Єлисейський палац. Фото – з Вікіпедії

Найближчі президентські вибори у Франції заплановано на весну 2022-го. Це означає, що наступний 2021 рік приречений на підвищену політичну активність не лише в секторі класичної політики, а й у дотичних до нього територіях громадянського суспільства та шоубізнесу. Середовища, у яких можуть з’явитися яскраві, харизматичні особистості, здатні закохати в себе електорат, помітно мобілізуються. Президентський табір також не гає часу, щоб утримати владу.

Безперечно, 16 місяців — достатній термін, за який, попри прогнози й тенденції, може вичаклуватись із людської зневіри й розгубленості якийсь «французький Зеленський». Подейкують, такої перспективи серйозно побоюються в Єлисейському палаці. Публічно про це не говорять, але в журналістських колах таку ймовірність досліджують. Рух «жовтих жилетів» довів, що в народних масах накопичився потужний потенціал гніву і що вибухнути він може із зовсім незначного приводу. Такого, наприклад, як збільшення податку на пальне в листопаді 2018 року.

Сподіваючись згуртувати виборця довкола постаті чинного президента, команда Макрона спирається на соціологічні опитування. Вони свідчать, що станом на грудень нинішнього року Макрон популярніший за Саркозі й Олланда в аналогічний період перебування при владі обох колишніх президентів. Соціологічна структура Harris Interactive виявила 49% тих, хто «доброї думки» про Емманюеля Макрона. «Але як розуміти результати опитувань? — замислюється часопис Le Parisien. — Ідеться про свідому підтримку чи про реакцію народної єдності під час кризи? У 2015-му рейтинг Олланда після терактів також підскочив. Але за кілька тижнів знову впав...»

Через епідемію коронавірусної хвороби французи регулярно чують свого президента по ТБ та радіо. Загалом роль батька нації йому вдається непогано. Образ «президента багатіїв» і «зверхнього сноба», який розкручували «жовті жилети», поступово розмився в часі та просторі. Натомість люди звикли бачити логічного, раціонального політика, який навчився вправно маневрувати між неминучими санітарними обмеженнями й волелюбністю своїх громадян. «Поки що ніхто не дорівнявся до Макрона за впливовістю й упізнаваністю, — сказала «Тижню» фахівець із комунікацій з громадськістю Валері Бернар. — Це означає, що наступний рік почнеться під його зіркою. Лідери популістів — Марін Ле Пен і Жан-Люк Меланшон — утримують кожен своє ядро прихильників, проте якби вони вийшли до другого туру, то проти Макрона програли б. Лівий і правий політичні табори «обезголовлені» від попередньої президентської кампанії. Можливо, так звані «класичні» партії лівої та правої орієнтації зможуть когось виплекати, якщо швидко вдадуться до механізму праймериз, але й тут немає жодної впевненості».

Тему праймериз правих нині активно обговорює французька преса. Після корупційного скандалу з Франсуа Фійоном на минулих президентських виборах, у лавах республіканців немає єдності стосовно того, чи варто здійснювати попередній відбір кандидатів у президенти за системою, популярною в англосаксонських країнах. Голова фракції партії в Сенаті Бруно Ретайо наполягає на організації праймериз і бажає взяти в них участь. Натомість упізнаваний і контраверсійний мер Ніцци Крістан Естразі впевнений, що проводити праймериз було би помилкою. «Праймериз правих — це те саме, що секс між ангелами, — сказав він в інтерв’ю радіо Europe1. — Переможець не матиме жодного шансу на успіх».

У перспективі близьких президентських виборів, наступний рік у Франції обіцяє гостру конкуренцію на політичній сцені. Як і в інших країнах світу, порядок денний формуватимуть не лише професійні політики, а і яскраві особистості ззовні.

Голова партії республіканців, депутат Національної асамблеї Крістіан Жакоб поки що вагається щодо механізму висування кандидата від партії. Урешті, праві мають декількох помітних політиків, які могли би змагатися за президентську посаду: колишній прем’єр Едуар Філіп, міністр економіки Бруно Ле Мер. Жоден із них публічно не зрікався президентських амбіцій, тому наступного року можемо чекати від цих політиків активних іміджевих кроків у боротьбі за електоральні симпатії.

У таборі лівих — також сум’яття. На президентських виборах 2017 року соціалістів представляв Бенуа Амон, який хоч і засудив жорстко російську агресію проти України й анексію Криму, проте зібрав лише 6,35% голосів. Він, власне, свого часу виграв праймериз, тож соціалісти й собі вагаються, чи запроваджувати такий механізм удруге. Голова соцпартії Олів’є Фор просуває свій дещо модифікований авторський задум — «праймериз ідей». Він не втрачає надії об’єднати довкола своєї партії всіх поміркованих лівих, які створили б альтернативу крайнім лівим на чолі з Жаном-Люком Меланшоном. «Ми не можемо дозволити, щоб до другого туру знову вийшли Макрон і Ле Пен», — повторює він у численних інтерв’ю.

На перешкоді втілення планів лідера соціалістів перебувають амбіції французьких «зелених». Надихнувшись успіхом на виборах до Європарламенту (13,5%), партія «Європа – Екологія – Зелені» плекає власні президентські амбіції. Її лідер — євродепутат Яннік Жадо — на тлі санітарної кризи стає дедалі популярнішим. Він не має жодного резону зливатись із соціалістами у спільному й до того ж непевному проєкті. Жадо вже брав участь у президентських перегонах, а нині розмірковує над тим, чи не випробувати свій шанс удруге. Політик обіцяє визначитись із участю у президентській кампанії до січня та каже, що «зелені» цілком здатні організувати власний праймериз. Навіть якщо Жадо відмовиться від боротьби за президентське крісло, він, безперечно, належить до першої десятки перспективних політиків нової генерації, які наступного року визначатимуть тенденції політичного пейзажу Франції.

Крім професійних політиків, які за визначенням орієнтуються на майбутні вибори, вакуум народної недовіри заповнюють також персоналії з дотичних сфер: громадянського суспільства й армії, шоубізнесу та преси. Консервативний сегмент французького суспільства приглядається до генерала П’єра де Вільє — колишнього голови Генштабу Збройних сил Франції. Він прославився гучною відставкою, протестуючи проти зменшення бюджету для армії. Де Вільє видав три книжки, які добре розійшлися, бо відповідають попиту частини суспільства на «відновлення порядку й безпеки»: «Служити» (Servir, 2017) — продано 160 тис. примірників, «Хто є лідером?» (Qu’est-ce-qu’un chef?, 2018) — 105 тис. примірників, «Збалансованість — це мужність» (L’équilibre est un courage,2020) вийшла з друку наприкінці минулого року.

Де Вільє вибудовує свій політичний імідж на протиставленні з Макроном і критикує кожен його крок. «Генерал — це президент, який шукає собі країну, хоч мало би бути навпаки, — жартує Манон Пайє, активістка екологічного руху. — Він великий мораліст, його однаково обожнюють військові та «жовті жилети», що дає змогу гуртувати протестний електорат». Соціологічна структура IFOP виявила, що 20% французів готові проголосувати за нього в 2022 році. Популярний генерал охоче роздає інтерв’ю, є частим гостем різноманітних токшоу й очевидно впливатиме на суспільні настрої у Франції наступного року.

Приглядається до перспективи виборів іще один імовірний «позасистемний» кандидат — шоумен і продюсер Сиріл Ануна. Він став відомим завдяки стрімкій кар’єрі на телебаченні та має мільйони фоловерів у соцмережах, де підживлює інтерес до себе численними скандалами і провокативними скетчами. Як і гуморист Жан-Марі Біґар, він легко годиться на роль «французького Зеленського», з усіма наслідками. Надивившись на український досвід, політтехнологи максимально прискіпливо досліджують цей феномен. У перспективі близьких президентських виборів наступний рік у Франції обіцяє гостру конкуренцію на політичній сцені. Як і в інших країнах світу, порядок денний формуватимуть не лише професійні політики, а і яскраві особистості ззовні.

Автор: Алла Лазарева

Джерело: «Український Тиждень» (https://tyzhden.ua/World/251265)