rss
04/21/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Зоя Скоропаденко: «Мистецтво – це обмін любов’ю. Любов – це те, чого не вистачає українському арт-ринку»

Художниця Зоя Скоропаденко – одна із найневгамовніших українських митців. Вона однією з перших почала продавати свої картини за NFT токени. Зараз Зоя організовує вже другу онлайн-виставку українських та японських художників – «Фукусіма-Чорнобиль 10/35». Тематика – невесела, однак виставка насамперед – про надію і віру у відродження. Про виставки, надію, і те, як українським художникам завоювати світ – розмова кореспондентки «Часу і Подій» із мисткинею.

- Зоє, в Україні останніми роками, як гриби після дощу, з’являються мистецькі галереї. Але нема резонансу, нема результату. Що вони недопрацьовують?

Галерея – це просто стіни, за які треба платити. Галерея працюватиме тільки тоді, коли там буде людина, яка любить художників, яка любить мистецтво. Вона, звісно, також має розумітися на бізнесі.

Але, загалом, з галереями у цілому світі зараз погано. Вони всі закриваються або із задоволенням здають приміщення в оренду. До ковіду галереї були частиною модного життя. Хто твоя дружина? Галеристка. Вав! Це вже фешн такий пішов. Крім того, участь в міжнародних арт-ринках – це престиж і «фан». І це було повсюдно! З пандемією все змінилося.

Я не знаю в Україні галереї, яка б мала свою арт політику. В Україні, скажімо відверто, якщо й існує арт-ринок, то він підпільний, для своїх. Немає офіційної арт-структури, наприклад, Національного музею сучасного мистецтва, яка б збирала найкращих і найцікавіших, і створювала національну колекцію мистецтва кінця ХХ-ХХІ сторіччя.

- Один такий музей є, і навіть працює у Києві (http://modern-museum.org.ua/ua/index.htm)...

Title 
 У паризькій студії Зої Скоропаденко,
котра виходить вікнами на славетний
Собор Паризької Богоматері, було створено
серію картин Notre Dame Brule. Частину
з цих робіт було успішно продано на  NFT-ринку

Маю на увазі – державний музей, це має бути справжня «махіна». Крім того, треба, аби була державна колекція. Усі художники потроху вмирають. Де шукати потім їхні роботи? Якщо ж нема грошей на те, щоб побудувати музей, створіть державну колекцію разом з архівом. І поповнюйте його. А вже потім, може, будуть кошти і на побудову музею. А взагалі, Верховна Рада була би чудовим місцем для майбутнього Національного Музею Мистецтва ХХ-ХХІ сторіччя. По-перше, будівля історична, цікава як архітектурна форма, по-друге, Рада – якраз за три кроки від Національного Музею, і разом з Українським Домом, який трохи нижче, і Арсеналом, який вище, можна було би створити чудовий «арт-трикутник». А те, що є парки, – це взагалі краса.

- А може колись навіть знайдуть меценати, які будуть не рейдерити державне майно, а, навпаки, подарують музею приміщення, як це, до прикладу, сталося колись із Львівською картинною галереєю.

Або – як митрополит Андрей Шептицький колись понадаровував всього. У нас, на жаль, немає обміну з іншими країнами на державному рівні та на приватному. Бо за кордоном народ навіть близько не знає, що коїться у нашому арт-світі. Я якось намагаюся скласти це все докупи, аби зрозуміти, що тут треба зробити. Бо я не можу зрозуміти, до прикладу, де у Львові є галереї, де я б могла подивитися на сучасне мистецтво. Може, десь картини і висять між якимись сувенірчиками. Але це ж не галерея! Галерея має кожні два тижні або раз на місяць організовувати виставку якогось художника. Це має бути продумана концепція, вернісаж. Щоб журналісти прийшли, щоб написали, зняли відео, щоб про художника розповіли… І щоб на кожному розі висіли плакати, які б сповіщали, що в цій галереї відбувається.

Ось у Львові була галерея Гері Боумена, але ж туди навіть туристи не заходили, лише ті, хто знав про галерею і любив її. А там працювала дуже крута кураторка – Анна Сидоренко, яка показувала дуже відомих андеграундних художників зі всього світу. Про них ніхто не писав, а вони самі про себе писати не могли. Бо не всі, як я, закінчували факультет журналістики. На жаль, галерея закрилася.

Візьмімо, наприклад, Росію. Вона за кордоном відома – як відомі її художники 60, 70, 80-х. Де ж наші?

- Але тут мусимо зважати на те, що російських митців рекламували ще з часів Російської імперії, потім – СРСР. А хто мав рекламувати українських, окрім діаспори?

Гаразд. А в 90-х чому ми не робили? А в 2000-х? В мене також немає відповіді на це питання. Я розумію, що в художників немає грошей, тому що їм дуже мало платять. Я взагалі не розумію, як тут можна щось продавати. Бо люди, які мають гроші, не розуміють цього мистецтва. Їм треба пейзаж або натюрморт, або кошеня. В Японії є таке мистецтво кавай (kawaii, яп. 可愛い). Це щось на кшталт «усі-пусі» або «мімімі». Ось ця кава всюди – на печиві, сумочках, листівочках… Але це – все, що завгодно, але не арт. Але він існує. І ось ці люди, які мають гроші, думають, що це – арт. І купують, на подарунки, зокрема.

В Україні є колекціонери. Але вони – такі ж підпільні, як і художники. Вони ходять до художників, купують, з ними спілкуються. Але їх так мало! Щоб прожити художнику, таких колекціонерів має бути принаймні тридцять. Аби протриматись на плаву, треба, щоб ті тридцять людей щось купили хоча б раз на два місяці. А де їх взяти? Чекати, що туристи куплять. Вони не куплять. Туристи у всіх країнах приїжджають не купувати картину за 500 євро, а випити каву на площі ринок у Львові. Для багатьох навіть 100 євро – це великі гроші. Пересічний француз, наприклад, отримує в місяць 1200-1500 євро, і після сплати податків та зборів йому лишається максимум купити дешевий магнітик під час туристичної подорожі.

І ще. Я взагалі не розумію, де мапа львівських галерей? Роздрукувати б таку мапу – і народ буде бігати. Надрукувати новини та анонси, навіть у «Фейсбук», де прихильники будуть підписані на сторінку. І народ приходитиме.

Title 
 Картина  «Чотири сезони» зараз
експонується на онлайн-виставці
«Фукусіма-Чорнобиль 10/35»

Інколи мені здається, що багато галерей ставлять все підряд – і пейзаж, і портрет, воно все лежить і припадає пилом, поки хтось, може, купить. Це ж не мистецтво, а комісійний магазин! Поклали, і, може, хтось придбає. А раптом… Але ж ти не проживеш на «а раптом». Треба ж мати стратегію, треба пропонувати, гарно це все запаковувати.

- Картина сама себе не продасть. Її також треба вміти продавати…

Мистецтво – це не картина. Мистецтво – це художник. Галерея має розкручувати ім’я художника, адже якщо картина не підписана, то коштує одну гривню, умовно кажучи. А якщо підписана, то коштує стільки, скільки вклав у картину цей художник, або ця галерея – у художника. Люди купують Пікассо не тому, що він їм подобається. Їм подобається, що там підписано «Пікассо», і щось на кшталт «А тепер я – крутий». Вони, можливо, навіть не розуміють, що це – Пікассо. Вони ж не дивляться, який мазок. Вони купують ім’я. Люди купують легенду.

Чому люди купують «Шанель» і платять такі шалені гроші? Адже за рогом можна купити у 25 разів дешевше. Тому що «Шанель».

- Тобто художника потрібно вдало «розкрутити»?

Ні, художника «розкручувати» не треба. Художник має розкручуватися сам. Йому треба трохи допомогти. Він має сам хотіти. Сенсу немає тягнути того, хто нічого не робить.

Скажімо, письменники беруть участь у презентаціях, їздять країною. Так само для художників треба організовувати виставки. Я була тільки у Львові та Києві, але, сподіваюсь, десь є галереї в Луцьку, Дніпрі, які б робили обмін на професійному рівні. А зараз це схоже на те, коли продаєш мед, а разом із ним – і книжки, і лопати, і гриби сушені. Це ж непрофесійно.

Ми тут знаємо Влодка Кауфмана, Юрка Коха… А ми знаємо художників із Харкова, Одеси? А вони ж там також є.

Був такий художник Анрі-Жульєн Руссо («Ле Дуаньє»), який не мав художньої освіти, але йому дуже подобалось малювати. Малював він примітивізм. І ось всі казали: «Та куди тобі!» А він відмовляв: «Я буду в Луврі, от побачите!» Я не знаю, чи є його роботи в Луврі, але він точно є в Музеї д’Орсе – Оранжері, де він стоїть біля Моне. Прагнути треба! І вірити. А якщо тебе хтось підтримує – то взагалі чудово.

- Зоє, ти мешкаєш уже не один рік за межами України – в Монако, Франції… Тебе, мабуть, уже можна вважати представником української діаспори.

Я – не діаспора. Я просто живу за межами України. Паспорт в мене – український (сміється – ред.)! Так, я довго живу в Монако. 20 років.

Title 
 Рисунок із серії Notre Dame Brule

Туди я потрапила абсолютно випадково. Я їхала автостопом з Португалії, де або була на якійсь конференції журналістській, або з іншої причини – вже й не пригадую, і побачила напис «Монако». Я подумала, що там ще не була, і вирішила на день зупинитися. Мені порекомендували хостел. А це виявився хостел від принцеси Стефані – для студентів, щоб вони могли ознайомитися з Монако. Це був найкомфортабельніший хостел, який я взагалі бачила. Я пройшлась по Монако, тоді там було надзвичайно тихо. Тоді в Монако жило набагато менше людей, ніж зараз. Тоді 20 тисяч, зараз майже 40 тисяч. Туристів також набагато менше було. Там вже літо починалося, а я приїхала з холодної Португалії. Тоді я подумала: «Непогано було б тут жити». Тоді мене вигнали з магістратури університету, і мені довелося ночувати на Костюшка (парк перед університетом ЛНУ ім. І. Франка), потім – на радіо на Краківському ринку. У мене тоді був вибір – або я у когось позичаю грошей і їду додому, до батьків (Зоя – родом з Кривого Рогу – авт.), або щось шукаю у Львові. Я вже навіть почала була шукати роботу в кіосках, там мене кілька разів «кинули». А потім мене врятувала організація «Еко-право». Я тоді була дуже активною, була членом багатьох асоціацій – і журналістів, й екологів, була буквально всюди. І ось одна моя знайома, яка отримала роботу в Монако, шукала людину, яка б знала слов’янські мови. А я тоді й польською добре розмовляла, і чеською, і словацькою…

Я вдячна нашому університету (ЛНУ ім. Івана Франка – ред.) за чотири речі. По-перше – він мені дав абсолютно безкоштовну можливість вивчити безліч мов, зокрема – японську, китайську та арабську. А, по-друге, завдяки незрозумілій ситуації з деякими моїми викладачами, інша частина викладачів навчила мене, що треба боротися за своє існування. На тебе «наїжджає» хтось, хто за тебе старший, а ти маєш «наїхати» на нього назад, у письмовій формі. Тому що з листом треба битися листом. На тебе «накатали», що ти без дозволу їздиш за кордон, а ти пишеш, що їздила на конференцію. Я до цього взагалі не знала, що таке може бути.

А третє, за що я вдячна нашому університету, це те, що він, завдяки своєму «поважному віку», має величезну, розкішну бібліотеку. Всі ці старезні книжки, вся ця періодика… Якщо покопатися, то на кожному факультеті можна такі скарби знайти!

І нарешті, четверте. Якби не університет, навряд чи я б з усіма нашими студентами-журналістами познайомилася. Якби не «Каменяр», де я два чи три роки пропрацювала головним редактором, у мене не було б усіх цих друзів, які зараз розкидані у всьому світі..

Звісно, університет тобі сирник з ложечки не даватиме. Ти маєш взяти «ложечку», взяти «сирник» і з’їсти його.

- Висновок – один: із будь-якої, навіть найскладнішої, ситуації можна знайти вихід…

Дехто йде на дно. Я про багатьох не знаю, де вони поділися. Не всі достатньо сильні. І, врешті, не всім треба бути журналістами. Комусь треба бути класною мамою.

А я не мала бути журналістом. Взагалі. Це просто випадок, що я була на цьому факультеті, а потім ще й працювала за фахом. Тільки потім я зрозуміла, для чого він був мені потрібен. Від самого початку я мала бути художником. Я й була. Але на початку 90-х років бути художником означало поставити хрест на своєму житті. Вмерти від холоду й голоду. І мені цей факультет журналістики, на який я вступила без іспитів, за державний кошт (хоч вибирали, куди мені вступити, батьки), дав мені оці всі знайомства, знання, як працює журналістика. Це все мені не раз згодилося.

Довідка

Зоя Скоропаденко - всесвітньовідомий український сучасний художник. Її контроверсійна серія TORSO мала великий розголос під час персональних виставок  в Лондоні, Парижі, в Раді Європи у Страсбурзі, Брюсселі, Монако та на Tokyo Art Fair. Роботи Скоропаденко виставляються у галереях сучасного мистецтва в Японії, США, Монако та Франції. Через пандемію і складності з подорожами, а також скасуванням всіх світових арт ринків, Скоропаденко почала працювати з німецькими програмістами, які розробили комп’ютерну програму виставок 3D. Її перша 3D експозиція про чемпіона сумо була відкрита онлайн в травні 2020 року за сприяння Посольства України в Японії. У 2016 році скульптура Скоропаденко  «The Hope» («Надія») була встановлена у Фукусімі, а в 2019 році ще одна скульптура «The Hope» («Надія») увійшла до колекції Національного музею Чорнобиля в Києві і розташована перед входом до музею.

Помилуватися на картини художниці і відвідати виставку «Фукусіма-Чорнобиль 10/35» можна на сайті мисткині: https://www.zoiaskoropadenko.com . 

 
Саме тому тепер я знаю, куди посилати пресрелізи, знаю, як їх писати. Я – людина-оркестр (сміється – ред.). Телепрограму можу змонтувати, якщо раптом щось. Провести програму на радіо…Зараз сама роблю 3D онлайн виставки.

- До речі, пригадую твої радіопрограми – на «Львівській хвилі», здається…

Title 
 «Паризький пейзаж» Зої Скоропаденко

Ні, я була журналістом на Радіо Промінь. Журналістика рятувала мене дуже багато разів і в Монако, тому що журналістам колись платили трохи краще, ніж зараз. І ось мені довелося працювати місцевим редактором, коли мені присилали журналістів. Я так працювала з поляками, норвежцями, американцями, японцями. Я створювала сюжет, а вони все знімали. Я знала, які сюжети – дійсно цікаві, як перетелефонувати, домовитися. Це дало мені можливість реалізовувати свої проєкти й малювати. Я була кінокритиком на Канському фестивалі – суто для грошей, бо треба було заробляти. І, знову ж таки, дякую університету, бо там я пройшла факультатив театрального критика. В перший рік на Канському фестивалі я «загубилася», бо там за день, скажімо, показують сто фільмів. А вже пізніше знала, що робити. Ти вже майже своя людина, знаєш усіх критиків… Тому ще раз підкреслюю, що журналістика мені допомогла. І дякую всім своїм викладачам в університеті за знання.

- А яка ситуація зі спеціалізованими виданнями про культуру?

У Франції, Англії – розкішно. У Бельгії, хоч вона – маленька країна, хоч вона розташована між Англією, Німеччиною і Францією, також є. У мене величезний бюджет іде на купівлю журналів та газет. Їх – така неймовірна кількість! Є журнал «Кури і сад», п’ять журналів про котів… Для художників і загалом про арт – десь зо двадцять. Про мисливство – десять журналів. Про гольф – ще двадцять. Заходиш у магазин розміром із цю кав’ярню (ми сидимо у Львові в кав’ярні) – і очі розбігаються.

- Який твій місячний бюджет на пресу?

Близько 300 євро. Хоч в середньому люди купують, мабуть, десь на 50 євро.

- Для України це – дуже багато.

Ну, мене, мабуть, скоро виженуть із дому (сміється – ред.), тому що я зберігаю пресу по всіх хатах, своїх студіях. Я люблю старі журнали. Деяким вже сто років. У мене є перші номери газети «День». Я все це люблю.

Ось дивишся, що було сто років тому, що п’ятдесят, що тридцять – нічого не змінилося. Хіба вогнища військових дій переміщаються, змінюються терористичні організації. Економіка була поганою і тоді, і зараз. І триста років тому також все було погано. Змінюється мода, хоч і вона повертається, бо зараз усі носять те, що було модне у 70-х та 90-х.

Пригадую, я була на презентації у мого однофакультетника, історика та журналіста Дмитра Шурхала, то він розказував, що у Франції було три діаспори, які завжди сварилися між собою. Були УНА, УПА й гетьманська діаспора. Зараз змінилися імена, але ж, по суті, нічого не змінилося. І далі люди сперечаються між собою. Там досі три діаспори, і вони між собою не спілкуються. А вони могли б об’єднатися!

(Далі буде)

Олег Ущенко: «Жанрове кіно – це не лише каса, то ще й носій необхідних державі ідеологем»

Зоя Скоропаденко: «Я презентувала Україну на «World Art Tokyo». Це – найбільший арт-ринок у Японії»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com