rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Голодомор \ Як вимирала моя Україна

"Мені тринадцятий минало..." Хто не знає цих простих і проникливих слів із "Кобзаря". В уяві - Кирилівка. А ген-ген за мальовничим селом розкинулися рівні поля, обрамлені зеленими гаями та перелісками. На пагорбку примостився малий Тарас. За плечима - торбинка, в якій окраєць хліба й цибулина. Пас хлопець чужих овець на чужому полі.

Через сотню літ по тому з'явився на світ і я. У страшному тридцять третьому мені було 13 років. З "Букваря" я вже знав: "Були пани, були раби". Тепер усі колгоспники стали рівними... у злиднях. І про соціалізм у мене склалося своє уявлення: це коли на столі немає ні крихти хліба, ані картоплини. Пасти овець мені не довелось, бо їх поїли селяни у перший рік колективізації. Щоб не дісталися вони "чортові". Лишалася в селянина одна надія - корівчина, без якої існування було просто неможливе. Та, на жаль, не в кожного вона збереглась.

Серед голодних і здичавілих гречкосіїв, як на диво, не вмирав гумор. Ми, дітлахи, декламували:

"Ні куриці, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Він указує рукою,

Куди їхать за "мукою".

Тридцять другого мої односельці подалися за порятунком на Кубань та Ставропілля. Везли туди те, що було у скринях, а додому поверталися з клунками кукурудзяного борошна. Так і дотягли на млинцях та лемішці до зрілих колосків. Думали, лихо минулося. Та де там...

У 33-му скрині були спустошені. Та й там, у кукурудзяному краї, бешкетували в селах знахабнілі більшовики. Лишалося, як тим смиренним вівцям, терпіти і чекати голодної смерті. Ніхто проти "народної" влади не протестував, бо знав, що кінчиться це страшним Сибіром або зашморгом на шиї.

У попередню осінь "мудрий" Сталін кинув клич: "Забрати хліб з України!". І пішли комуністи та комсомольці витрушувати зерно не тільки з лантухів, а й із горщиків. Саме тепер так при нагоді стала настанова Леніна: "У боротьбі за соціалізм потрібно спиратися на найбідніших", а отже, й на найдурніших. З них, сільських люмпенів, можна було ліпити так званих революціонерів, нелюдів, шакалів. Вони, босяки, не тільки зерно витрушували, але й у погребах перевертали діжки з солінням. Для них було все дозволено. Бешкетувала влада мародерів.

Пам'ятаю випадок у моєму селі Капустинцях Яготинського району на Київщині. Через дорогу від нас жила багатодітна сім'я Тимофія Яременка. Дев'ятеро дівчаток їм Бог послав. Щоб зберегти їм життя, батько приховав клунок жита на печі, зверху поклавши меншеньких діток. І ось вдираються посланці партії. Обнюхали всі закутки обійстя, перевернули солому в повітці - все марно. Метнулися до хати, і перше, що впало орді у вічі, - табунець дітей на печі. До них метнувся наймолодший і, мабуть, найідейніший з прибульців. Піднявши рядно, що вкривало зерно, він аж заверещав од радості: "Ось де вороги ховають хліб!". Поскидали босяки дітей на долівку і взялися змітати зерно. Ні голосіння матері, ні вмовляння батька, ані крики дітей не зупинили мародерів. А навесні пишний цвіт бузку зазирав у шибки хати-пустки - всю сім'ю вивезли на цвинтар у колгоспну яму.

Поруч з хатою Яременків стояв будинок із двох кімнат через сіни братів Піщанських. За три роки до того над ним пронісся сталінський "смерч" - розкуркулення. Мусив хазяїн відірвати половину хати. Так і стояв обрубок житла, наче людина без рук, лякаючи перехожих. Нашій сім'ї довелося щодня спостерігати цей "соціалізм у розрізі". Дві оселі й людські трагедії були красномовним символом здичавіння більшовизму.

Затія кремлівських посіпак із заготівлею хліба в наших селян була просто ідіотією. Де могло взятися зерно у селянина, коли у нього відібрали землю і засоби виробництва? На трудодні видавали колгоспникам грами хліба, якого для сім'ї не вистачало. Існував іще один "зашморг" для хлібороба - непосильні податки. Платили люди "народній" державі навіть за те, що живуть на світі. Але якими би облудними і дикими не були плани знахабнілого Сталіна та його оточення, робилося все свідомо, зі злим наміром - винищити українських селян голодом. І це їм, на жаль, удавалося. В південних областях України влітку 33-го тисячі хат стояли пустками, їхні мешканці тепер лежали на цвинтарі. І потяглись ешелони з людьми з Росії. Один з тих переселенців розповідав мені, як його родина переїхала з Брянських лісів у П'ятихатський район, що на Дніпропетровщині. Так і стали українцями, хоч до останніх днів своїх вони цуралися нашої мови, бо їхня була "кращою". Таким способом засмітили південь "русскоязичними". Тепер вони, бачте, вимагають, щоб їхня мова була панівною, державною. Знайшовся для них і поводир - "двічі не судимий". І культура в них незрівнянна з українською, вища, бо "припудрена" матюками.

...У нашій сім'ї хліба не стало на початку грудня. Пам'ятаю, як батько разом із сусідом Терешком Шелехом збиралися в суботу на базар у Яготин. І це взимку за 25 км пішки! В неділю пізно вони повернулися з покупками. Батько ввалився в хату, ледве тримаючись на ногах, поклав на стіл чорну паляницю й заплакав. Він ніби передчував, що це останній хліб у його житті. Ми поїли все, що було в погребі, а потім у хаті стало пусто й моторошно...

Навесні я пас нашу стару корівчину та ще підпасував молочницю бухгалтера колгоспу. У нього водилося борошно, і вдячна ґаздиня щоранку розплачувалася зі мною за роботу: давала два млинці. Одного я ковтав тут-таки, за ворітьми, а другого ніс матері. Вона, страждальниця, уже не піднімалася з постелі. Острижена й худюща, ця жінка зовсім не була схожа на мою лагідну і милу матусю. Ми зі старшим братом всіма силами старалися порятувати матір. Взимку, як голодні вовки, ми пробиралися до скирт у степу снігами, перевівали пшеничну полову і добували з неї золоті зернята. Якщо вдавалося навіяти бодай кілограм зерна, це для нас було неабиякою вдачею. Ми знали: завтра потовчемо його в ступі і буде сяка-така пожива, а отже, життя продовжується на два чи три дні. Корову ми не стали різати, чекали молока, а вона, як на лихо, пізно отелилася. Не всім нам у сім'ї пощастило діждатись омріяного молока. Першою пішла з життя старша сестра, за нею відвезли в колективну могилу і батька. Та ж він, бідолаха, не знав, коли ставив закарлючку на заяві про вступ до колгоспу, що підписує собі смертний вирок.

Перед колективізацією комусь із придурків-чиновників збрело спустити в селі ставок на кількасот гектарів. Селяни бідкалися: як би зараз знадобилося водоймище з рибою! Натомість вітер гнав хвилі на заростях рогози. Ми їли її з сіллю або варили чортзна-що. А ще вишукували в болоті на купинах яйця диких птахів. Коли й цього не стало, я ловив котів і ми варили їх. М'ясо котяче дуже смердюче, тож собаки його не їли, а ми споживали...

Вкарбувався в пам'яті епізод, який вразив дитячу уяву, викликав неабиякий страх. Повз наші ворота просувалася моторошна похоронна "процесія": на двоколісній тачці Григорій Красножон віз на цвинтар загорнутого в рядно свого меншого брата, мого однокласника і друга Сашка. Ще недавно ми пасли разом корів - і раптом його не стало. Я тоді подумав: це й мене так повезуть на той світ...

Серце стискається від болю, коли чуєш розповіді односельців про страждання голодних мучеників. До Федота Чаленка, члена похоронної команди, прийшов Олійників хлопець і байдуже так, глухо каже: "Дядьку Федоте, захороніть мою маму, бо вони ще вчора померли від голоду. А може, поки я повернуся, то й батько помруть, то майте на увазі". Сам же ледь тримався на опухлих ногах.

Села українські перетворилися на суцільний концтабір. Нашим людям суворо заборонялося виїжджати за межі республіки. У своїх містах їх ніхто не брав на роботу, бо селяни не мали паспортів. Якщо ж кому і вдавалося втекти в Росію чи Білорусію, їх звідти виганяла міліція. Мій знайомий розповідав, що його батьки втекли в Гомель. Там влаштувалися на роботу на цегельному заводі. Отримували хлібний пайок, гроші, так і розраховували пережити трагедію, що звалилась на Україну. Аж згодом прийшло розпорядження з Москви: всіх українців повернути додому! Добре, що це трапилося перед жнивами, тож люди стригли в полі вночі майже достиглі колоски пшениці і так врятувалися від наглої смерті.

Найстрахітливіші випробування випали на наших матерів. Раніше майже всі сім'ї були багатодітні. Уявляєте картину: прокидаються вранці п'ятеро чи десятеро дітей і просять: "Мамо, дайте їсти". А що вона дасть, коли все забрано? Багато матерів, не витримуючи мук, втрачали розум, помирали або кінчали життя самогубством. Психічно хворі матері вбивали і варили своїх дітей. Страхіття!..

Протягом 1933 року людей у нашому селі стало на 1200 менше. В центрі села Капустинці стоять два обеліски. Один, великий, - на честь загиблих на війні, а менший - тим, кого замордували більшовики. Як свідчать написи на граніті, сталінська "війна" 33-го була набагато жертовнішою, ніж гітлерівське нашестя.

...Мені, старому солдату, дуже боляче дивитись, як сьогодні політичні сліпці та маніяки виходять в містах на демонстрації і вимагають повернення України в Союз. Та ми ж там були! І що нажили? До останнього дня існування СРСР стояли в принизливих довгих чергах за хлібом. І це маючи такі чорноземи!

Сам Петро Симоненко купається в багатстві, а нас хоче повернути до комуністичного "раю". Комуністи і московські попи з кадилами не визнають факт геноциду українського селянства, тож усі вони ідолові викормиші.

...Відомо, де зароджувались ідеї комунізму. "Залізний" канцлер Німеччини Бісмарк у свій час суворо застерігав своїх соціалістів: "Якщо хочете будувати соціалізм, то експериментуйте на чужій землі. Вдома я цього не дозволю". Ленін і його банда, здійснивши державний переворот, надовго отаборились на теренах лапотної імперії. Чим закінчився експеримент "наших" марксистів? Головний результат ленінсько-сталінського експерименту - понад 100 мільйонів знищених людей у голодоморах, війнах, репресіях.

Симоненків, грачів та герасимових тягне до Москви, ніби там Лужков із Жириновським будують соціалізм. Химера...

В Європі лунають голоси про те, щоб колишні країни, що входили до складу СРСР, влаштували в себе свій Нюрнберг, щоб викрити і затаврувати винних у скоєнні злочинів комуністичного режиму. Я не прихильник цього. Про злочини і злочинців вже стільки написано і сказано! Пора припинити балаканину і взятися за діло - рішенням Верховної Ради заборонити діяльність комуністичної партії України і закрити рот "слов'яночці" Вітренко. Вони 16 років каламутять воду в суспільстві, виступають в ролі "п'ятої колони", засмічують ефір і життя своїми бридкими "ідеями". Німці викинули гітлеризм на смітник історії і живуть достойно. Ми ж боїмося словечко мовити доморощеним кривдникам-злочинцям. Схаменімося, будьмо патріотами, людьми!

м. Корсунь-Шевченківський

Голодомор – злочин проти українців

Правда про Голодомор

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com