rss
05/09/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Постать \ Українець професор д-р Євген-Зенон Стахів – лауреат Нобелівської премії та його родина

(Продовження).

Слід нагадати, що Євген Павлович Стахів, батько проф. Зенона, від 1932 року був учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини, потім – членом ОУН (від 1934 року). У 1938 році він опинився на терені Підкарпатської Русі, вступив до «Карпатської Січі». В березні 1939 року, після ліквідації окупантами Карпатської України, потрапив в полон, звідки перейшов через Словаччину до Австрії. У 1940 році Євген Павлович працював разом зі старшим братом Володимиром Стахівим в «Українській Пресовій Службі» в Берліні. Євген Павлович Стахів у 1941-1943 роках був членом Південної Похідної групи ОУН(р), організатором нових осередків ОУН(р) у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь), очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. До речі, українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою через те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. 1946-1949 роках Євген Стахів з дружиною Марією та сином Зеноном перебував в Австрії та Західній Німеччині, а пізніше перебрався на постійне проживання до США. Євген Палович Стахів був Головою Середовища УГВР та керівником Товариства українсько-єврейських зв’язків. На еміґрації Є. П. Стахів став одним із активістів «ОУН за кордоном», організації, що постала на початку 1950-х років з числа членів демократичного крила Закордонних Частин ОУН. Члени ОУНз (популярно – «двійкарі») найуспішніше здійснювали ідеологічно-визвольну боротьбу проти «імперії зла» - СССР. У 1943 році, під впливом філософії т. зв. «східняків» ОУН, Самостійників-Державників, змінила програму та устрій з ніби тоталітарного зразка на більш демократичні. Стало зрозуміло, що Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів й віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

Title 
 Доктор
Євген-Зенон Стахів

Євген Павлович Стахів був автором книг «Крізь тюрми, підпілля й кордони» та «Останній молодогвардієць». Мені особливо було приємно, що він знаходив час писати також відгуки й на мої численні доробки: «…У полтавському видавництві «Зоря» вийшла з друку монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада», в якій автор розглядає УГВР не тільки як верховне політичне керівництво визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни і після неї, а й як структуру державно-правного характеру… Олександр Панченко – адвокат, віце-президент Асоціації українських правників. Юридичну освіту він здобув у Київському університеті, а докторат права – в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Йому 40 років. Він закінчив Севастопольське вище військово-морське інженерне училище і служив на атомних підводних човнах у Заполяр’ї… Передмову до книжки написав Мирослав Прокоп. Книжка має 255 сторінок друку…» - Газета «Свобода» (Н.-Дж., США), 25.05.2001 р.

«…Монографія д-ра Олександра Панченка «Українська Головна Визвольна Рада» - це піонерська праця, в якій автор розглядає УГВР... передовсім як структуру державно-правового характеру. Він аналізує історичні передумови постання УГВР, юридичні принципи її творення, організаційну побудову, устрій, плятформу, порівнює її з попередниками в періоді української демократичної революції 1917 і наступних років, а також формаціями типу екзильного уряду УНР, Українського Державного Правління 1941 року та інших… У праці О. Панченка багато ілюстрацій про діяльність окремих органів і членів УГВР в умовах большевицького поневолення…. Студії права, а відтак познайомлення з документами визвольної боротьби України в 1940-х і 1950-х роках, привели Панченка як юриста до бажання ближче вивчити феномен УГВР…» - Газета «Народна Воля», 26.07.2001 р.

«Монографія Олександра Панченка «Микола Лебедь. Життя, діяльність, державно-правові погляди», видана видавництвом «Кобеляки», Полтавської області, важлива не тільки тим, що докладно розповідає про організатора і керівника самостійницької підпільної боротьби проти німецьких окупантів у 1941-43 роках, яка лягла в основу формування УПА і створення УГВР, а й тому, що книжку видано у східній частині України. Цікавою особою є автор монографії д-р Олександр Панченко, уродженець Полтавської області. Колишній офіцер на підводних човнах СССР у Заполяр’ї, він здобув юридичну освіту і став відомим українській громаді в Україні і діяспорі як дослідник історії України…»- Часопис «Свобода» (Н.-Дж, США), 27.07.2001 р.

…Донедавна я мав переписку і з сином Євгена Павловича, лауреатом Нобелівської премії миру 2007 року, доктором наук з водних ресурсів, професором та керівником інституту географії та екології університету Джона Гопкінса (Балтімор, США) Євгеном-Зеноном Стахівим, який народився у грудневі дні, в часі воєнного лихоліття, буремного 1944-го року. Він писав мені вже після того, коли його знаменитий батько відійшов у Вічність: «…Я – найстарший син Євгена Стахіва. Дякую Вам за дуже добру і чітко написану статтю про життєпис та діяльність Батька в «Закордонній Газеті». Якщо знайдете інші описи, прошу прислати мені. З пошаною, Зенон Стахів, 05.02.2014».

«…Не знаю, однак, чи ділився він такими чи подібними речами зі своєю ріднею. Мій батько не поділяв ці питання зі мною, хоча я знав взагалі про його контакти з Вами й іншими людьми в Україні, і прочитав Ваші відмінні оцінки мого батька ролі в ОУН і на Сході України. Постараюся допомогти Вам у Ваших зусиллях, щоб зробити контакти тут, у США. Будь ласка, дайте мені знати, з ким ще Ви листувалися в США в цих питаннях, і, можливо, я можу залучити їх, допомагаючи Вам організувати екскурсію великих містах (Нью-Йорк, Чикаго, Вашингтон), де є ще люди , які мають інтерес до цих питань. Прямо зараз є тільки кілька вчених, як Тарас Гунчак і Петро Содоль, які мають інтерес до цієї історії… Ось як ми могли б організувати серію лекцій для Вас – під формат університетської лекції. Я впевнений, що ви знаєте Олексія Івашина. Він також хотів би відвідати тут і проводити інтерв’ю з деякими з решти членів УПА та ОУН. Зенон Стахів, 22.04.2014».

Title 
 Весілля Олесі Содоль і Зенона Стахіва, 20 серпня
1966 року. Зліва - направо: Марія Содоль,
полковник Петро Содоль, Олеся, Зенон,
Марія, Євген Стахови

«Шановний д-р Панченко, я зацікавлений отримати копію біографії, що Ви написали про Богдана Підгайного. Мій інтерес пов’язаний з тим, що він був засновником і членом Пластового куреня «Чорноморці» в 1927 році, поряд з Романом Шухевичом. Всі з початкових членів цього Куреня були також членами ОУН. Я просто починаю збирати короткі біографії цих засновників для наших членів. Природно, є великий обсяг інформації про Шухевича, зовсім небагато є про Підгайного, що я знайшов в багатьох старих файлів під час його перебування у Мюнхені, коли він працював з Бандерою. Чи є у Вас фотографія Підгайного? Зенон Стахів, 15.01.2016 року».

«Докторе Панченко, спасибі за швидкий відгук. Я зацікавлений в одержанні невеликої памфлетки, котру Ви згадали, про Підгайного, з додатковими фото, якщо Ви можете знайти його. Є кілька інших людей тієї епохи, які були засновниками ориґінального Пластового куреня «Чорноморці», що, можливо, Ви можете мати деякі відомості. Я подаю їх імена, у випадку, що Ви пізнаєте їх, як частину Вашого обширного наукового дослідження. Зенон Стахів. P.S.: Д-р Панченко, чи Ви знайомі з іменем «Володимир Баран»? Нібито, він був пов’язаний з Романом Шухевичом та ОУН. Його бачили востаннє у Львові, 1944 року. ».

«…Велике спасибі за брошуру. P.S.: Я знаю Ореста Слупчинського дуже добре, як я працював у тісному контакті з ним протягом останніх 60-ти років в організації катання у лижному клюбі Карпатського Лещетарського Клюбу (КЛК). Я просто не знав, що він був пов’язаний з цією брошурою, в іншому випадку я б запитав його – хоча йому понад 90 років... Зенон, 11.02.2016».

«Я натрапив на статтю, в якій написано, що мій батько, Євген Стахів, був одним із співзасновників СУМ-у в Ауґсбурзі, в 1946 році. Мені здається, що мій вуйко, Володимир «Мек»-Стахів був більш схильним до участі у створенні СУМ-у. Чи є у вас інформація про це?... Я добре пам’ятаю Юрія Лопатинського, оскільки він був дуже близьким другом мого батька, і ми відвідували один одного в 1950-х і 1960-х роках. 16.04.2019».

Відповідаючи на питання, що їх колись поставив у своїй листах до мене професор др. Євген-Зенон Стахів, слід зазначити, що особистий охоронець Голови Проводу Закордонних Частин ОУН Степана Бандери Василь Шушко (Сушко) (псевда - «Крук», «Дзвін», «Нічлавський») у своїх споминах «Завдання виконав» (Львів, 2000) у розділі «Організуємо СУМ!», зокрема, зазначав: «Влітку 1946 року приїхали до Ауґбурґу Олекса Калинник, Стахів, інж. Сердюк, Рябошенко. Після короткої розмови з Гриневичем та Галамаєм у моїй кімнаті до мене звернувся Гриневич, щоб я створив і скликав ініціативну групу для Організації Спілки Української Молоді… На сходинах говорив Калинник про потребу організації СУМу, щоби дати змогу включитися до праці молоді зі східних земель… Три дні пізніше, в суботу, 6-го липня 1946 р., у Соммеркасерне, ми скликали молодь і громадян на установчі збори, в п’ятім бльоці над кухнею, де колись містилася їдальня для офіцерів…»

«10 березня 1954 року Провід ЗЧ ОУН поширив інформацію для членів ОУН у справі часопису «Український Самостійник», офіційним ліцезіянтом якого зовні, тобто перед німецькими чинниками влади, був призначений п. Ріпецький, що, до речі, першим перейшов у став опозиції… У міжчасі почалася нагінка і на друкарню «Ціцеро», де офіційним директором був С. Процик. Він, на жаль, теж опинився на стороні опозиції. У друкарні тим часом для опублікування вже був підготований комунікат про розвиток подій…»

Title 
 Євген та Марія Стахови, з синами Зеноном і
Борисом, у компанії Миколи та Дарії Лебедів,
Нью-Йорк, 1951 рі
к

«…З розбудовою табору (О. П. – український табір переміщених осіб Ді Пі в Авсбурґу Соммекасерне) та суспільно-громадського життя виринула потреба скріпити організаційну сітку ОУН. До табору зголосилося багато членів ОУН з німецьких концентраційних таборів… Організацію Юнацтва передали Григорієві Наняку, що мав досвід роботи ще з Краю. Він почав роботу в Авсбурґу, де сильно була розбудована мережа ОУН серед робітництва на краєвий взірець ще під час війни… Невдовзі до табору приїхав Григорій Наняк (Свистун), здається, разом з Іваном Шевчуком та Степаном Проциком. У таборі в реєстраційному відділі працював член ОУН студент ветеринарії Юрій Свищук. Я попросив зареєструвати їх, як звичайних жителів. Спільно допомовилися про організацію Пласту… З початком організування табору Соммекасерне, я вибрав для себе велику кімнату, де перед війною містився, правдоподібно, військовий суд, бо в кімнаті був добудований подест з маленькою перегородкою. До кімнати, що мала число 86, було приписано більше наших людей, які майже не мешкали в ній, але, через свої організаційні зв’язки в в таборі, числилась серед мешканців табору. В кімнаті були зареєстровані: Василь Сушко, мґр. Денис Притуляк, «Дусько», «Липа», Володимир Шарко (Демчук), Стефан Петелицький, Стефан Грищук, Степан Процик, Григорій Наняк…».

Мене, офіцера ВМФ, що колись, після навчання у вищому військово-морському інженерному училищі в Севастополі, над Чорним морем (тепер окупованому путінськими аґресорами), - проходив службу на атомних підводних човнах 675-го проєкту 7-ої дивізії АПЧ Північного флоту за Полярним колом, дуже зацікавив Курінь УПС «Чорноморці» імені Святого о. Миколая, про який мені написав у своєму листі від 20 січня 2016 року професор Євген-Зенон Стахів. Виявилось, що це Курінь старших пластунів, організований 1926 року для плекання української військово-морської традиції Чорного моря при допомозі фізичного виховання й фахових умілостей, як підстав військової служби. Початки «Чорноморців» сягають другої половини 1926 року, коли у Львові діяв Водний Пластовий Гурток Куреня УУСП ім. сотника Хведора Черника.

Офіційно Курінь заснований 29 квітня 1927 року у Львові. «Чорноморці» мали число 10, а курінним був Іван Сенів. Члени Куреня як вихідну точку своєї програми поставили плекання військово-морської української традиції Чорного моря. Водне пластування було лише похідним від тієї основної ідеї. У 1927 члени куреня відбули мандрівку човнами по Дністрі до Заліщиків. Під час цієї плавби розглянено різні можливості організацій та діялности морського пластування серед пластової молоді. Між 1927-1928 роками збудовано шість човнів на весла, закуплено моторовий човен та таборовий виряд. В часі 1928-29-30, «Чорноморці» організували три водні табори для пластунів, а в 1930 році - перший водний табір для пластунок.

Курінь організовував зеленосвяточні естафети зі землею зі стрілецьких цвинтарів (Лисоня, Маківка) до Львова; на водних таборах влаштовував морський вишкіл, як нову ділянку пластування. Коли восени 1930-го року польська влада заборонила Пласт, Курінь сповняє важну ролю в організації і діяльності нелеґального Пласту. По розв’язанні Пласту «Чорноморці» створили базу таємного пластового центру, а під час війни активізувалися при організації УПА (загинуло 19 членів). В часі 1945-50 років ті члени куреня, які опинилися в Західній Європі, головно у Німеччині, відновлюють діяльність як 10-ий Курінь УПС «Чорноморці». Вони організують залоги морського пластування та перепроваджують ряд морських таборів та вишкільних курсів. Тоді під впливом сеніорів чорноморців, твориться 25-ий Курінь УСП «Чорноморці». Вони як старші пластуни, перебирають на себе відповідальність активного провадження ділянки морського пластування серед пластової молоді. В екзилі, як курінь сеньйорів, що був організований у 1947 році, сповідує з аналогічними куренями старших пластунок («Чорноморські Хвилі») і старших пластунів, творячи для координації дії й продовження ідейних настанов «Морську Раду». Під проводом Чорноморців відбувся в 1964 році перший пластовий летунський табір. Протягом повоєнних часів курінь активно розвивається на теренах Американського континенту. Утворюється 10 залог (структурних одиниць куреня «Чорноморці») в містах Детройт, Філадельфія, Нью-Йорк, Чикаго та ін. Відбуваються Морські табори, вишколи, курінні зустрічі та церемоніали. На 1983 рік нараховувалось 151 член, 28 водних таборів, 23 вишкільні курси (зокрема 6 морсько-літунських). На жаль, мені поки що не вдалося точно встановити, хто ж був насправді «Володимир Баран», про якого запитував у своєму листі до мене проф. Євген-Зенон Стахів.

Title 
 На місці постання УГВР, Євген Стахів - голова
Середовища УГВР та дослідник УГВР
др. О. Панченко, Сприня, Львівська область

Тепер про Спілку Української Молоді.

У своїй книзі «Останній молодогвардієць» (2004) св. пам. Євген Павлович Стахів пише: «…За дорученням Бандери мені дали зелене світло на створення нової молодечої організації – не на противагу Пласту (який у Німеччині вже існував і був своєрідною елітарною організацією), а з іншою метою – охопити молодь зі Східної України, яка вийшла з концтаборів, а також дітей втікачів, на більш широких, демократичних принципах. Ми провели нараду, в якій брали участь Ярослав Рак (якого Бандера зробив референтом молоді у проводі ЗЧ ОУН), Іван Вовчук – як представник Східної України, я і ще хтось, не пам’ятаю. До першого оргкомітету, який благословили Бандера і Рак, було обрано Самійленка, котрий змінив прізвище і став Олекса Калинник, і ще одного киянина. Нашим духовним опікуном мав бути Іван Вовчук – член УГВР, за фахом учитель, колишній директор десятирічки, здається, в Нікополі. Перший осередок я організував у Ауґбурзі, другий – в Реґенсбурзі. Потім поїхав до Конрберга – то був табір у Центральній Німеччині, коло Касселя, на кордоні між англійською й американською зонами… Отже, я зорганізував відділи СУМу. Ми провели перші збори, де вибрали першу управу – представників трьох відділів, я був організаційним референтом, на голову і заступника обрали двох людей зі Східної України. Не пригадую прізвища першого голови, а заступником став Олекса Калинник з Дніпропетровська. Ми мали надії, що наша організація успішно розвиватиметься, але так не сталося. Після гострого конфлікту зі Степаном Бандерою СУМ перейшов на партійну прибурівку до молодечого ОУН і став тоталітарною організацією. Я звідти пішов. То був один із моїх найбільших неуспіхів. Вийшло, що я утворив організацію, яка згодом стала діяти проти засад демократії і проти мене самого. Пізніше вони видали книжку про історію СУМу і не згадали ні словом, що то була моя ідея, моя організація і моя робота. Ну, та Бог з ними…».

Я коротко листувався також і з Петром Содолем (молодшим), рідним братом дружини д-ра Євгена-Зенона Стахіва пані Олександри, американцем українського походження, дослідником історії УПА, співробітником видавничого комітету «Літопис УПА» та екс-президентом видавничої корпорації «Пролог» (Нью-Йорк), який народився у 1935 році в родині сотника Армії УНР Петра Содоля-Зілинського. У 1949 році родина Содолів перебралася до США. Петро Содоль (молодший) також є активним членом Пласту (курінь УПС «Лісові Чорти»), одним із засновників Міжкрайового вишкільного табору «Лісова школа», був майором армії США, брав участь у війні у В’єтнамі, нагороджений двічі медаллю Пурпурного Серця, В’єтнамським хрестом хоробрості, медалею Бронзової зірки зі знаком V, «Хрестом хоробрості з Золотою Зорею». Петро Содоль викінчив Національний університет штату Небраска (США), є бакалавром політичних наук, є автором англомовної книги «UPA: they fought Hitler and Stalin: A brief overview of military aspects from the history of the Ukrainian Insurgent Army, 1942–1949» (1987), перших енциклопедично-довідкових видань з історії УПА «Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник I-ІІ» (1994, 1995). До речі, саме з цих книг Петра Содоля я ропочинав свої розвідки діяльності ОУН, УПА та УГВР.

Батько майора Петра Содоля та його сестри Олександи Стахів (з дому – Содоль) Петро Зілинський-Содоль (*1893-†1987, Олбані, штат Нью-Йорк — український військовик, полковник УНР в екзилі. 1913 року закінчив Віленську школу старшин. Офіцер московитської царської армії, воював на фронтах Першої світової війни. У жовтні 1917 року вступив до Армії УНР, командував сотнею в Запорозькому корпусі, згодом — 41-м піхотним полком, куренем у Корпусі УСС, відзначився у складі Другого Запорозького полку у квітні 1918 року, в часі Кримського походу, коли його сотня штурмом здобула Чонгарський міст на озері Сиваш. Петро Зілинський-Содоль був ад’ютантом штабу Другого Запорозького полку, командував 31-м Роменським полком за Директорії УНР, Першим куренем Третього полку Січових стрільців, згодом був повітовим комендантом Ямпільщини на Поділлі, пізніше - учасником Першого Зимового походу. До речі, в липні-серпні 1941 року батько Петра Содоля та Олександри Стахів (Содоль) викладав військову справу у старшинській школі ОУН у Львові, згодом виїхав з родиною до Німеччини, а 1949 року — до США. В екзилі Петро Зілинський-Содоль, тесть д-ра Євгена-Зенона Стахіва, брав активну участь у Гетьманівському русі, заснував та очолював Товариство запорожців ім. П. Болбочана, урядом УНР в екзилі підвищений до звання полковника.

Майор Петро Содоль (молодший) писав мені у листах: «Друже Олександр! Вибачте. Забув за «Слоня» (таке псевдо у Пласті мав А. Мілянич). Мотрі адреси не маю, але вислав прохання до найстаршого сина і ще одного пластуна. Думаю, що світлина буде. А тих двох офіцерів Українського Визвольного Війська (УВВ), то навіть не знаю, де шукати. Про них ніколи не чув. На жаль, я в цей час був поза хатою і не маю можливості шукати між книжками чи їхати до НТШ (попередньо я там був в іншій справі) в Нью-Йорку. І не знаю нікого, що цікавиться УВВ. 11.03.2016». (О.П. – в оригінальному тексті листи від цього автора написано латинкою).

 

(Далі буде)

 

Українець професор д-р Євген-Зенон Стахів – лауреат Нобелівської премії та його родина

Українець професор д-р Євген-Зенон Стахів – лауреат Нобелівської премії та його родина

Як він жив!#2021-10 (03/10/2021)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com