rss
04/21/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Його тіло впізнали за майданівським татуюванням: герой Революції Гідності й АТО Андрій Юркевич

Title 
 Андрій Юркевич

«Майдан – це не намети, барикади, покришки та коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, захищати їх навіть ціною власного життя. Цінності, за які пролилась і проливається людська кров, тільки збільшуються у вазі й знаходять дедалі більше й більше нових послідовників!»

Ці слова належать тернополянину Андрію Юркевичу – одному з тих героїчних революціонерів-майданівців, які 20 лютого 2014 року відчайдушно рятували з-під обстрілу на Інститутській своїх побратимів.

Того страшного дня Юркевич лишився неушкодженим, але те, що довелося пережити на Інститутській, повністю змінило його подальше життя.

Title 
 Андрій Юркевич на фронті

У наступні кілька місяців Андрій написав великі спогади, у яких відтворив події 18-20 лютого, свої роздуми, страхи й емоції, що панували тоді в душі. Такі живі й детальні свідчення – дуже цінні для істориків. Адже дозволяють глибше дослідити тему, розкривають перед читачем багатогранну й цікаву особистість, змушують співпереживати й посміхатися.

Особливо важливими такі матеріали стають, коли людини більше немає серед нас.

З червня 2014 року Андрій Юркевич із позивним «Грізлі» добровольцем вирушив на війну, служив у батальйоні спецпризначення «Айдар». У батальйоні був командиром відділення, на момент загибелі виконував обов’язки командира роти.

Загинув у нерівному бою 5 вересня 2014 року, потрапивши у ворожу засідку біля Цвітних Пісків (Слов’яносербський район, Луганської області).

Йому було лише 32.

За спогадами рідних і друзів, Андрій мав величезну силу волі й справжній чоловічий характер. І водночас був щирим, усміхненим, дуже добрим. Із загостреним відчуттям справедливості.

До війни був підприємцем, мав власний бізнес у Тернополі. Активно займався спортом, фріфайтом, не раз відпрацьовував два тренування підряд. Вів здоровий спосіб життя – не пив, не курив, правильно харчувався. Любив подорожі, гарні вишукані речі, багато читав.

Title 
 19 лютого на барикадах Майдану.
Фото з особистого архіву Андрія Юркевича

Це все було, доки для Андрія Юркевича не почався Майдан. Саме там розпочалась його особиста війна, яка продовжилась на Сході.

Вперше на Майдан до Києва Андрій поїхав у грудні 2013-го, пробув там певний час. Але його дієва натура вимагала «руху», а не просто стояння на місці.

Загострення на Грушевського почалося, щойно Андрій із Христиною приїхали на Шрі-Ланку, в давно сплановану відпустку (хоча ще 18 січня були на Майдані).

Дружина згодом згадувала: «Коли були на Шрі-Ланці, чоловік не міг відпочивати – як можна, коли на Майдані таке почалося, коли в сильний мороз почали обливати людей водою і все решта? Він це не міг пережити і картав себе: «Як так, що люди там гинуть, а я тут лежу на березі океану!».

Знову на Майдан він вирішив повернутися після кривавих подій 18 лютого. У своїх спогадах він описував цей день так:

«Ранок 18 лютого розпочався, як завжди, з перечитування УП. (…) Колона сформувалась… Колона вирушила… Колона просувається… Перші сутички, з’являються повідомлення про перших вбитих і покалічених. Один за одним з’являються записи вуличних боїв, кількість вбитих і поранених збільшується… Захопили Маріїнку… Беркут кидає гранати з дахів… Підпалили офіс регіоналів… Відступили з Маріїнки… Важко передати всю мою ненависть в ці моменти. І то до ментів і провладних бандитів – в другу чергу. У першу – до самого себе. За те, що не там. За те, що змарнував таки останній «останній шанс». Далі – сумбурні пошуки того, хто завезе мене туди ВЖЕ і НЕГАЙНО, пости в соцмережах а-ля «шукаю, хто їде у Київ»… Все без результатів. Розуміючи, що вже і негайно – не вийде, йду в координаційний намет на Театральному майдані й записуюсь на черговий автобус. В очах координаторів – занепокоєння, дивляться, як на потенційного самовбивцю, і пропонують підійти на 18 годину».

Покинувши бізнес і клієнтів, ввечері Андрій із побратимами вирушив на Київ. Удосвіта 19 лютого вже був на передовій:

Title
 19 лютого на барикадах

Важко передати перші мої емоції, коли я влився в цей натовп. Причетність до чогось грандіозного, до творення історії, до моменту, про який мої діти будуть читати в книжках. Хотілось якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим побільше користі спільній справі. Екіпіруюсь, паралельно розглядаючи своє відображення у вікні машини, у лижному шоломі та в окулярах, ловлю себе на думці, що мрії мають здатність збуватись, хоча і в зовсім несподіваний спосіб. Майже всі діти радянської системи виховання хотіли бути космонавтами – хтось більше, хтось – менше. Дивлячись у вікно, як у дзеркало, розумію, що приблизно в такому «прикиді» я уявляв себе при польоті в космос, будучи учнем початкових класів. Показую сам собі язика, тривожність розбавляється якимось дитячим азартом. Перш за все – заносимо ліки в КМДА.

Тепер можна йти на передову, бажання бути там настільки сильне, що ніякі в світі застереження не змогли б змінити цей потяг. Проходимо звичну дистанцію від КМДА до Майдану. Звуки від пострілів, салютів, крики «Слава Україні»… Дорогою вдивляюсь в очі людей – ніхто не панікує. Незважаючи на все, що відбувається, – штурми, десятки вбитих і сотні поранених, палаючий Будинок профспілок, всі тримаються досить спокійно і сконцентровані кожен на своєму – хтось просто займає місце на периметрі для банальної присутності, хтось коле бруківку, котить шини, наливає коктейлі. Без активного керівництва і розподілу повноважень кожен сам знайшов для себе потрібне заняття, сам зрозумів, чим він міг бути корисним. Важко передати моє почуття захоплення цими людьми. Пишучи ці рядки через декілька місяців після подій, я розумію, що навіть з часом воно не притупилось, і я готовий стати перед кожним з цих Людей навколішки для того, щоб подякувати за їхній внесок».

Дивлячись на людей навколо, Юркевич писав: «…Цей хаос був дивним чином впорядкованим, і, дивлячись на це все з відстані кількох місяців, я розумію, що могло згуртувати цих людей і зробити їх одним механізмом – це почуття відповідальності та небайдужості. Серед захисників Майдану не було тих, хто виконував свою роботу на 30% чи на 60%… Всі вони хотіли бути максимально корисними, всі розуміли, що якщо не вони, то ніхто. Внесок кожного був максимальним, і той вогонь, який горів у них в очах, робив їх невразливими для водометів, гранат та гумових куль».

Title 
 Медик-волонтер надає допомогу Андрію Юркевичу
на Майдані 19 лютого 2014 року.
Фото Максима Баландюха

Спогади Андрія – це історія найгарячіших днів Майдану з перших вуст:

«Підійшовши під самі щити, починаємо разом зі всіма кидати бруківку. В напівтемряві та суцільному димі від покришок такі дії були досить результативними. Принаймні, ті «мєнти», котрі підходили поближче до барикад, щоб жбурляти у нас «сюрпризи» або стріляти гумовими кулями, довго втримати позицію не могли й відступали. Коли в таку «черепаху», крім іншого, влучав ще й «коктейль», ми супроводжували ці моменти криками захоплення і підбадьорення. В нас летіли такі ж коктейлі, така ж бруківка, а ще – шумові та газові гранати, більшість з яких були ще й тюнінговані всякими несподіванками у вигляді цвяхів та гайок. Коли я нагинався, щоб підібрати з землі новий шматок бруківки, найбільшою фобією було, щоб в цей момент біля руки не пролунало нове «бабах!» – їхати додому без пальців видавалось зовсім непривабливою перспективою… Крім людей у сірій формі, до барикад час від часу наближався величезний КамАЗ-водомет і щедро поливав нас.

У моменти, коли жбурляти вже не залишалось сил, ми робили невелику ротацію – мінялись з хлопцями, котрі тримали щити. Парадоксально, але в час, коли ми приїхали, якраз тримати щит було заняттям більше безпечним, ніж «вести вогонь». Всі вибухові штуки пролітали в нас над головами і вибухали трохи далі, серед тих, хто вів активну боротьбу. Тому, як не дивно, але якраз на найбільш передовому рубежі я міг дозволити собі трохи розслабитись.

Переглядаюсь із найближчим сусідом – хлопчина невеликого росту, тендітної тілобудови в товстелезних окулярах – ну вилитий тобі круглий відмінник-старшокласник. Згадую тернопільських «крутих перців», таких безстрашних і відчайдушних з їх же розповідей, – де вони зараз? Чим таким вони зайняті, що державу доводиться захищати тим, хто ще недавно асоціювався з підручником і заліковою книжкою, заповненою суцільними «відмінно»? Підбадьорливо посміхаюсь до «ботана», він у відповідь також посміхається… Далі знову коктейлі-бруківка… знову щити… знову бруківка…

Title 
 Андрій Юркевич (у шоломі під лайтбоксом)
на вулиці Інститутській,
ранок 20 лютого 2014. Фото Дмитра Серебрякова

Окуляри безнадійно запітнівають, але не наважуюсь їх скидати – фобія повернутись додому без очей навіть сильніша від повернення без пальців. Час від часу відходжу назад, дмухаю на скло, і коли воно знову стає прозорим – повертаюсь. Знову біля щитів…

Вже давно зовсім розвиднілось, замість водомета нас тепер поливає водою звичайний пожежний гідрант, протягнутий бозна-звідки, а барикади в багатьох місцях вже встигли укріпити, і людям стало непотрібно тримати щити.

Біля мене проходить чоловік літнього віку, зупиняється метрів через п’ять… Крик: «Граната!» Вибух… Вся задня частина штанів перетворилась на звисаюче лахміття, чоловік пішов далі практично у спідній білизні».

Якоїсь миті на барикаду, де тримав оборону Андрій, прилетіла граната з їдучим токсичним газом. Відчуття такі, ніби горло роз’їдала кислота. Ще два тижні після того Юркевич відкашлювався слизом із кров’ю. А в ті хвилини медики надали майданівцю допомогу, і він повернувся в бій.

Того дня «Беркут» постійно обливав захисників барикад крижаною водою з брандспойтів. Андрій змок до нитки, і це, разом із тривалим стоянням на барикадах, обернулося для нього страшним запаленням легенів.

Але то вже після повернення додому. А у вирішальні години Революції Гідності Юркевич у наметі перевдягнувся у принесений небайдужими киянами одяг і взуття.

Ближче до вечора, коли натиск силовиків трохи спав, Андрій повернувся на пост, і лиш під ранок 20 лютого пішов трохи відпочити.

Метал і кров 20 лютого

Про вирішальний день Майдану, 20.02.2014, Юркевич пише у своїх спогадах так:

«Найпам’ятніший день у моєму житті почався з розмови двох людей похилого віку, яку я почув крізь сон: «Так… Куди нам до тої сміливості, яку мають молоді? Ми – то не вони… Ти подивись, як прорвали…»

Title 
 20 лютого 2014 на Інститутській.
Андрій – крайній праворуч. Фото Jerome Sessini

Прорвали? Я щось проспав??? Зриваюсь, голова спросоння переварює думки через одну, в кількох фразах розпитую про ситуацію. Знову я собою розчарований. Поки я спав – там, на передовій, творилась історія. Було зроблено те, що добу тому здавалось мені малоймовірним, – наші прогнали міліцію і відвоювали територію до початкових меж Майдану. Наші зараз атакують, поки я тут зав’язую шнурівки… Поки одягаю шолом… Поки знаходжу в кишені капу і вставляю собі в зуби.

Напевно, наступні мої 200 метрів могли б стати світовим рекордом, але на жаль, представників Олімпійського комітету з вимірювальним устаткуванням серед нас не було. «Як же швидко все змінилось», – говорю про себе, пробігаючи вчорашніми міліцейськими позиціями. Зі сцени раз за разом звучать заклики не підніматись на Інститутську, бо там працюють снайпери.

«Ага, – думаю, – проспав прорив, тепер ще і на Інститутську не підніматись?» Будь що буде! Недаремно ж я сюди приїхав… біжу вгору, зверху чути ніби звуки від пострілів, але я повністю абстрагований, і відчуття страху в мене поки немає. На горизонті з’являються перші лежачі тіла…

Добравшись наверх, схиляюсь над першим лежачим тілом. На очі навертаються сльози – зовнішній вигляд у людини настільки доброзичливиий, що апріорі вона б не могла становити жодної загрози.

Пізніше я взнав його ім’я – Володя Жеребний із Самбірщини. Пульсу немає, обличчя з ледь-ледь помітним характерним для покійників відтінком. Берусь за пальці… точно пізно, вони вже задубілі…

Рухаюсь далі, перебігаю дорогу, від біотуалетів біжу, зігнувшись, до барикади. Всього лиш кілька людей, за декілька метрів ще один лежачий – на вигляд зовсім юний. Підбираюсь навприсядки – така ж історія, як із попереднім героєм, жодного, навіть наймінімальніших ознак життя. Тіло розташоване повністю за барикадою, за ростом – ніяк не може бути вищим за неї.

Title 
 Андрій Юркевич допомагає витягти
з-під обстрілу пораненого Володимира
Гончаровського. Фото Володимира Бузенка

Невже стріляють не тільки спереду? Що тут коїться???

«Потрібно відтягнути його… Нехай він і мертвий – не залишати ж тут», – думаю. Ще мить – і звуки пострілів стають частішими, звідусюди чути, як кулі прошивають верх укріплення. Тих кілька чоловіків, що були біля мене, починають відступати назад. Розуміючи, що сам не зможу довго нести загиблого, – починаю відходити з ними.

«Що відбувається? Чому в нас стріляють – ми ж без зброї? Хіба може одна людина вбивати іншу тільки тому, що їй дали безглуздий наказ?» – тисячі думок рояться в моїй голові. Починаю розуміти загальну картину, водночас усвідомлюю, що мій страх зовсім мене не сковує. Є певні побоювання за себе, але є і велика гордість, перебувати пліч-о-пліч із найвідважнішими представниками свого народу. Є велике бажання бути корисним, тим більше, що в цій ситуації користь від мене може бути значною – від живого або навіть від мертвого. Повертаюсь поглядом до сумнозвісного закінчення підйому на Інститутській, перекидаюсь кількома словами з таким ж божевільними, як я, персонажами… Побігли!

Першого витягнутого мною я б ніколи на світі не згадав, якби не 41-хвилинне відео, яке облетіло весь світ. Мені здавалось, що з моменту мого перебігання вулиці, до часу, коли я потягнув пораненого, пройшла ціла вічність. Насправді це відбулось практично моментально, просто підбігли до того, хто був найближче, – і повний вперед.

Взагалі, спогади Інститутської в моїй голові досить хаотично розкидані, і багато речей в мене стерлось із пам’яті. Судячи з того, який стрес довелось пережити – воно і не дивно. Більше робилось на елементарних інстинктах, ніж усвідомлено.

 

Воїн Тарас і кіт його Марс. Незбагненна історія: після загибелі господаря кіт обіймає його портрет, спить біля нагород і рукописів Героя України

Його тіло впізнали за майданівським татуюванням: герой Революції Гідності й АТО Андрій Юркевич

Загиблі Герої…#2021-14 (04/07/2021)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com