rss
08/02/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
У фокусі – Америка \ Що робити з Paulykом Morozovим?
Title 
 Портрет Павлика Морозова, створений на основі
його єдиної фотографії. Джерело – Вікіпедія

Від редакції:

Павлик Морозов – білоруський хлопчина, з якого радянська пропаганда зробила символ безжалісної боротьби з «куркулями», мовляв, хлопчина доніс на свого батька, за що його і вбили дядько з дідом. Справжня історія, як то часто буває, була набагато заплутанішою і складнішою. Однак з його життя зробили пропагандистську легенду, і в нього було чимало послідовників – як дітей, котрі доносили на своїх батьків за «антирадянську поведінку», так і дітей, котрі офіційно зрікалися батька й матері. Останніх було набагато більше – іноді це для них був єдиний спосіб лишитися в живих.

Що робити з Paulykом Morozovим і Paulynою Moro­zovою, коли вони – ваші діти, виплекані в поті чола та болю батьківського серця? Як чинити, якщо вони дивляться на вас із ненавистю, бо ви відмовляєтеся голосувати за Берні Сандерса й здригаєтеся, почувши слово «соціалізм»? До яких засобів переконання вдатися, коли будь-яка розмова з дорослими дітьми на теми суспільства, політики та світогляду завершується великою сваркою, гриманням дверима й злісними образами на вашу адресу? Чому вони у кращому випадку вважають вас пустоголовими ретроградами та мракобісами, чий вік давно минув, а в гіршому – фашистами, pacистами й уламками системи придушення, які треба якомога швидше змити з лиця землі в ім’я СвітлогоМайбутнього? Як можна заново зблизитися з найріднішими для вас людьми?

Відповідь – коротка, проста й невтішна: ніяк. Ніяк. Потяг пішов, дорогі друзі, й, хоча хвіст його ще видно у дальньому краю платформи, у вас немає жодного шансу наздогнати, застрибнути на підніжку, обійняти, притиснути і, як колись, вирішити проблему щока до щоки, шляхом злиття своїх і дитячих сліз. Адже йдеться зовсім не про Сандерса, соціалізм-емпіріокритицизм та інші незначні нісенітниці. Йдеться про те, що вони дивляться на світ зовсім іншими очима, думають зовсім іншими думками й вивчені зовсім іншим словами. І вам у цьому світі Paulykа і Paulynи просто немає місця. Для вас вони – ваші улюблені діти, яким, на жаль, промили мізки. Для них ви – частина ворожої сили, яка, на жаль, має з ними родинні зв’язки.

Старші з нас добре пам’ятають розповіді бабусь (діди, майже поголовно вибиті павликами морозовими, як правило, до онуків не дожили) про часи, коли хлопці й дівчата відрікалися від своїх батьків - ворогів народу. Після 30-40 років із тих пам’ятних загальних зборів ці розповіді звучали сумно, з наголосом на вимушеність зречення. У них, як правило, був відсутній автобіографічний момент: відрікався завжди «хтось», а не сам оповідач. Але в сумному погойдуванні голови читалося інше: приватне каяття, особистий сором, незмивне тавро на особистій совісті.

Адже здебільшого зречення були, як це не прикро, щирими. Школярі, студенти, молоді люди, що виходили на трибуну, цілком поділяли погляди тих, хто сидів у президії та залі. Але, як правильно попередив поет, відразу після занадто оптимістичного «Не відрікаються, люблячи» (відрікаються, і ще й як – на публіці!) – «життя закінчується не завтра». Після завтрашнього дня ​​приходить післязавтра, за ним – місяць, рік, перше десятиліття, третє, четверте, а там вже доводиться, сумно похитуючи головою, розповідати онукам про часи, коли «когось» змушували відрікатися, «аби вижити».

Мені дуже шкода нинішніх Paulykів і Paulyn Morozovих: на них ще чекає така розмова з онуками. Але – чекає в далекому майбутньому. Поки ж ніщо не заважає їм донести на вас у місцевий аналог ОГПУ, а потім, з вельми помірними уколами совісті, спостерігати, як вас, облитих смолою й обкачаних у пір’ї, протягнуть головною вулицею з оркестром. Оскільки Світле Майбутнє вимагає жертв – зокрема, і особистих. Оскільки героїзм будівельника Нового Суспільств має на увазі ще й готовність відмовитися від застарілих гендерних, расових, соціальних і – так, саме так! – сімейних стереотипів.

Ваші спроби спокійно напоумити, переконати, змусити замислитися не приведуть – і в принципі не можуть привести ні до чого хорошого. Вони перестали вас слухати ще в тринадцять-чотирнадцять років, і немає жодного шансу, що ця ситуація зміниться у майбутньому. Їхня студентська компанія і сивочолий професор Чмоський – зазделегідь авторитетніші за ваші безпорадні логічні побудови. Молоді люди чудово поєднують у собі найнещадніше бунтарство (проти вас) і найбільш махровий конформізм (у своєму середовищі). Марно посилатися і на страшний радянський досвід, згадувати Троцького, Сталіна, Пол Пота, Мао, Кастро та Чавеса: на це у них заздалегідь заготовані неспростовні відповіді (наприклад: «Там був неправильний соціалізм, а ось у нас...»).

Якщо чесно, то багато в чому ми самі винні у тому, що трапилося. Хіба не ми вбивали їм у голову, що треба бути «успішними», що треба отримувати відмінні оцінки, вести активний спосіб життя? І що поробиш, якщо хороша оцінка за шкільне есе (яке ми за старою звичкою називаємо «твором») несумісна з нашими поглядами на життя? Та й у хороше товариство нині не потрапити, якщо ти сумніваєшся в ідеї Всезагальної Рівності. І куди нашому Павлику діватися, коли «активний спосіб життя» обов’язково має на увазі участь у боротьбі за право трансґeндepів ходити у жіночий туалет?

У наших дітей просто не було іншої дороги до успіху, якого ми – ми самі! – від них чекали й вимагали. Ми самі, своїми руками запхали своїх нащадків у цю диявольську промивку мізків, у цю чортову м’ясорубку норми. Ми самі принесли їх до Молоха, поклали на жертовник і відійшли в сторону. Навіщо ж зараз спихати провину на безіменних лиходіїв?

Але повернімося до початкового питання: що тепер робити з Paulykом Morozovим, який, бризкаючи слиною, люто вигукує свої звинувачення на нашу адресу і ось-ось, відвернувшись від блідого маминого обличчя, вистрибне за рідні двері, урочисто пообіцявши на прощання ніколи не відчиняти їх знову? Як уже сказано, потяг пішов, і хороших варіантів у нас просто немає: є тільки погані й ще гірші.

До таких належить війна. Дядько-куркуль ловить у лісі хлопчину-Павлика, чий донос призвів до розстрілу цілої сім’ї, і душить його своїми руками. До цього, безумовно, крайнього заходу примикають інші, менш радикальні, які лежать у тій же площині: розрив стосунків, щоденні битви з подальшим хитким припиненням вогню, ворожий світ, заснований на взаємному залякуванні. Навряд чи подібна самогубна стратегія може влаштувати як нас, так і їх.

Інший – трохи кращий, але, як і раніше, поганий варіант: робити вигляд, що конфлікту немає. Не вступати у відповідні розмови, уникати «слизьких» тем, щодня ходити мінним полем, на кожному кроці чекаючи вибуху. Адже людську природу не обдуриш. Забита під поверхню землі пожежа продовжує тліти, прориваючись назовні стресами, інфарктами та іншими конфліктами, які виникають начебто безпричинно, на порожньому місці. Ви – зі своїми дітьми, вони – зі своїми батьками, як із чужими небезпечними людьми, і так до самої смерті...

Єдиний варіант, який здається мені найменш руйнівним, як зазвичай у безвихідних ситуаціях, пов’язаний із визнанням правди. Правда – дивний звір: вона, якою б гіркою не була, завжди краща за найсолодшу брехню. Адже брехня ніколи не обертається прийнятним рішенням, а ось правда іноді може стати рятівною несподіванкою. Скажіть Павлику правду. Скажіть йому так:

«Павлику, синку, нам дуже гірко й соромно, що з тебе вийшло таке чудовисько (так і скажіть: «чудовисько» – це в будь-якому випадку звучить менш прикро, ніж ярлики «pacист» і «фашист», якими вони обдаровують вас). Ми знаємо, що в цьому немає твоєї провини – ми беремо її на себе. Не думаємо, що тут можна щось виправити, і нам залишається лише змиритися з тим, що сталося. Рано чи пізно ти прийдеш зі своїми товаришами, щоб розправитися з нами. Не потрібно сперечатися і обурюватися, бо ми точно знаємо, що саме так і станеться. Бачиш, у нас з мамою є достатній досвід із тим огидним явищем, яке засмоктало тебе, частиною якого ти став. Ти завжди залишишся нашим сином, нашою улюбленою дитиною, яку ми, на превеликий жаль, не змогли виростити так, як хотілося б. У нас лише одне прохання: коли ви станете нас вбивати, спробуй, щоб це було не дуже боляче».

І все. Не війна, не суперечки зі сварками, не вдавання – смиренність. Проста чиста смиренність, добровільний стан жертви. Ви ж і справді не тільки винуватці, а й жертви. Ось і визнайте цей статус, живіть із ним. А Павлику та Пауліні дайте відчути ті наслідки, які їм наразі не дуже видно. Звичайно, спочатку вони будуть крутити пальчиком біля скроні, потішатися, насміхатися. Нехай, це не страшно – у всякому разі, не гірше за війну й взаємну лайку. Відповідайте точно так само, як почали – смиренням. Потім вони почнуть доводити, що ви знову неправі. Не заперечуйте: смиренність – найкраща зброя у цій ситуації. Вона не має на увазі агресію у відповідь: адже ви вже здалися і відмовляєтеся битися. «Думай, що хочеш, синку, говори, що хочеш, роби, що хочеш... Але, будь ласка, постарайся вбивати нас не дуже боляче...»

І тоді, можливо, червоні вогники потяга, що пішов, перестануть віддалятися від вашої платформи. Малоймовірно? Так, малоймовірно. Але шанс є, чому б не спробувати? До того ж, інші варіанти – ще гірші.

Автор: Алекс Тарн

Джерело: «Континент»
(https://kontinentusa.com)

 

Мешканців Чикаго просять ще два тижні посидіти вдома

По Чикаго прокотилася серія пограбувань АЗС та викрадень авто, загинули три особи

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com