Про українську кіноіндустрію, рекламу з дітьми, різножанрові історії студентів, які можуть стати сценаріями, провідні технології у кіно та перспективи українського кінематографу кореспондентці «Часу і Подій» розповів Олег Ущенко, режисер і письменник з Івано-Франківська. Розмова вийшла цікавою та змістовною. Також пан Олег поділився своїми планами, серед яких – дитячий фільм «Нормас» та документальний фільм про Марка Паславського.

– Олеже, наше кіно розвивається, завойовує призи солідних кінофестивалів, кількість фільмів щороку зростає. Чи можемо ми говорити про кіноіндустрію в Україні?

– На жаль, кіноіндустрія у нас лише зароджується. У нас є люди, які можуть отримати державне фінансування, і є люди, які могли б робити добре кіно. Часто це зовсім різні люди. І не тому, що хтось хороший, а хтось поганий. Поки збереш усі документи, аби отримати фінансування на зйомки фільму, уже можна з глузду з’їхати.

– Чи можна розраховувати на приватні інвестиції?

– Поки у нас не з’являться касово успішні проекти, то про приватні інвестиції можна лише мріяти. Хіба якась особиста ініціатива. Але то вже виняток. Зрештою, на цьому проблеми не закінчуються.

– Мабуть, ще виникають труднощі із захистом авторських прав?

– Так. Треба подавати, наприклад, на пітчинг сценарій, як наш проект кінокомедії для дітей «Нормас». Там автентичні жарти, автентична музика. Як я можу віддавати це на перегляд якоїсь комісії, яка не дає мені жодних гарантій, що моєї ідеї не вкрадуть? Ми взяли цей сценарій, забрали звідти речі, які могли би вкрасти, і фактично написали ще один сценарій, який добре виглядає, але без наших фішок.

– На вашу думку, робота Держкіно та Ради з державної підтримки кінематографії продуктивна?

– Задум класний, а втілення не вдається. У Польщі теж був аналог нашого Держкіно. Під гаслом «Без кіна не буде Польщі» вони випросили у Бальцеровичів 250 мільйонів «зелених» кількома траншами, але за ті гроші не було зроблено жодного нормального фільму. Коли зрозуміли, що з Держкіно нічого не вдасться, то створили Інститут кіно. Аналогічну інституцію, але без старої гвардії і тих, хто її підтримує. Зараз у Польщі не хвалять провальні фільми. У них чіткий поділ на фільми авторські та індустріальні (жанрове кіно). Добра студія ставить вимоги: хочете брати наш фільм у перший тиждень прокату, то маєте забезпечити нам не менше двох залів. От уявіть собі, наскільки там якісне кіно, наскільки є довіра до свого кіно, свого глядача. Нам треба розвивати локомотив кіноіндустрії, тобто жанрове кіно, а потім підуть авторські, фестивальні. Жанрове кіно – це не лише каса, то ще носій необхідних державі ідеологем.

– Олеже, ви перечитуєте величезну кількість текстів, які, загалом, можуть стати кіносценаріями. Які теми найпопулярніші?

– Найбільше, щоб ви знали, надсилають фантастики. Переважно пише молодь, студенти, старшокласники, але трапляються автори віком 10-12 років. Якщо у тексті є цікава ідея, то продакшни можуть купити, а потім на її основі створити сценарій. Були випадки, коли забирали дуже погані тексти заради ідеї. Воно й не дорого коштує – 600-1500 євро. Можливо, ті ідеї потім перепродують, але подивимось правді у вічі: ці студенти чи школярі не продадуть нічого у Голлівуді навіть за 50 центів. Там своя ієрархія, і по-своєму це все працює. Для студентів 2-3 курсу то нормальний підробіток. Водночас людина набиває руку. Мені подобається сучасна молодь – вона дуже сегментована. Хто хоче вчитися, той вчиться, хто не хоче, той не вчиться. Кожен обирає те, що йому подобається.

– Як так сталось, що ви взялися за кіно?

– Коли я приїхав до Львова з Івано-Франківська, то першою людиною, з якою я зустрівся під час навчався в університеті, був Роман Віктюк. Про нього вже тоді американці знімали документальний фільм, і він був повністю реалізованою людиною. А реалізована людина не лише радо допомагає, а ще й ділиться масою позитивної енергетики, яка в неї є. Якось він сказав таку річ: кожна людина народжується в оболонці, і все життя живе так, аби ту оболонку, не дай Боже, не пошкодити. А насправді ту оболонку треба рвати і рвати, аби вільно дихати, розвиватися. Він дуже вмів заряджати енергетикою. Мені щастило зустрічатися з реалізованими людьми. Віктюк, Віцин, Нікулін, Моргунов, Муравйова, Степанков, Брондуков, Ступка, Зануссі – то скелі, саваоти кіно. Поруч з ними ти пірнав в океан позитивної енергетики, і тебе вже не могло ніщо стримати.

– Перший текст, який до вас потрапив на прочитання, пам’ятаєте?

– Звичайно. На зустрічі Нового року товариш розповів, що його малий щось пише і попросив то переглянути. А там тексту на 180 сторінок. Я, поки намацував пістолет, щоби застрелитися, прочитав кілька абзаців і зрозумів, що воно цікаве. А потім ще один товариш попросив, і ще один, і так пішло…

– Скільки історій залишається у кошику, і чи при таких значних обсягах ви все перечитуєте уважно чи трохи по діагоналі?

– Треба бути порядною людиною, і якщо ти вже взявся щось робити, то роби на совість. Для мене кошика не існує. Це ж молодь! Найважливіші перші 3-4 сторінки. Якщо текст зайшов, то читаєш далі. Якщо ні, то на доробляння. Коли ти читаєш і бачиш, що там є зернинка, то не звертаєш уваги на якість тексту, бо цікаво, як буде розвиватись сюжет, чим закінчиться.

– Як ви орієнтуєтесь, що може продатися? Це ваш читацький смак людини, яка прочитала безліч текстів, чи тут вже якісь професійні моменти?

– Є велика різниця, навіть можна сказати прірва, між моїм смаком і тим, що може піти. Мені пощастило, бо я дуже люблю фантастику, люблю китайців теперішніх, люблю американців. Фантастика вічна. Добре йдуть комедії і різні мелодрами. Це три теми, які беруть. Я намагаюсь власні уподобання вимикати, коли читаю текст. Дивлюсь, на що є запит.

– Що ви зазвичай знімаєте?

– Переважно це реклама або швидше вірусні відео. Для України і для Польщі. Доводиться багато працювати з дітьми. «Нормас» – перший фільм для дітей. Свого часу мене кликали робити російські серіали, але я відчув, що то не моє. І не шкодую, хоч обіцяли $50 000. Я тоді відмовився не тому, що мав багато грошей. Навпаки, сидів «на бобах». Коли взявся читати сценарій, то зрозумів, що я його відзніму, бо там взагалі не було ніяких вимог, але після роботи візьму гроші і треба буде відразу бігти в «дурку» лікуватися.

– Сучасне кіно дедалі більше стає технологічним…

– І то прекрасно! Це зручно! Я можу бути у Франківську з планшетом, а оператор знімає у Львові, а художник-постановник – у Кракові чи у Варшаві. Але разом ми стежимо у реальному часі за процесом.

– Впевнена, що є багато талановитих дітей, але працювати з ними непросто… :)

– Велике значення для мене має кастинг. Звісно, є підготовані діти з добрих акторських шкіл. І це дуже класно. Але не всі діти мають батьків, які можуть оплатити навчання. А є ще такі, які ходять у ті акторські школи чи на курси не тому, що воно їм подобається, а через те, що батьки вважають, що так престижно. Коли на майданчик приходить дитина зі щирим бажанням зніматися, вона викладається так, що дорослим можна повчитися. Коли ми знімали відео з дітьми у середині 90-х, то доходило до інфаркту, так було складно. А зараз діти дуже сміливі.

– Зараз багато говорять про міленіалів, покоління-Z, вважається, що вони якісь особливі. То справді так?

– Вони просто інші. Старшим поколінням, навіть тридцятці, важко розуміти 10-12-річних, бо навіть тридцятка, ніби зовсім молоді, але вони не готові до теперішніх перенасичених інформаційних потоків. Ми у них борсаємось, а вони там, як риба у воді. Робота з дітьми – то задоволення. Основне – щоб їм було цікаво і встановити довіру.

– Олеже, ви маєте багато роботи, чимало творчих напрямків, інтересів. А от що саме зараз, у поточному часі, найбільш значуще для вас?

– Надважливо для мене – зробити два проекти. Перший – дитячий фільм «Нормас». То така «жирна робота», з розрахунком, що знятий він буде в Україні і про Україну, але має бути не менш цікавий глядачам з інших країн. І фільм про Марка Паславського – це моє життєве зобов’язання. Марко – феноменальна людина і з дуже непростою долею. Про нього треба розповісти нетиповою українською стрічкою. Наші кінофільми з військовою тематикою щирі, але зроблені так, що їх хочуть подивитись лише люди, причетні до цього або патріотично налаштовані. Нам треба зробити так, щоб це хотіли дивитись звичайні люди у світі. Ми маємо бути цікавими.

– Які прогнози для нашої кіногалузі, як розвиватиметься кінематограф взагалі?

– Думаю, впродовж найближчого часу, а це 3-5 років, у нас таки з’явиться своя кіноіндустрія. «Халявні» гроші закінчаться, і треба буде працювати хоча б на рівні Польщі. У поляків легше отримати гроші, але там більша відповідальність за їх використання. Найближчим часом буде кілька кіноіндустрій. Так звана класична – будуть знімати фільми, які ми звикли дивитися, і буде технологічна кіноіндустрія. Сьогодні часто йдеться про різні розширені формати фільмів з частотою 120 кадрів на секунду. Ми стоїмо на порозі нових форм широкого динамічного діапазону зображення та імерсивного звуку. Не за горами той час, коли людина увімкне екран на всю стіну і в меню обере собі жанр фільму, потім додасть фото сусіда чи сусідки і через кілька хвилин перегляне фільм з ними у головній ролі. І це не жарт.

– Чи впливатиме на все це пандемія?

– Ковід вплине на індустрію, але не на технології. Він нас лише підштовхнув до того, до чого ми йшли. Користувач може і далі, як у добрі доковідні часи, піти до кінотеатру один раз. Або купить за ті ж гроші фільм і буде дивитися, коли захочеться. За цю ж суму він може придбати доступ до 250 тисяч фільмів, серіалів, театральних постановок, мультфільмів, концертів.