Прикарпатський військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної бригади Ігор Денисів вивіз із поля бою не одну сотню поранених і загиблих вояків, а себе витягнути з пекла війни не зміг. У ніч перед загибеллю зателефонував дружині: «Тут дуже стріляють. Не знаю, яким вернуся додому: чи живим, чи мертвим…»

Незабаром після похорону мамі вояка наснився сон. Ігор прийшов додому, приліг на ліжко… «Що, Ігорку? Ти вже прийшов?» – «Так, прийшов». Він підвівся, підійшов до мами й обійняв її. «Синочку, тепер я тебе вже нікуди не відпущу…»

Ігор Денисів народився у селі Новоселиця, Долинського району, Івано-Франківської області. У червні 2014 року був мобілізований до лав ЗСУ. Проходив службу у 128-ій гірсько-піхотній бригаді. Загинув 1 лютого 2015 року поблизу міста Дебальцеве. Бійцю було 38 років.

Похований у селі Княжолука, що на Долинщині. Люди несли вінки, квіти, старшокласники різних шкіл створили живий ланцюг та тримали в долонях запалені лампадки. Без батька залишились двоє дітей.

26 лютого 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

13 травня 2015 року у селищі Вигода, Долинського району, відкрили меморіальну дошку на фасаді школи, в якій боєць навчався.

Він таким вродився

Оксана Денисів познайомилася з майбутнім чоловіком, коли він саме повернувся з армії. Зустрічатися почали на День сміху – 1 квітня. Дуже скоро одружилися. В останні роки були офіційно розлучені, але все одно жили разом. «Було по-різному, – сумно всміхається жінка. – І добре, і погано. Але у нас все-таки було двоє діток. І, попри всі чвари, мушу визнати, що Ігор був доброю людиною. Задля друзів міг останню сорочку віддати, а сам зостатися голим-босим. Часто вони цим недобросовісно користувалися. А гостей просто обожнював: і приймати вдома, і самому ходити».

Оксана пригадує, як одного разу вона на місяць поїхала на заробітки, то чоловік справно доглядав за дітками – не було на що нарікати. Обожнював своїх сина та доньку, вони могли отримати від батька все, що захочуть.

«Пам’ятаю, я йшла на роботу, а Ігоря просила позайматися з дітьми, проконтролювати, аби зробили домашнє завдання до школи, – розповідає Оксана. – Я лиш за двері, а він віддасть їм книжку, ті пустуни посписують, і все – уроки начебто вивчені. Страшенно їх балував».

Жінка також додає, що Ігор був майстром на всі руки – не було такого, чого б він не вмів зробити на будові. Сам усього навчився. Тому й без роботи ніколи не сидів.

Його мама, Ганна Денисів, каже, що Ігор ще змалку не міг всидіти на місці, брався за будь-яку роботу, особливо любив господарювати. «До роботи Ігорка не треба було змушувати ніколи, – продовжує мама. – І дрова поколе, і корову подоїть, і за конем догляне… Уявіть – у восьмому класі він уже сам на коні людям сіно возив. Сама дивувалася, звідки в нього такі здібності до роботи. Ігор уже вродився таким. Синові достатньо було тільки глянути на якесь заняття – і він одразу міг легко все повторити».

Біда тут…

2 березня 2014 року в село Княжолука, де проживало подружжя, Ігорю Денисіву принесли повістку. Від служби чоловік не ухилявся, хоча дружина дуже просила, аби нікуди не йшов. Спершу служив у Долинському військкоматі, коли ж почався набір бійців у 5-й батальйон територіальної оборони області, зголосився добровольцем. Після повернення батальйону зі Сходу приєднався до 128-ї гірсько-піхотної бригади. Там був водієм машини швидкої медичної допомоги, вивіз із поля бою не одного пораненого.

Коли Ігор востаннє приходив у відпустку, то захотів удруге офіційно одружитися з Оксаною. Жінка тоді відповіла: «Приїдеш з війни – розпишемося». Вдова пригадує, що уночі він зривався з ліжка – через нічні жахіття. Снився фронт. «Дуже важко щодня дивитися на поранених і полеглих», – казав Ігор своїй дружині.

Мама розповідає – коли син телефонував з передової, то говорив дуже мало й майже завжди одне й те ж: «Мамо, та ж тут війна. Звісно, що тут недобре. Біда тут…» Коли вона питала, як справи, то чула: «П’ятдесят на п’ятдесят», це означало, що не дуже.

Ганна Денисів пригадує, як Ігор мав приїхати на різдвяні свята додому, але його не відпустили. То він зателефонував напередодні Дня святого Василя і просив навчити його віншувати, аби вони з побратими відзначили свято, як годиться.

Незадовго до загибелі, десь опівночі, боєць телефонував дружині, казав, що навколо дуже сильно стріляють: «Я не знаю, яким вернуся додому: чи живим, чи мертвим…»

Оксана спершу не мала поганого передчуття. Недобрі думки з’явилися, коли Ігор перестав телефонувати. За пів дня вона набрала номер чоловіка сотню разів. Раптом зателефонувала колежанка: «Оксано, у селі кажуть, що Ігор загинув. То правда?»… Вона до останнього не вірила. І донині важко вірить, що його вже нема.

Напередодні трагедії мамі бійця снилося лихе. Однієї ночі бачила уві сні, як на кладовищі біжать коні. А іншим разом їй снилося, що заходить у церкву із тазиком у руках.

Загинув Ігор 1 лютого, у ніч з суботи на неділю, на блок-посту поблизу Дебальцевого. При собі документів не мав, знайшли його в харківському морзі 6 лютого. Оксанині родичі поїхали за тілом, але з собою її не взяли – аби не заспокоювати дорогою. Денисіва поховали 9 лютого, на дев’ятий день після смерті, у Княжолуці.

У труну поклали хустинку, гребінь, костюм, гроші – так прийнято за давніми звичаями. На похороні були аж 22 священники. Ігор Денисів – перший і наразі єдиний чоловік у селі, хто поліг на війні. Оксана навідріз відмовилася приймати бодай якісь заспокійливі пігулки, хотіла запам’ятати все до останньої секунди.

«Як людина він був безвідмовним. Постійно веселий. Постійно, – розповідає побратим Андрій Данилишин, якого поранили у день загибелі Ігоря. – Після того страшного дня ми знову зустрілися вже тут, на Франківщині. Ось тільки він – на цвинтарі».

«Ігорку, ти вже
прийшов?»

Оксана досі не дивиться телевізійні новини – після того виснажливого очікування страшної звістки, яке назавжди закарбувалося в пам’яті.

До дружини вже не раз підходили незнайомі люди й казали, що впізнали її через сина, бо той – викапаний батько. А ось характером Денисів-молодший вдався в маму – Михайло такий самий стриманий, переживає все в собі. Молодша Юля зовні дуже схожа на маму, а ось темперамент – татковий. «Вона – така ж відкрита до світу, таким і Ігор був, – каже вдова. – Любить усіх і тягнеться, аби її так само любили».

 

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент» (https://gk-press.if.ua/chy-zhyvym-chy-mertvym/)