Сімдесят два роки тому Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй на сесії, яка відбулася в Парижі, прийняла основний міжнародний документ під назвою «Загальна декларація прав людини (UNDHR)».

З 58 країн-членів ООН на той момент 48 проголосували за, жоден проти, вісім утрималися і двоє не голосували.

Значення сьогоднішнього ювілею полягає в тому, що UNDHR є основним і живим документом. Права, які вона відстоює, включає від основних прав – свободи слова, совісті, зібрань, від страху і від злиднів, до набагато більш, здавалося б, недосяжних прав – на отримання безплатної освіти, хоча і на обмеженому рівні, безплатної медичної опіки і рівного захисту, відповідно до закону. Досить сказати, що сьогодні, сімдесят два роки по тому, немає жодної країни з нинішніх 193 країн-членів ООН, які надають або забезпечують всі права, зазначені в Декларації. Більш демократичні держави, принаймні, обговорюють ці питання і докладають добросовісних зусиль для забезпечення переоцінених прав. З цієї причини UNDHR є основоположним документом. Це основа, до якої повинні прагнути всі країни-члени ООН.

З іншого боку, ООН є засадничо провальною, оскільки дуже багато її країн-членів не забезпечують навіть найосновніших прав, які виходять з Атлантичної хартії (свободи слова, совісті, від страху, від злиднів) і згодом були ґрунтовними для ООН та її Декларації. Обидва приклади, нездатність або брак бажання багатьох країн-членів ООН забезпечити навіть основні права і необхідність вирішення всіх прав фундаменту Декларації тими демократіями, які принаймні відповідають основним, повинні бути розглянуті. Дата ювілею, здається, є відповідним часом, оскільки в інший час пересічні люди і уряди зайняті буденними справами.

Я хотів би розглянути хоча б одну країну в кожному угрупованні. Росія явно належить до перших, а США – до других. Провал Росії є результатом навмисних авторитарних дій. Невдачі Америки є більш практичними в тому, що навіть при добросовісності і найбільшій економіці світу існують недоліки в американському капіталізмі і його демократичній формі правління.

Фото з офіційного сайту ООН

Зловживання Росією правами людини є спільним продуктом її намірів і міжнародного ігнорування. Хоча Декларація є дуже значущим документом і результатом творчості всього міжнародного співтовариства, робота Верховного комісара ООН з прав людини (передбачуваного монітора або поліцейського для Декларації) значно менша, тому що, ймовірно, половина країн-членів ООН є значними порушниками прав людини, а решта вагаються по-справжньому стежити через політичні занепокоєння та/або дипломатію. Росія не поважає свободу слова, совісті, зібрання з невеликою турботою про думку міжнародної спільноти. Страсбурзький суд з прав людини має більше рішень проти Росії, ніж будь-якої іншої держави. Ці рішення так і не набули чинності. В результаті чого позивач проти Росії в Європейському суді в Страсбурзі, по суті, шукає декларативне полегшення, щоб задовольнити свої внутрішні почуття. Росія не відчуває ні шкоди, ні коштів, ні докорів сумління.

Більш цікавий аналіз приходить у випадку Америки та інших справжніх демократій, однак недосконалих. Спроби домогтися повних прав з Декларації в США призвели до значного удару у відповідь і ярлика соціалізму (в освіті та медицині). Відверто кажучи, це дуже дорого – забезпечити безкоштовну універсальну освіту та медичну допомогу. За чинної системи дійсно доступний якийсь варіант. Нічого з цього не прописано в Конституції Сполучених Штатів, за винятком «рівного захисту, відповідно до закону». Однак навіть це в значній мірі є нереально. Чим більше грошей у нього чи неї, тим кращий захист він/вона може купити не через злочинні акти хабарництва, а просто користуючись кращим юридичним представництвом і виснажуючи всі шляхи судових процесів. Судові процеси дорогі. Бідна людина не має такого ж захисту за правовою системою, як багата.

Тим не менш, як колись зауважив Вінстон С. Черчилль: «Демократія є найгіршою формою правління, за винятком усіх інших». Одначе, у демократії доступний відкритий дискурс, який проводить підсвідомий пошук усіх прав, оприлюднених в Декларації. Таким чином, Декларація, про яку ми особливо пам'ятаємо сьогодні, є основою для дальшого розвитку кожної демократичної країни ще через понад сімдесят років. Нездатність досягти утопії не робить суспільство антиутопіальним доти, доки воно докладає добросовісних зусиль, щоб змінити ситуацію на краще.