливими з Борисом Джонсоном на їхньому боці. Якщо Америка буде сильним лідером, підуть Макрон і Меркель та інші за нею.