Чому нещодавнє висловлювання німецького президента Франка-Вальтера Штайнмаєра щодо «Північного потоку – 2» спровокувало таку бурхливу реакцію в ФРН.

«Після тривалого погіршення відносин у минулі роки, енергетичні взаємини - це мало не останній місток між Росією та Європою. Обидві сторони мають подумати, чи цей місток може бути повністю зруйнований. Гадаю, руйнування містків – це не ознака сили», – ця фраза президента ФРН Франка-Вальтера Штайнмайєра в інтерв’ю німецькому виданню Rheinische Post та подальше апелювання до історії та німецької вини за Другу світову перед СРСР, що має змусити не «втратити ширшу картинку», спровокувала неабияку дискусію в Німеччині. Обговорення точиться довкола як самого газопроводу, так і довкола історичної відповідальності ФРН і Росії перед іншими народами СРСР, що стали жертвами Другої світової війни, зокрема Україною.

Деякі політики та історики (як-от ексдепутатка Бундестагу від партії «Зелені/Союз 90» Марілуїзе Бек чи історик Тімоті Снайдер), що займаються Східною Європою, вже давно кажуть про те, що проблема вини Німеччини за початок Другої світової війни не може бути спрямована виключно на Росію. Слід зазначити, що німецький президент у своїй відповіді Rheinische Post також говорить про «20 мільйонів громадян тодішнього Радянського Союзу, що стали жертвами Другої світової», однак, тим не менш, чомусь вважає (як це видається із формулювання відповіді), що спокутувати цю вину треба лише перед Росією.

Цей фактор спровокував обурення серед деяких німецьких журналістів, знайомих із нашою історією, і частково завдяки коментарю Посла України в Німеччині Андрія Мельника. Він в коментарі «Укрінформу» зазначив, що таке висловлювання німецького президента підхоплює «десятиліттями нав’язуваний російською пропагандою наратив про те, що буцімто Німеччина повинна нести свою історичну відповідальність і спокутувати свою вину за варварські злочини нацистської окупації лише перед Росією». А керівник міжнародної редакції німецького видання Die Welt Клеменс Верґін назвав захист Штайнмаєром «Північного потоку-2» «історичною компіляцією». Він відзначив, що Україна «особливо важко постраждала від обох диктатур, і радянської, і німецької» і апелював до історії, викладеної Тімоті Снайдером у книзі «Криваві землі».

Оглядач газети Frank­fur­ter Allgemeine Zeitung Райн­гард Везер написав, що висловлювання Франка-Вальтера Штайнмаєра «відкрило погано загоєні рани». Він також зауважив, що більшість злочинів у часи Другої світової війни Німеччина здійснила на території України та Білорусі. «Якщо дотримуватися логіки Штайнмаєра, то відповідальність Німеччини перед Україною навпаки можна було б використати як аргумент проти «Північного потоку–2». Але краще його також облишити», - писав Везер.

Однак це не єдина теза, яка спричинила таке широке обурення. Інша, яка для німецького політикуму у контексті співпраці з Росією є зараз важливішою – це доля російського опозиціонера Алєксєя Навального, і потреба дій, аби його звільнити. Його отруєння та розслідування цієї справи восени спровокували у ФРН нову хвилю несприйняття російського енергетичного проєкту та його підтримки з боку деяких впливових німецьких політиків та бізнесу. Частина тих, хто раніше утримувався від критики чи тримався осторонь цього питання, почали активно виступати за призупинення будівництва газопроводу. Однак ті, хто й далі наполягав на своєму щодо реалізації цього проєкту, як, наприклад, нинішній голова ХДС Армін Лашет чи міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас (СДПН), наполягали на тому, що «Північний потік–2» – це питання з економічної сфери, а отже його не можна змішувати із політикою. Канцлерка Анґела Меркель також заявляла, що справи Навального та газогону слід трактувати окремо.

Навіть коли Росія вислала з країни дипломатів із Польщі, Швеції та Німеччини, Анґела Меркель продовжувала наполягати на своєму: «Позиція щодо «Північного потоку-2» поки що залишається незмінною». В свою чергу вона додала дещо незвичну раніше фразу: «З одного боку – це комерційний проект; з іншого – він має політичні наслідки і відіграє велику роль у трансатлантичному просторі».

Отже, якщо брати до уваги такі офіційні формулювання, то Північний потік – 2 перестає бути просто «бізнесом» та «справою економіки». Це й стало ще одним резонансом тижня.

«Якщо Штайнмаєр справді виступає за те, що ФРН має підтримати га­зо­гін через Другу світову війну, тоді це точно не комерційний проект», - пише у своєму твіттері колишній посол Великої Британії у Білорусі Найджел Ґулд-Дейвіс. «Від початку «Північний потік-2» був політичним проєктом Кремля, який спрямований безпосередньо проти основних безпекових інтересів України та східноєвропейських членів ЄС і НАТО, а також суперечить зусиллям енергетичної політики Євросоюзу щодо подальшої диверсифікації джерел постачання», - написав оглядач FAZ Райнгард Везер в іншому своєму матеріалі.

10 лютого в німецькому Бундестазі відбулася дискусія щодо репресій та свавілля в РФ, де тема «збереження містка» до Росії виявилася актуальною.

Один із чільних депутатів від партії «Ліві» Ґреґор Ґизі під час дискусії назвав проєкт газопроводу вже не просто одним із останніх, а саме «останнім містком між Росією та Німеччиною». Ґизі апелював до політики «Змін через зближення», яку у 70-х роках минулого століття розвивали соціалістичні політики Віллі Брандт та Еґон Бар і яка досягала результатів у ті часи. Зі слів політика видавалося, що «Північний потік-2», - це сучасна версія політики Брандта.

Представник Соціал-демократичної партії, до якої належить і Франк-Вальтер Штайнмаєр, Нільс Шмід у своєму виступі закликав починати розмову про стан справ у Росії не з газогону, а з «неілюзорного погляду на стан країни». На його думку, жодного стратегічного партнерства з тим російським керівництвом, яке країна має на сьогодні, бути не може, лише вибіркова співпраця. «Але це лише тому, що потребуємо мостів та діалогу також і в майбутньому», - наголосив німецький політик.

Дискусія довкола «Північного потоку–2» як «політичного», а не «комерційного» проєкту, що загрожує енергетичній безпеці не лише України, але й ЄС, є особливо важливою для України. З огляду на позиції німецького керівництва, історія із будівництвом «Північного потоку–2» все ж далека від кінця, але така активна дискусія свідчить про те, що позиції на користь цього кремлівського проєкту стають дедалі слабшими.

Автор: Ольга Ворожбит

Джерело: «Український Тиждень»
(https://tyzhden.ua/World/251478)