Так вже влаштоване людство, що воно чомусь вірить, що новий рік буде ліпшим, ніж його попередник. Чи буде 2021 рік кращим – невідомо, але те, що він буде цікавішим, можна сказати вже зараз.

З перших днів цей рік приніс очікуване полегшення всім тим людям, котрі з грудня 2019 року дивилися на розвиток справи про вбивство Павла Шеремета, і не розуміли, що в цьому світі коїться.

Хто забув – 12 грудня українське правосуддя заарештувало за підозрою у вбивстві білоруського журналіста військову медсестру Яну Дугарь, музиканта та військового Андрія Антоненка та дитячого хірурга та волонтера Юлію Кузьменко.

Всім, хто хоча б одним оком слідкував за перипетіями «суду», було зрозуміло, що справу, як то кажуть, було шито білими нитками. Зрозуміло було також і те, що чинній українській владі від попередньої дісталася нелюбов до добровольців, хіба у трохи легшому варіанті. Бо, все ж таки, як не крути, а список «Яна Дугарь, Юлія Кузьменко та Андрій Антоненко» таки трохи кращий, ніж, для прикладу, список «Олександр Музичко, Олег Мужчиль». Але – тільки трохи кращий.

Саме формулювання звинувачення («захопившись ультранаціоналістичними ідеями та культивуючи велич арійської раси» вирішили вбити журналіста) вже чітко показувало – або його писали у стані потужного наркотичного сп’яніння, або ж автори цього шедевру мають народ за дурнів і не мають жодного бажання це приховувати. Щоправда, 21 травня 2020 року звинувачення змінили – і прибрали з нього згадки про «ультранаціоналістичні ідеї» та «велич арійської раси». Але трьох підозрюваних за ґратами так і лишили.

Фото з офіційного сайту президента України

Навіщо?

Менш дивним виглядало те, що українське правосуддя геть проігнорувало принципово важливе у таких випадках питання: кому вигідно?

Бо сторін, яким було вигідно, було аж дві.

Перша – влада Білорусі, якій Шеремет був, як колька в оці. Протести в цій країні, котрі, між іншим, тривали навіть у перші вихідні 2021 року, продемонстрували вражаючий факт: лідерів в тій країні немає. Серія протестів вихідного дня в неділю, 3 січня, виглядала як прогулянки громадян, частина яких тримали в руках біло-червоно-білі стяги. В них влада ловить активістів, зокрема – і підлітків, молодь, катує, ґвалтує, вбиває – а вони на знак протесту на прогулянки виходять. На цьому фоні незворушно мирних громадян Шеремет, з його досвідом споглядання українських подій, виглядав би ультрарадикальним елементом, здатним суттєво спотворити ідилічну картину вічно мирного протесту.

Друга зацікавлена сторона – Росія. Свого часу бідолашний Шеремет (як і, зрештою, зараз Тихановська) охоче співпрацював з владою цієї країни – назвемо це так. Та що там – Лукашенко випустив Шеремета з тюрми на вимогу Єльцина – після того, коли Єльцин не пустив літак Лукашенка на територію Росії і публічно поставив вимогу звільнення Шеремета. Після того Шеремет працював на російському телебаченні.

І війна його погляди на Росію явно не дуже змінила: в Україні він з проросійськими українськими політиками працював – і то охоче. Зокрема, вів ранкові програми на радіо «Вести», котре належало офіційно спершу Ігорю Гужві, потім – неофіційно Олександрові Клименку, одіозному міністру «Мінздоху» Януковича. Тобто намагався отримати підтримку з усіх можливих джерел, не особливо придивляючись до того, чи не стирчать з цих джерел російські вуха. Можливо, вважав ті вуха безпечними.

Свого часу Анатолій Матіос заявляв, що за три тижні до вбивства Павло Шеремет літав до Москви, зустрічався з оточенням Нємцова і з тим же таки Олександром Клименком.

Як відомо, Росія дуже легко позбувається тих, кого вигодувала, і тих, з ким співпрацювала. Особливо якщо ще з їхньої смерті можна зробити якийсь додатковий скандал, для прикладу, звинуватити у цій смерті ненависних їй волонтерів, бійців чи просто патріотів… Або Лукашенка, який їй останнім часом припинив подобатися.

Однак, українське правосуддя не зацікавив ні білоруський, ні російський слід у біографії Шеремета. От патріоти з «ультранаціоналістичними ідеями» – ото виглядало набагато краще…

І тут безсовісні білоруські опозиціонери опублікували матеріали, які доводять, що КДБ Білорусі ще вісім років тому організувало стеження за Шереметом і планувало його ліквідацію. Зокрема, є аудіозапис 2012 року, на якому тогочасний глава КДБ Білорусі Вадим Зайцев обговорює можливість підкласти Шеремету вибухівку. Як відомо, саме таким чином Шеремет і загинув – через 4 роки.

Якщо ви думаєте, що це хоч трохи змусило українське правосуддя задуматися – подумайте ще раз. Українське правосуддя, як відомо, і не такі очевидні докази крутило, як дишло.

Відтак речник МВС Артем Шевченко зі спокійною совістю у коментарі «BBC News Україна» заявив, що «у міністерстві внутрішніх справ України вважають, що нові записи 2012 року, на яких начебто білоруські спецслужби обговорюють намір убити журналіста Павла Шеремета вибухівкою, відповідають нинішній версії слідства». А відтак, за словами Шевченка, на справі групи ветеранів АТО та волонтерів, яких звинувачують у виконанні вбивства журналіста, оприлюднені записи не позначаться.

Було би дивно, якби у міністерстві сказали інакше.

Винних вже призначено – і ви тому міністерству хоч кілок на голові тешіть, на ставлення того міністерства до реальності цей кілок жодним чином не позначиться. Подумаєш, в КДБ білоруському хтіли вбити журналіста – і раптом через 4 роки його вбили саме таким способом? Збіг. Просто збіг обставин, який не має жодного стосунку до справи, у якій вже призначили винних.

І тут вимальовуються ще два цікавих моменти.

Перший – якщо в МВС так активно захищають «призначених вбивць», то чи не є це спробою вигородити справжнього вбивцю? Бо зазвичай у таких випадках слідство наполягає на покаранні «цапів-відбувайлів» з єдиною метою: щоб не вийти на самих себе.

Другий цікавий момент: хто міг «здати» білоруським опозиціонерам розмови тамтешнього КДБ?

Хто може почуватися у Білорусі вільніше, ніж білоруські силовики? Відповідь лежить на поверхні: тільки силовики російські…

І якщо українське МВС влізло в цю справу по самі вуха, і явно влізло дуже негарно, то, швидше за все, цим спробують скористатися всі, кому тільки не ліньки. А росіянам завше не ліньки…

Тоді заради чого – і заради кого? – українське МВС сіло в таку калюжу? Невже тільки заради того, щоб облити багнюкою і посадити трьох патріотів?

Є інша версія.

Її оприлюднив, знову ж таки, майже різдвяним подарунком для України журналіст Ростислав Демчук, який нині проживає у Брюсселі.

За його словами, українські журналісти Едуард Чекін і Даріас Богуцький іще торік передали президенту України Володимиру Зеленському матеріали власного розслідування вбивства журналіста білоруського походження Павла Шеремета. Вони переконані, що організатором та виконавцем вбивства журналіста є «азовець» Сергій Коротких – «Боцман».

Сам Демчук у травні 2020 року писав, що Коротких, якому на початку грудня 2014 року, на особисте прохання Арсена Авакова, президент України Петро Порошенко своїм указом дав українське громадянство, входив до організацій російських неонацистів, проектів, котрі в Росії певний час розвивалися «під крилом» сумновідомих Владислава Суркова і Дмитра Рогозіна. Згодом більшість цих організації перетворилася на банди озброєних екстремістів.

«У 2015—2017 роках Коротких керував відділом охорони об’єктів стратегічного значення при Департаменті Державної служби охорони при МВС України. Згідно з декларацією за 2015 рік, Сергій Коротких купив собі у Києві дві квартири, літак Л-39 «Альбатрос» та мав у наявності загалом близько мільйона доларів», - пише Демчук.

Мільйон доларів – звідки?

Зараз, за даними Демчука, Сергій Коротких є керівником Служби безпеки «Національного корпусу» і близьким другом очільника Нацкорпусу Андрія Білецького.

6 грудня 2014 року видання Zaxid.net (https://zaxid.net/skinhed_poroshenka_n1332787) оприлюднило про Коротких от таку от інформацію:

«…ім’я Сергія Коротких звучало у ЗМІ і раніше. Так, в лютому 2013 року його згадали, коли в Мінську російський націоналіст Максим Марцинкевич, більш відомий під прізвиськом «Тесак», влаштував бійку з фанатами мінського футбольного клубу «Партизан». В результаті 30-річному чоловікові були заподіяні численні тілесні ушкодження, в тому числі колото-різані рани. Стосовно Тесака і двох його спільників, одним з яких і був Сергій «Малюта» Коротких, порушили кримінальну справу за хуліганство, вчинене із застосуванням зброї (санкції передбачають до 10 років позбавлення волі).

У квітні справу було припинено через «відсутність складу кримінального злочину». Дивно, що ні білоруські, ні російські ЗМІ тоді не згадали імені Сергія «Малюти».

Свого часу Малюта був заступником лідера проросійської націоналістичної організації «Русское Национальное Единство» Гліба Самойлова, убитого в серпні 2000 року ударом ножа. Серед особливих прикмет: татуювання на передпліччі у вигляді кажана – символ армійської розвідки і спецназу ГРУ. Тоді «Малюта» неодноразово хизувався в Москві бойовим минулим, зв’язками у спецслужбах.

З «Тесаком» Сергій Коротких був знайомий давно, деякий час після арешту Максима Марцинкевича він очолював угруповання «Формат 18», що підпорядковувалося НСО, а у вересні 2007-го «Малюту» з організації вигнали, звинувативши в розвалі залучення нових кадрів, фінансових зловживаннях та інтригах.

Після того, коли володар спецназівської «татухи» втратив контроль над частиною угруповання, сліди його губляться. За деякими даними, Малюта повернувся до Білорусі. За останні роки ніде себе не афішував, в колах расистів помічений не був, аж до описаного інциденту в лютому 2013 року.

Після цієї згадки російські ЗМІ почали підозрювати Сергія Коротких в причетності до вибуху в грудні 2007 року в Москві на Манежній площі. Однак затримати і допитати його тоді не змогли».

Ймовірно – змогли і затримати, і допитати.

Картина вимальовується доволі цікава для стороннього спостерігача – і дуже неприємна для України загалом і для українського МВС зокрема.

Будемо сподіватися, що хоча б на Старий Новий рік під ялинку українській владі принесуть мудрість і виваженість. Вона припинить шити білими нитками злочини патріотам – і захищати злочинців. Хоча б тому, що це дуже невигідна стратегія – насамперед для неї самої. Особливо під час війни, про яку, схоже, дехто у владі починає забувати...