rss
04/21/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Його тіло впізнали за майданівським татуюванням: герой Революції Гідності й АТО Андрій Юркевич
Title 
 Андрій Юркевич допомагає витягти з-під обстрілу
пораненого Володимира Гончаровського.
Фото Eric Bouvet

Продовження.
Початок в попередньому номері

Відтягнувши пораненого подалі, відразу повертаюсь назад, причому, що цікаво, не зважаючи на все побачене, нема ні найменшого бажання втекти, сховатись кудись нижче, там, де кулі не будуть становити загрози.

Відчуття доцільності перебування саме тут і саме зараз, відчуття, що в тому, що я зараз роблю, і є найбільша цінність мого перебування на Майдані – ось що було в мені в ті моменти.

Схиляюсь над хлопцем, що лежить біля самого бордюра: «Еге-гей… ти живий?» Відповіді ніякої, але в намаганні щось сказати губи починають рухатись. Шукаю очима, хто б мені міг допомогти, бо сам не справлюсь, паралельно говорячи пораненому всякі банальності на кшталт: «Ти обов’язково будеш жити, зараз ми тебе витягнемо звідси… ще трішки, почекай кілька секунд…» Бажаючий допомогти знаходиться майже відразу – потягнули».

Одним із поранених, яких Андрій витягнув тоді з-під обстрілу на Інститутської, був Володимир Гончаровський із Хмельниччини. Він отримав тяжке поранення хребта, досі пересувається в інвалідному візку та потерпає від сильного болю.

Відтягнувши майданівця у безпечне місце, Андрій повертається на передову й допомагає евакуйовувати ще одного пораненого. Телефонує дружині і навіть умудряється переконати її, що він у безпеці. Розмову перериває куля, що влучила у щит над головою.

Title 
 20 лютого 2014 на Інститутській.
На передньому плані лежить
загиблий Герой Небесної Сотні Устим Голоднюк.
Андрій – крайній справа. Фото Володимира Бузенка


«Далі купа несистематизованих епізодичних спогадів. Міряю пульс хлопцю в блакитному шоломі (як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і наступного разу я обов’язково його знайду… Зовсім юний хлопець із діркою в голові і розбризканим на цілому чолі мозком, в якого водночас медсестра знайшла якісь мінімальні ознаки життя…

Беру з землі щит, як тільки починаю піднімати – відчуваю поріз. Якраз в ділянці кисті він пробитий кулею, і той метал, що вгнувся всередину, глибоко розсік мені шкіру. Лежати залишаються тільки померлі, і я кажу одному з своїх супутників: «А може не варто заради вбитих ризикувати життям? Може, пора вже відступити, ми їм вже нічим не допоможемо».

«Що ти таке говориш?» – мій співрозмовник дивиться на мене із докором. – Хоч поховаємо хлопців по-людськи, не дамо виродкам глумитись над трупами». Сказав – і пішов когось витягувати. Я повагався ще кілька секунд – і пішов за ним. Коли вже не залишилось ні вбитих, ні поранених у межах огляду, я раптом зрозумів, що бажання відступати зникло невідомо куди… і потрібно все-таки спробувати зайняти крайню барикаду.

Перебігаю через дорогу. Там все ще є кілька людей, всі сидять із самого низу, там, де найменша вірогідність бути прошитим кулею. Один із захисників навіть п’є пиво, що мене неабияк дивує. Хочеться йому? Хоча, напевно хочеться, алкоголь притупляє певні емоції – як не крути.

Від хлопців дізнаюсь, що там, за барикадою, за кілька десятків метрів від нас – купа снайперів і просто автоматників, за деякими даними, є навіть кулемет. Стріляють як зі землі, так і з кузовів вантажних машин, тому висовуватись взагалі не варто.

Title 
 На вулиці Інститутській, 20 лютого 2014.
Автор фото невідомий

Намагаємось робити хоч щось. Одна за одною кидаються шини на іншу сторону, за ними – кілька «коктейлів». Експеримент проходить успішно, але тої гуми, що в нас була, явно недостатньо для потужної димової завіси.

Міняємось даними, що почули десь краєм вуха, і здогадками про кількість і належність снайперів. Згадую про наконечник патрону від ПМ, який я знайшов на місці розстрілу людей, демонструю, мені показують такі ж наконечники від калібру 7,62, знайдені в тому ж районі.

Помічаю сміливця, що йде в наш бік з цілою скринею «коктейлів». «Ну, смертник, – думаю, – тебе ж вб’ють зараз… от шкода хлопця». З секунди на секунду перебуваю в напруженні – розумію, що шанси вижити в нього катастрофічно малі, будуть працювати цілеспрямовано по ньому. І стається диво – він таки доходить до нас. Коли заходить мова про героїзм на Майдані – він завжди згадується мені серед перших – безстрашність у тій ситуації була дійсно варта подиву.

Ще один епізод, який мені ніколи не забудеться – чоловік, котрий добрався до нас на барикаду, а дорогою підійняв із землі один із щитів. Добігши до нас, він, як і ми всі, роздивився свій засіб захисту – а картина була надзвичайно моторошна.

Хлопці повертаються на Майдан, відновлюють барикади, нарешті усвідомлюють увесь жах, усю трагедію того дня…

Аналізуючи фінал Революції Гідності у своїх спогадах, Юркевич констатує:

Title 
 Христина Юркевич. Фото: soroka.ternopil.ua

«…Те, що сталося 18-20 лютого, багато в чому визначило перебіг подальшої історії. Боротьба, її здобутки, смерті патріотів, їхній героїзм й елементарне відчуття братського плеча, особливо від зовсім незнайомої людини, котра захищає тебе від кулі своїм тілом, змінили кожного з нас. Прогнали геть байдужість та апатію. Загострили відчуття правди та справедливості. І ще раз довели: неможливе – можливо.

Свідома позиція кожного з нас, якщо її послідовно і незламно захищати, обов’язково знайде відклик у серцях таких самих борців.

Як би скептично не ставились до наших поривів ті, котрі не стояли із нами в одних лавах, ті, котрі побоялися жертвувати життям, здоров’ям, а часто – всього лиш банальним комфортом заради захисту тих глобальних цінностей, на яких тримається світ, – нас вже нічим не зупинити.

Юркевич був переконаний: жертви Майдану були не марними. Адже цінності, за які пролилася кров патріотів, лише стають вагомішими і знаходять ще більше нових послідовників.

Розгорнути версія спогадів Андрія була опублікована на сторінці спільноти «Майдан 18-20 лютого. Як усе було» https://www.facebook.com/maydan18february/posts/658448457569320

СМС із сепарського номера:
«Я живий, Сонечко. Все гаразд!»

Title 
 Андрій Юркевич (ліворуч)
на Сході – у складі батальйону «Айдар»

Лише із спогадів, написаних невдовзі після Майдану, дружина Христина дізналася, що її чоловік 20 лютого був одним із тих відчайдухів, які вижили під кулями на Інститутській.

Під назвою «Моя революція» Христина видала ці спогади вже після загибелі Андрія.

Про щасливе сімейне життя, останні місяці, які вони провели разом, рішення чоловіка йти на війну добровольцем і свою реакцію на це, про перебування Юркевича на Сході та загибель коханого Христина писала на ФБ-сторінці «Фото-проекти».

«Коли він пережив ті важкі дні на Майдані, думаю, вирішив відразу, що піде на війну, хоча нікому нічого не сказав… Бог зберіг йому життя, дав шанс вижити на Інститутській, та приїхав додому Андрій зі страшним запаленням легень, ми ледь змогли його трішки підлікувати…

Потім Андрій сказав, що їде у справах до Києва. Вислав мені файл, ілюстрацію, на якій зображено Архангела біля монумента свободи з барикадами палаючих шин і коктейлями Молотова. Я не могла зрозуміти, що то таке. Він мене спитав: «Ти мені скажи, чи тобі подобається?» – «Ну, нормально, але не можу сказати, що я в захваті». І тоді, 30 травня, він собі набив татуювання на грудях – того самого Архангела. Потім приїхав додому, дописав свою книгу, а 31 травня дав мені прочитати її.

16 червня поїхав добровольцем у батальйон спецпризначення «Айдар». Чому пішов? Мабуть, боротися за справедливість – він не міг дивитися, як гинуть люди, він не міг дивитися на те, що вбивають, що він вдома в добрі, у статках, коли люди гинуть і втрачається цілісність держави», – згадує Христина.

До цього рішення Юркевич готувався, купував військове екіпірування.

Title 
 Андрій Юркевич (праворуч) із побратимами
з батальйону «Айдар»

«Після Майдану, коли мій Андрій повернувся, вдома почали з’являтися, як я називаю, частинки «костюма зеленого чоловічка» – він повністю екіпірований був, за власний кошт… – згадує Христина. – На ноутбуці бачила постійно відкриті посилання про війну. Але він мені завжди говорив: «Христунь, ти не переживай, я піду лише тоді, коли прийдуть на Київ! Так що ти будь спокійна, це просто так, про запас все собі купую!»

Він мене обманював, їздив десь… Це я вже потім дізналася, що він їздив на вишколи, а мені казав, що то на змагання їде, то по роботі. Він мене беріг, щоб я не переживала…

Вже зараз, думаючи та аналізуючи, я розумію ті факти, що він хотів більше часу проводити зі мною останні дні. Коли я, наприклад, ішла на тренування свої, він мене просив: «Давай не підеш сьогодні на тренування, а побудемо разом!», коли була зайнята на роботі, він просив: «Підемо пообідаємо разом», хоча вже скільки часу ми не ходили разом обідати, бо двоє зайняті дуже були. А тут він приходив… Це вже потім аналізується, зважується і згадується…

Це рішення було обдумане, щоправда, взагалі не обговорене зі мною як із дружиною. Як вирішив йти? Я дуже добре цей вечір пам’ятаю: 16 червня ми мали справу – біля одного нашого магазину впорядковували клумбу, посадили все, їдемо додому, й об 11-й годині вечора він приходить і каже, що о 5-й ранку він їде на війну… Тут було все: шок, сльози, вмовляння…

Можна тільки уявити мій шок, коли я почула, що мій чоловік їде на війну! Я відреагувала дуже негативно, це була єдина велика наша сварка. Ми так не сварилися ніколи, та й взагалі сварок не було – ідеальна сім’я… Що я тільки не робила – просила його, благала, на коліна ставала перед ним і просила, щоб він не йшов, а він сказав мені: «Як має бути, так буде! На все воля Божа!..» Я дуже ображена на нього була, ми цілу ніч говорили. Він мене просив, щоб я його не переконувала, бо він прийняв остаточне рішення і не буде його переглядати.

Батьки мого чоловіка нічого не знали.

17 червня о 5-й годині ранку він вирушив на Схід. Поїхав, хоч ми дуже були посварені… Але вдень ми зідзвонилися, він вже був у Києві. Потім, поки добирався на Схід, минулося все – і сварка, і моя образа, і все решта.

У певний період, коли ми спілкувались, я питала коханого: «Ти розумієш, що ти в 30 років можеш лишити мене вдовою?» Він казав: «Як має бути, так буде!..» Благав, щоб я його не мучила, бо він прийняв своє особисте рішення в цьому житті».

Христина згадує, як Андрій розповідав, як був із підрозділом у Хрящуватому, переконував, що «все гаразд, все нормально», а вже потім зізнавався: «Ти не могла б спати, бо нас бомбили».

«Серце якось відчувало, дуже страшне було літо, страшне відчуття, коли не спиш, а чекаєш дзвінка, коли чоловік три дні, три доби не виходить на зв’язок, коли ти ходиш із мобільним телефоном навіть у туалет, коли, не дай Бог, пропустиш дзвінок – тебе всю трясе…»

Title 

 Андрій Юркевич під час перебування на фронті.
Фото з сайту memorybook.org.ua

Найдовший період – три дні, коли Юркевич під час боїв у районі Хрящуватого не виходив на зв’язок. Потім Христині прийшло СМС із окупантського номера з Російської Федерації: «Я живий, Сонечко. Все гаразд!»

«Розказував, як у них не вистачало зброї, інколи розказував, чому їх Нацгвардія підводила, інколи, навпаки, хвалив різні бригади, які їм допомогли. А інколи розказував, що вони йдуть вперед, Нацгвардія стоїть, а потім всі блокпости, які вони відвойовували, здають… Розказував, як вони брали Лутугине, як Вергунку, які були моменти…» – розповідає Христина Юркевич.

Зі слів дружини, Андрій твердо вирішив для себе, що не може стояти осторонь подій, які творять майбутнє України, і казав: «Я кохаю тебе понад життя, але моє місце там. Якщо я залишусь вдома, я не зможу дивитись на себе в дзеркало, я буду не я. Там гинуть люди, і якщо я залишуся тут, ти просто зі мною далі не зможеш жити!»

«Одну розмову я дуже добре пам’ятаю… Він телефонує такий хороший, ніжний, ласкавий: «Христуню, в мене все добре, все гаразд! Я живий-здоровий, все о’кей!», а я ж хочу більше – щоб він зі мною поговорив, щоб приділив мені увагу, щоб розказав щось. І тут він ніби закінчив розмову, попрощався зі мною… а в нього була така дурна звичка – не натискати кнопку «відбій»… і тут я чую, що в нього на берцях людський мозок».

Дружина переживала, чи не з’явиться в чоловіка «афганський синдром», адже в школі їм розповідали, що «афганці» – психічно неврівноважені люди. Але, як розуміла Христина, чоловік ані краплі не змінився – «такий же і добрий лишився, такий же і ніжний». Хіба що ще більше загострилося почуття справедливості. І єдине, що його взагалі перестало цікавити, – це гроші, заробітки від бізнесу.

Під час бойових дій на Луганщині влітку 2014 року на сторінці Андрія Юркевича в соцмережі з’являються описи тих подій:

31 липня 2014

– Довгий час з різних причин не був на зв’язку, тому зараз буду компенсовувати свою відсутність. Три дні тому приїхали з восьмиденного бойового виїзду, протягом якого було взято з боями два населених пункти – дуже важливу в стратегічному плані Георгіївку та Лутугіне, а також без боїв була зайнята Успенка. Цінність Георгіївки – в тому, що володіння нею відкриває дорогу на Луганський аеропорт, захисники якого донедавна були оточені зі всіх сторін силами сепаратистів. Штурм відбувся порівняно швидко, з нашого боку в населений пункт зайшли танки та бронетехніка. Вороги намагались чинити опір, але завдяки нашому наступу з двох сторін одночасно його було подолано. У ворога захоплено бронетехніку та арсенал зброї, взято полонених, зокрема, 3 громадян Росії. Ворог використовував проти нас, крім стрілецької зброї, артилерію та міномети, було пошкоджено 1 наш танк та вантажну машину. Захоплення Георгіївки дало можливість налагодити постачання захисників аеропорту ліками, продуктами та боєприпасами, відкрило ще одну дорогу для наступу на Луганськ, а також перекрило сепаратистам один із шляхів постачання їм зброї.

Розмах бою був настільки значним, що з нашого боку довелось задіювати артилерію та установки «Град», а згодом працювала в чотири заходи авіація. У результаті наступ противника було зупинено, бажання повернути Георгіївку відбите якщо не назавжди, то дуже надовго. З нашого боку за неповну добу героїчно загинуло 6 осіб, наймолодшому з яких було всього 19… Також є чимало поранених, в зокрема, важких.

У рамках наступальної операції було прийнято рішення звільнити від сеператистів Лутугіно. Наступ здійснювався «Айдаром» та десантурою з «вісімдесятки» – тим більше, що ми були добре спрацьовані між собою з часу попереднього бою та кількох днів втримання позицій. За сприяння танків, БМП (зокрема, і трофейного з Георгіївки), а також десантних БТРів було здійснено наступ відразу з кількох напрямків, після чого всі сили зустрілись на в’їзді у місто. Вже до того часу в нас були суттєві втрати – від пострілу з гранатомета загинув командир одного з танків, було завдано удару по нашій розвідувально-саперній групі, в результаті чого загинуло 10 осіб. Однак наступу це не зупинило, терористи на блокпості були знищені нашою передовою групою, після чого основні сили зайшли в Лутугіне і здійснили зачистку його від антиукраїнських елементів. З нашого боку було втрачено вбитими ще двоє бійців. Після цього без боїв була зайнята Успенка. Наступ іде повним ходом, сепаратисти деморалізовані і втікають до кордону, як щурі.

Title 
 Андрій на війні. Фото з сайту
memorybook.org.ua


Окрім успіхів і втрат, Андрій відкрито писав і про невдачі українських військових через трагічні помилки, непрофесіоналізм, брак комунікації.

Так, зайнявши селище Красний Яр, «айдарівці» передали його під контроль регулярним частинам ЗСУ. Але після кількох мінометних обстрілів армійці відійшли, і Андрій із товаришами з втратами був змушений повторно штурмувати місто.

На його сторінці зі страшною регулярністю з’являлися фото із загиблими побратимами.

Окрім того, Андрій не раз писав про катастрофічний стан забезпечення української армії:

17 липня 2014

– Роздуми під артилерійську канонаду…

В армії гостра нестача високоточних приладів наведення, спостереження і навігації. Точніше, їх практично немає. Все, що використовується нашими військовими, було застаріле навіть для кінця минулого століття. Немає навіть банальних безпілотників, коректування гарматних пострілів відбувається старими добрими дідівськими методами.

30 серпня 2014

– Твориться якийсь тотальний п…ц. Вже чув кілька історій про те, що новомобілізованим пропонують купити АБСОЛЮТНО все за свої гроші. Держава, крім автомата і комплекту гівняної форми, не дає НІЧОГО…

Яких результатів ми зможемо очікувати від такої армії? Якого бойового духу? Банальні питання, як і те, чому Україна, будучи виробником одних із найкращих у світі танків «Оплот», не закупила для АТО жодного… а люди гинуть у допотопних БМП-шках без жодного сучасного захисту і Т-шках радянського виробництва. А в знищенні величезної кількості добровольців під Іловайськом, виявляється, винні російські спецслужби, які хочуть таким чином розхитати ситуацію в країні... Занадто багато маразму як для країни, влада якої повинна працювати, як швейцарський годинник, виходячи з умов військового часу. Шановні невоюючі… здається мені, вам вкотре час на Київ… задати кілька питань чувакам у костюмах від Brioni…

Пост про загибель побратима Іллі Іделя був пронизаний болем і злістю:

1 вересня 2014

– З кожним днем стає дедалі менше і менше людей, з якими я починав свою дорогу в батальйоні. Паралельно командуванням АТО ганебно здаються назад у руки росіян ті населені пункти, в боях за які гинули ці хлопці. Він був веселою і безстрашною людиною, безмежно любив двох своїх донечок, які залишились сиротами… смерть таких людей – це величезна втрата для армії, звичайними призовниками такі втрати заповнити неможливо, тому мені дико спостерігати за тим, з якою безвідповідальністю держава втрачає добровольчий ресурс

Останній свій допис Андрій зробив за кілька годин до загибелі. Тішився, що нарешті отримав тепловізор, який був куплений за гроші, які надсилали на його картку…

Впізнали за Архангелом

Христина добре запам’ятала останню з розмову з Андрієм:

«Це було в ніч напередодні… Андрій мені перетелефонував і сказав, що це його остання війна, і він за кілька днів приїде додому і вже ніколи в житті мене ні на хвилинку не залишить… Він мені обіцяв, що приїде у вівторок-середу додому, казав, що мене настільки любить, що не уявляє свого життя без мене і що найважливіше для нього – сім’я…

Title 
 Із побратимом-«айдарівцем» Орестом Квачем
(праворуч, загинув влітку 2014)


5 вересня мені було дуже погано, відчувала, що щось не те. Після тренування пішла додому, і біля 11-ї вечора до мене зателефонував Орест Каракевич. Цей номер я мала збережений, записано було «Орест Луганськ», Андрій часто з цього номера телефонував, і я відразу: «Так, коханий»… І тут чую… що мого коханого вже на цій землі немає…»

Сам Орест Каракевич згадує: «Андрій був одним із найкращих бійців батальйону. Природжений лідер, завжди дбав про всіх: коли йому доручили командувати відділенням, оберігав їх, як дітей. Безстрашний, сміливий.

В бою за Красний Яр він реально врятував цілу роту, пішовши самовільно в розвідку, чим завадив бойовикам підібратися до нас і перерізати вночі.

Він виявив їх, дав відсіч, вивів своїх людей із оточення. Потім повторно, вже разом з нашою ротою, пішов в атаку, так ми звільнили район.

Але саме завдяки його відважності ми не потрапили в засідку, я вважаю. Він зав’язав цей бій і дав нам перевагу несподіванкою.

Описувати той день можна сторінок на 20, але якщо коротко – Андрій тоді реально виручив всіх.

Я би дуже хотів, щоб йому дали Героя України посмертно!»

5 вересня 2014 року, за кілька годин до початку офіційно оголошеного перемир’я, «айдарівці» у складі 23 бійців, серед яких була й група Андрія Юркевича «Грізлі», потрапила у ворожу засідку біля Цвітних Пісків (поруч із селом Весела Гора). Сепаратисти зайняли український блокпост, залишивши там синьо-жовтий прапор. Через брак комунікації і помилки командування до інших військових не була донесена інформація про те, що українські сили напередодні залишили цей блокпост.

Коли до блокпосту під’їхала вантажівка з «айдарівцями», звідти гукнули: «Хто там?». «Айдар!» – відповіли хлопці.

У відповідь машину почали розстрілювати, загорілись і вибухнули паливні баки. Більшість наших воїнів загинули на тій дорозі. Деяким вдалося відійти у кущі і якийсь час тримати бій. Згодом їх, поранених, добивали у полі. Вижили лише двоє.

Через дві години цією ж дорогою із боєм намагалися проїхати десантники 80-ї бригади. Вони були на бронетехніці, і більшості вдалося прорватися. Але остання БМП була підбита, з її екіпажу ніхто не вцілів.

Загалом того дня чорного дня у засідці загинули та зникли безвісти 45 українських воїнів…

 

Тіла вбитих окупанти не віддавали декілька днів. Більшість із них були спотворені. Поранених жорстоко добивали, трупи підпалювали, розрізали животи, викладаючи кадри у соцмережах. Для того, щоб встановити особи полеглих, у більшості випадків довелося робити аналіз ДНК.

«Тіло нам не віддавали протягом п’яти днів. Із 39 тіл тоді впізнали п’ятеро, – згадує Христина. – Нам привезли тіло… Привезли 10 вересня… «Вантаж-200» прийняли….»

Тіло Андрія було впізнане завдяки тому самому татуюванню з Архангелом, яке він зробив у пам’ять про Майдан.

Похований Юркевич у рідному Тернополі.

Посмертно Андрія відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (указ президента України від 27 червня 2015 року), званням «Почесний громадянин міста Тернополя» (2015) та громадською відзнакою «Народний Герой України» (2016).

Вічна слава і шана Героєві!

Підготувала: Олена Чебелюк,
наукова співробітниця Музею Гідності у Львові

Джерело: «Новинарня»
(https://novynarnia.com/2021/02/20/ayurkevych/)

Його тіло впізнали за майданівським татуюванням: герой Революції Гідності й АТО Андрій Юркевич

Його тіло впізнали за майданівським татуюванням: герой Революції Гідності й АТО Андрій Юркевич

Загиблі Герої…#2021-14 (04/07/2021)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com