Дорогий і невіджалуваний старший мій друг Славко дійсно для мене незабутній, і таким залишиться так довго, як я житиму. Надзвичайно порядна, чесна, добра і лагідна людина з великим талантом актора, і не меншим серцем українця-Киянина.

Ходяча читанка та звуковий запис українських віршів та споминів про місто Київ. Пам’ять просто дивовижна – навіть у старшому віці. Запізнав я його ще в середині 1990-х років завдяки спільному другові кінорежисерові Олесеві Янчуку.

Дружили ми переважно, на жаль, на віддалі – до його відходу у вічність, одначе майже кожний мій приїзд у Київ був нагодою для зустрічі.

Кажуть, що про померлих говориться чи пишеться тільки добрі речі. Фактично мушу сказати, що тут немає проблеми, бо не пригадую за весь час нашого знайомства з уст Славка слів скверни на когось, чи висловів ненависті, чи іншої негативної енергії. Пригадую найкраще його слова читання віршів великих наших поетів, а між ними найголовніше – віршів Василя Симоненка, а також спогади про місто Київ від часів великих репресій, радянської влади, до щасливих днів незалежності. Зустрічалися ми у Києві переважно у будинку Кіно, але також по кав’ярнях, на його дачі біля Києва, на риболові, мандрували одного дня також від однієї виборчої дільниці до іншої по селах і містечках Київської області, коли я був міжнародним спостерігачем, а Славко мені допомагав.

Станіслав Давидович Малганов був великим українським народним артистом українського кіно. Плеяда його артистичної творчості була дуже багата. Славко надавався до характерних і тяжких ролей, і зігравав їх блискучо. Сам його голос відрізнявся від пересічних акторів, а виконання, вимова та інтонація тим більше ставили його понад інших акторів. Між фільмами, у яких Славко знімався, – “Сповідь” (1962), “Гадюка” (1965), “Загибель ескадри” (1965), “Вулиця тринадцяти тополь” (1969), “Вогонь” (1973), “Казка про гучний барабан” (1987), “Циганка Аза” (1987), “Розпад” (1990), “Оберіг” (1991), “Особиста зброя” (1991), “Постскриптум” (1992), “Заручники страху” (1993), “Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені” (1995) , “Святе сімейство” (1997), “Нескорений” (2000), “Небо в горошок” (2004), “А життя триває” (2006) , “Таємний щоденник Симона Петлюри” (2018) та інші.

На фото – остання роль. Станіслав Малганов у ролі Судді у фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри»

Славко народився в родині репресованого учителя 15 квітня 1935 року. Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1958). Член Національної Спілки кінематографістів України. Відійшов у вічність у понеділок, 25 січня 2021 року, на 86 році життя. Залишив по собі дочку, зятя і внуків, а також чимало друзів і подруг. Його дружина Анджела померла раніше. Всі його друзі, котрих я мав честь запізнати, любили і шанували Славка.

Людина може бути тільки людиною з прикметами, здібностями, слабкостями, пристрастями. Вона оточена суспільством подібних людей, часто за професією, але не за вподобаннями. Кожна людина унікальна. Якщо у Славка була злість, вона ніколи не давалася взнаки у його житті, спілкуванні з іншими, а тільки хіба на екрані. Славко був добрим актором, то міг зіграти навіть злість, хоча це не було в його природі. Він не був політичною людиною, але він палко любив Україну і своє місто Київ, як мала дитина. Навіть раз я мило розсміявся, коли Славко сказав про нову партію, яка народилася в Україні вже за незалежності, в середніх 1990-х років: «Трудова Україна», яка гарна назва»!

Останнього разу ми зустрічались у Києві у жовтні 2019 року, у ресторані неподалік від Будинку Кіно. Ми гарно поїли і випили чарочку білої. Пізніше говорив я зі Славком з нагоди його уродин телефоном 15 квітня 2020 року. Славко оповідав про свої плани на жовтень 2020 року влаштувати мистецьке читання віршів. Я обіцяв приїхати, але ця пандемія унеможливила його імпрезу і мій приїзд.

Дякую тобі, Славку, за те, що ти ущасливив мені майже кожний приїзд у Київ. Дякую тобі, що я у твоїй особі запізнав корінного щирого Киянина, якого я колись міг тільки собі уявити та людину, яка мене запізнала з особистою дійсною історичною мандрівкою, не тільки великого народного артиста України, але людину, яка пережила цю велику мандрівку, репресії, війни, радянську дійсність та відродження нашого народу своєю державною незалежністю. Ти – яскрава особистість, завжди залишишся моїм другом, а пам'ять про тебе буде з мною до мого відходу у вічність та поновної зустрічі з тобою, може десь там, у другому Будинку Кіно у небі, де вип'ємо чарочку білої. Бувай здоров наразі, дорогий друже. Згадуватиму тебе при кожному приїзді на рідну землю, а коли почую вірш Симоненка у виконанню когось іншого, скажу хіба: «Добре, але це не наш Славко».