rss
05/09/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Це цікаво \ У Прокураві однакових ложок немає

За пацьорками і за ложками – до косівського села Прокурава. Воно здавна вважається столицею пацьоркоплетіння і ложкарства. Дерев’яні ложки тут виготовляють цілими династіями, а подивитись, як плетуть прикраси з пацьорок, приїжджають навіть туристи з-за кордону.

Куди не глянеш – всюди ложки

«Обидва мої діди робили ложки, тато робив, я роблю, і мої діти роблять», – усміхається майстер Василь Матійчук. Називає це мистецтвом, бо справа потребує філігранності, витримки й творчого підходу.

Його ложки впізнавані, мають характерну різьбу, якої більше в жодного майстра не знайти. «Це – мій брендовий знак, – сміється чоловік. – Уже багато майстрів думали, як то зробити, але… Я роблю так, що комар носа не підточить. Та й з тим багато зайвої роботи, ніхто не хоче бавитися і час витрачати. Але люди люблять мої ложки саме через цю родзинку».

 Title
 Назар Матійчук продовжує родинну справу

Взагалі у всіх майстрів Прокурави – різні ложки, ніде не знайти однакових. Це те ж саме, що дати багатьом ґаздиням одинакові продукти на борщ – у кожної вдасться інший на смак. Просто хтось має конвеєрний підхід – робить найпростіші ложки і дуже багато, а інші орієнтуються на унікальніший дизайн, відповідно, таких ложок вдається зробити менше, зате вони дорожчі.

Title 

Василь Матійчук робить ложки, які тільки забажають: від великої до малої. Найдовша мала аж метр. Два тижні виготовляв. Замовили для їдальні на Закарпатті. А одного разу захотіли такі крихітні ложки, як мізинець. Для сільнички.

«У нас у хаті, куди не глянеш – всюди ложки», – сміється майстер. Ложки тут і справді повсюди: на подвір’ї вздовж хати сохнуть кілька десятків, а якщо надворі хмарно, тоді удома – на спеціальній печі. На кухні так само використовують лише дерев’яні ложки, але тільки для приготування страв. Василь каже, що йому незручно їсти такою ложкою.

Чоловік віддав ложкарству майже все своє життя, а ще – пів пальця, і мусив забути про скрипку. Станком стесав собі палець – більше не міг грати. Тепер паламарює у церкві і передає синові всі знання про ложкарство, адже це – їхня сімейна справа. Навіть дружина допомагає – шліфує вже готові вироби.

«Я чотири роки їздив до Польщі на роботу, – каже син Назар. – Але потім вирішив, що досить – буду продовжувати родинне ремесло. Краще підтримувати своє рідне, ніж гарувати на чужій землі. Я там багато де встиг попрацювати, але робити ложки – то найліпша справа. І ніхто тобі за плечами не шипить: «Шибко до праци! Шибко!»

Не ложка, а лижка

Здавна у Прокураві казали не «ложка», а «лижка», майстрів називали лижешниками. Колись ложки тесали вручну, тепер у кожного майстра є верстат. Ще за Польщі прокуравські лижешники складали свої вироби у бесаги, йшли пішки аж за Дністер і там те все вимінювали. Переважно на зерно.

 Title

«Бачте, як то колись було… А люди тепер так люблять поскиглити, як важко живеться, – замислено каже 72-річний майстер Василь Гарасим’юк. – Ні, тепер геть незле. Хоч робота з ложками – дуже монотонна, іноді трохи й набридає, і спина болить, бо ж цілісінькими днями в майстерні висиджуєш. Але мусить бути так, бо моя сім’я живе з того. Хтось може коло сільського магазину весь час тинятися, нічого не робити, лиш йойкати, яке лихо в країні. А я так не можу, звик до роботи».

Як розповідає інший майстер – Роман Гуцуляк, аби зробити з поліна ложку, треба виконати аж 11 операцій. До речі, цей майстер – не з династії ложкарів, самотужки опанував ремесло. Спершу навіть вручну робив. «Навчитися ложкарству може кожен, то не є вища математика, просто мало хто хоче коло того сидіти, – усміхається Роман Гуцуляк. – Я хочу. І мені ніколи не соромно за свої ложки – рівні, однакові, гарні…»

Дешевші ложки – з бука, дорожчі – з дуба та черешні. Найароматніші – з ялівцю. Але ялівцю дуже мало лишилося в Карпатах. Через клімат. Дощів обмаль, зими теплі. «Колись дощити починало на Зелені свята і лило аж до Петра, – каже Василь Гарасим’юк. – А тепер чекаєш того дощу, як манну небесну».

Title 
 Василь Гарасим’юк

Через карантин ложки зараз не дуже продаються. А взагалі найбільше їх купують до Польщі і Прибалтики. Звідти передають далі на Європу. До війни на сході багато відправляли на Донбас, до Криму.

Головні торги зазвичай стартують щосуботи на нічному базарі в Кутах. Там покупець знаходить свого продавця, і далі здебільшого домовляються про постійну співпрацю.

Пацьорки – на вагу золота

Ще одна гордість Прокурави – пацьоркоплетіння. Йдеться про прикраси з бісеру: силянки (круглі навколошийні) і ґердани (виткані на спеціальному верстаті для пацьоркоплетіння). Вони здавна вважалися і окрасою, і оберегом для дівчини й передавалися з покоління в покоління.

Ґердани одягали на свята, а силянки – на щодень. Колись пацьорки були на вагу золота, їх діставали правдами й неправдами, та й коштували вони немало. Тому такі прикраси мала далеко не кожна панянка.

Зараз майстринь із пацьоркоплетіння у Прокураві залишилося не так багато, як ложкарів. Галина Грималюк вчителює у сільській школі, а у вільний час плете прикраси. Каже, то – її віддушина, хоч це і дуже кропітка праця. Ремеслу її навчила мама. Тепер орнаменти сучасніші, хоча Галині до душі старовинні гуцульські узори.

Title 

У їхній сімейній скрині досі збереглися цінні раритети. Взяти хоча б силянку, якій аж сотня років, вона ще з польського бісеру. «Я би це не продала ні за які гроші», – сміється майстриня.

Title 

Галина вже звикла до туристів у себе вдома, ті хочуть бачити, як робляться прикраси з пацьорок. Найбільше дивуються іноземці: як сільська жінка, яка і на роботу ходить, і коло хати має повно справ, встигає ще й виплітати прикраси?

«Я з Прокурави, і крапка»

Староста Прокурави Василь Дудюк розповідає, що село – немале: понад 400 дворів і 1140 жителів. Земля тут не настільки родюча, щоб слугувати заробітком, тому місцеві завжди жили зі свого ремесла: хто що вмів зробити, те і збував. А вміють тут багато, як і в більшості гірських сіл. Лиш у кожного своє, наприклад, Космач славиться кептарями, Брустурів – сирними виробами, а Прокураву завжди називали селом ложкарів. Майже в кожній хаті тут є верстат для якогось ремесла, і далеко не в одному домі живуть заслужені майстри народної творчості України.

Староста каже, що трохи важче жити стало десь три роки тому: попит на сувеніри ручної роботи, різьблені вироби суттєво впав, а більшість майстрів працює на замовлення. Молодь частіше почала виїжджати на заробітки за кордон, але все одно вертаються в село, вкладають сюди зароблене.

 Title
 Галина Грималюк

Title 

За останні роки Прокурава неабияк розбудувалася. Є своя пожежна частина. Навесні відкриють амбулаторію. Зробили гарний ремонт у Будинку культури, люди навіть частіше почали туди ходити до бібліотеки – кожен день хтось бере чи віддає книжку. Кажуть, що більше нема сили дивитися нісенітниці в телевізорі – краще читати. Зараз найбільше люблять Василя Шкляра.

«Трохи давніше, коли мене питали, звідки я, і чули, що з Прокурави, то реагували однаково: «Де це?» Мусила пояснювати: «Знаєте, де Шешори? А Космач? От Прокурава межи ними», – розповідає місцева активістка, письменниця Ольга Гарасим’юк. – І одного разу це стало останньою краплею – я дуже розізлилася. Адже в нас таке цікавезне село. Ну, як можна не знати, де Прокурава?! Тепер нічого не пояснюю – я з Прокурави, і крапка».

Олю в селі люди знають і люблять. Вона – майданівка, не раз збирала й доправляла допомогу для вояків на схід, зараз знову готується туди. Ця жінка – з роду патріотів. У середині минулого століття її дідусь був війтом Шешорів. Коли згори казали будувати пам’ятник Леніну, він будував пам’ятник Шевченку. За це отримав звільнення і переслідування, але старші люди його досі згадують із повагою. «Кожен раз, коли приймаю якесь рішення, – каже Ольга, – завжди себе запитую: «А що би на це сказав мій дід?»

Title 
 Ольга Гарасим’юк біля меморіалу Січовим Стрільцям
 Title

«Люди, котрі живуть у гірських селах, звикають до краси, – продовжує вона. – Вийшов з хати, а з подвір’я видно гори і ліси, і світанки… А хмари за щораз різні. Кожен день небо інше. Я, певно, ніколи не зможу до цієї краси звикнути – все життя дивуватимуся. Така моя Прокурава».

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент» (https://gk-press.if.ua/u-prokuravi-odnakovyh-lozhok-nemaye/)

Голосова революція: як поява Clubhouse змінює ландшафт ринку соцмереж

Володимир Тафтай, голова Державного космічного агентства України: «SpaceX цього року має вивести «Січ-2-30» на орбіту»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com