(Закінчення)

…Згаданий мною вище Мирослав Андрій Прокоп досить влучно говорив про редактора й публіциста, стрийка проф. Євгена-Зенона Стахіва Володимира Павловича Стахіва ще у 1971 році: «…Стахів не був безбарвний. Він завжди боронив погляди групи, до якої належав, але в політичному противникові він бачив насамперед українця. Цікаве ще таке: В. Стахів за своєю вдачею був людиною темпераментною, деколи імпульсивною, а навіть вибуховою. Проте, як журналіст, він був дуже дисциплінований, мав сильно розвинене почуття відповідальности за друковане слово. В оцінці політичних явищ нашого і чужого світу Стахів був реаліст, деколи скептик, людина, що холодно розглядає явища і оцінює процеси. Шанси української політики на еміґрації він бачив в одному: в орієнтації на власні сили народу…»

В розлогих спогадах уродженця галицького міста Ходорова, українського історика, політичного діяча й журналіста Івана Кедрина (правдиве прізвище — Рудницький) (*1896-†1995), що були ним поміщені у книзі «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Нью-Йорк, 1976) є згадки не лише про редактора В. П. Стахіва, який, між іншим, коли почав виходити знаменитий журнал «Сучасність», пропонував йому навіть «постійне співробітництво з непоганим гонораром», але й про його брата Євгена Павловича Стахіва, батька професора Зенона: «…Коли, наприклад, на одному вечорі (О. П. – Дискусійного клюбу Круглого стола, який був заснований у Нью-Йорку на 1957 року, до членів управи якого входив, серед інших, і Євген Стахів) я виступив проти постійно повторюваного закиду, що «Свобода» замало присвячує уваги подіям і явища в Україні, доказуючи фактами, що цей закид неслушний, то головуючий Євген Стахів заявив: «Що з того, що багато у «Свободі» про Україну пишеться, але як пишеться?!» До речі: з Євгеном Стахівим я був у дуже добрих взаєминах в Інсбруці, ми співпрацювали в Дирекції УНДому в Нью-Йорку, якого він став був згодом і головою, і ми й тепер принагідно стрічаємося, бо він жива, громадська людина…» (с.503).

Виїзд з Німеччини в Америку. Євген з старшим сином Зеноном. Прощання з товаришами.

Зенон Євген Стахів, пластун, Чорноморський курінь, 1962 рік

Український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч й Герой України Дмитро Павличко писав про батька проф. Євгена-Зенона Стахіва – св. пам. Євгена Паловича Стахіва у 2004 році, що «…феномен Євгена Стахова, його стражденне й героїчне життя, безстрашність і правдомовність його вдачі, я зміг лише тоді осягнути, коли прочитав його книжку «Крізь тюрми, підпілля й кордони». Це, мабуть, найкраща повість про життя борця за українську державність у ХХ ст., де поруч з епізодами, в яких смерть постійно чатує на бойовика й підпільника, йдуть роздуми про незнищенність національного духу, подається правдива історія ОУН, характеризується ідеологічне протистояння в середовищі її найвищого керівництва. Євген Стахів справді вірив, як мало хто, в духовні й державницькі сили українства. Він стверджував, що, коли Бандера сидів у німецькому концтаборі, підпіллям керував Лебедь, а коли й той покинув Україну, на чолі боротьби став Шухевич. І це велика правда нашої історії – велика ідея передавалась з покоління в покоління й народжувала нових провідників…»

За життя я, на жаль, ніколи не цікавився у Євгена Павловича Стахіва про його освіту, хобі чи зацікавлення та заробіткову працю. Тож мені довелося знову перечитати його знамениті спомини. В них Євген Павлович, зокрема, писав: «…Отже, 1938 року я поїхав на студії до Львова. Це була моя друга спроба. Роком раніше я їздив складати іспит до гірничої академії у Краків… У Львові я хотів студіювати техніку, а отже, мусів складати іспити з математики і начеркової геометрії… Я записався на відділ агрономії в політехнічнім інституті. Математику, фізику, хімію ми всі брали разом, а потім йшли на другий виклад до Дублян вчити агрономію… Я, справді, повернувшись з Кракова до Берліна, у березні 1940 року записався в Технішегошуле-Шарлотенбурґ. То була славна на цілу Європу політехніка. Студіював витоплювання сталі – від березня 1940 р. до червня 1941 року… У травні 1956-го я пішов працювати в інженерне бюро Мирона Лепкалюка, що будувало мости і дороги. Я досить добре знав креслярство і механіку, оскільки студіював політехніку, став здібним працівником, добре вивчив фах. Але незручність полягала в тому, що те бюро було в Ґарісбурзі, у Пенсильванії – за триста кілометрів від Нью-Йорку, і вдома мене бачили тільки в суботу й неділю. Пропрацювавши так п’ятнадцять місяців, я віднайшов роботу в Нью-Йорку – по спорудженню мостів і доріг, і віддав їй тридцять років свого життя. Десь через 10-15 років став керівником групи (таких груп та фірма мала три) з десяти молодших інженерів і креслярів, що проектувала мости….»

Др. Євген-Зенон Стахів з дружиною під час перебування у Львові (світлина ЛОДА), 2019 рік

Мені видається, що з покоління в покоління й у родині Євгена та Марії Стахівих передавалась не лише любов до всього українського, повага й шана до наших традицій, віра в духовні й державницькі сили українства, але й здатність їхніх дітей до природничих й точних наук та наукових досліджень. Це бачимо, зокрема, з багатогранної діяльності та високих здобутків лауреата Нобелівської премії миру 2007 року, доктора наук з водних ресурсів, професора й керівника Інституту географії та екології університету Джона Гопкінса (Балтімор, США), українця з походження Євгена-Зенона Стахіва, рисами якого є патріотичність, дисциплінованість й сильно розвинене почуття відповідальности, - високі й сталі чесноти, що їх мали при своєму житті його батько Євген Стахів та стрийко Володимир Стахів – знамениті й послідовні борці за українську державність у ХХ-му столітті.