«Це – не історія села, її, можливо, напишуть фахівці, коли настане час. Як історію Підбужа, Сторони, Урожа… Коли покладеш пальці на зап’ястя, відчуєш, як б’ється пульс життя. Про те, як він б’ється на зап’ясті Залоктя, і буде ця книга. Десятки поколінь мешкали в цьому селі: їли, спали, любились, працювали, воювали і відходили на вічний спочинок, щоб звільнити місце для інших. Як про них писати, щоб той, хто читає, відчув їхнє дихання, голоси, що перелітають з оцього берега Бистриці на той, з одного горба на інший?»
З «Книги про Залокоть»

Село живе, поки у ньому живуть люди. І поки живе пам’ять про рід. Ми вже писали про почин світлої пам’яті Зенона Модрицького, який надихнув Галину Пагутяк написати книгу «Світ Модрицьких, передміщан з Дрогобича». Неподалік від цього славного міста розкинулося поміж гір невелике село Залокоть, що своєю історію сягає ще часів Підбузької країни. Саме там народилася письменниця Галина Пагутяк, лауреат Шевченківської премії.

Село стало малою батьківщиною і для Миколи Фриза, який від імені вояків УПА склав прощальну промову під час похорон Степана Бандери у Мюнхені.

Поштовхом до написання книги став виходець із Залоктя – Мирослав Кропивницький, учень матері Галини Пагутяк, який тепер працює директором школи у прикордонному селі Краковець. Другим «натхненником» книги став Василь Панів, депутат Дрогобицької районної ради трьох скликань і місцевий лісничий, який запросив пані Галину на урочистості із вшанування пам’яті загиблих січових стрільців на горі Кобила у 2014 році. А в 2015 році відбулася авторська зустріч письменниці в Залокті, де і було вирішено, спільно із залоктянами, працювати над книгою про село. Ці два чоловіки – Мирослав Кропивницький і Василь Панів – чи не найбільше вболівали за вихід книги та постійно підтримували Галину Пагутяк у її пошуках.

Коли село вшановує свою історію, пам’ятає своє минуле…

Надія Панів (тепер – Метцгер) мешкає у Німеччині. Можна жити за тисячі кілометрів, але цікавитися своїм родом. Щоб діти не стали манкуртами без роду-племені. «Вона захотіла дізнатися про своє залокотське коріння, і, власне, це мене підштовхнуло писати про Залокоть», - згадує письменниця.

Минуле зустрічається із майбутнім…

Зрештою, в Галини Пагутяк була своя оказія написати про Залокоть, адже місце народження – це значно більше, ніж просто клаптик землі. Там, у 1958 році прийшла на білий світ письменниця, у сільській хатині, яку орендували її батьки, – батько, директор школи Василь Пагутяк, і мама-вчителька Іванна Басараб.

«О, скільки питань у мене зараз до залокотських людей! Але нема вже дуже кого питати. Тільки тягнеться від Опаки до Залоктя золотий слід, які залишили мої батьки – Іванна і Василь. Минуло вже майже 60 років, але їх пам’ятають – молодесеньких вчителів із трьома дітьми. Як я можу не любити після цього Опаку і Залокоть, де я рідніша, ніж у родинних Стороні та Урожі?», – хіба це – не освічення у любові та пошанівку до Залоктя письменниці?

…Швидке авто везе нас звивистою сільською дорогою. Залокоть виринає геть несподівано. Повз вікна миготять охайні сільські хатинки та вже сучасні особняки, проте навіть вони зберігають сліди гірської автентики. Проїжджаємо мимо дерев’яної хатинки – ошатної, що пам’ятає вже не одного господаря, – і обличчя Галини Пагутяк оживає.

Не минає і кількох хвилин, і ми під’їжджаємо під нову церковцю, що височіє над шляхом. Раніше в селі була дерев’яна церква. Як опише у своїй книзі Галина Пагутяк, попередниця цієї церкви згоріла ще до Австрії. Єврейська громада пропонувала селянам звести муровану церкву в обмін на 50 моргів поля (1 морг – це приблизно 0,5755 га!). Проте селяни не погодились. І побудували в 1797 році нову дерев’яну церкву. Церква простояла до 2006 року – і… також згоріла. А натомість на її місці виросла нова мурована, яка вже, звісно, не має жодної історичної цінності. І, коли Галина Пагутяк говорить про пожежу, видно, що це їй дуже болить. Саме тому вона під час виступу перед залоктянами подарувала їм світлину старовинної залоктянської церквиці, зроблену власноруч. Щоб пам’ятали.

Вже не одна сільська громада попрощалася зі своїми старими намоленими дерев’яними церковцями. Часто – через недогляд. Іноді – навмисне. І годі їм зрозуміти, що саме старовинні церкви – це часто найцінніше, що може мати село. Не модна позолочена бляха та «вагонка», а автентичні старі стіни, які пам’ятають руки тих, хто їх будував ще сотні роки тому.

«Коли починаєш занурюватися глибше, у весь цей прекрасний світ, зелений і чистий, отримуєш історію, темну й болючу. Історія карпатських сіл, як, зрештою, і українських – тягуча, часом трагічна, але її треба знати, аби жити далі. Що може бути страшніше, ніж вимерле, покинуте село? Тільки село, яке проміняло свою історію на примарні блага цивілізації і геть її забуло», - напише у книзі про рідне село Галина Пагутяк. І пізніше, коли зайде мова про зелений туризм, пані Галина з болем скаже, що він, як пошесть, приносить прибуток, але вбиває автентичні українські села.

Футбольна команда, якою так пишаються залоктяни

У селі досі зберігся Народний дім, у якому селяни створили невеличкий музей. А в ньому – найважливіше: імена тих, хто поліг від рук радянської влади та німецьких фашистів; дбайливо збережені рушники, обруси, вишиті картини й ікони, кераміка… Все, до чого колись торкалися руки залоктян десятиліття, а то й століття тому.

Саме там, посеред старих стін Народного дому, Галина Пагутяк подарує примірник книжки про Залокоть одному з найстарших його мешканців – Василю Хомину, який також був співавтором і натхненником цієї книги. Вже під час презентації книги його запросять до слова. І сивочолий, але по-молодечому стрункий чоловік, одягнутий у повстанський стрій, розповість, як одинадцятирічним допомагав нашим повстанцям у складних 40-их. Як його били енкаведисти, як мусив поневірятись світом, бо отримати роботу вдома «посібнику бандерівців» було неможливо. Про те, як зраджували односельчани. Про темні часи, які, як виявилось, можуть і повернутися, у чому могли переконатися мешканці українських містечок і сіл, окупованих вже новітніми росіянами.

Книгу писали всім селом. Ідея книги про Залокоть народилася ще 5 років тому – коли пані Галина презентувала свою нову книгу. Минуло 5 років, і на презентацію книги зібралася добра частина мешканців села. Хоч могли б прийти і всі. Адже не на кожне покоління села випадає така унікальна нагода. Як годиться, на урочистий захід завітав і місцевий парох.

Книга вийшла друком у видавництві «Піраміда». Видавець книги Василь Габор вже упродовж багатьох років співпрацює з Галиною Пагутяк.

Видавець і письменник Василь Габор натхненно розповідає про створення «Книги про Залокоть»

«Навіть не знаю, що мене більше вразило – чи те, що Галина написала про село, чи те, яка небайдужа ця громада. Певно, більше вразила та небайдужість. Знаєте, скільки я переробляв цю книгу. Але я тішився, бо ці небайдужі люди, особливо Галина, вартують того, щоб зробити якнайкраще. Думаю, їй поталанило з такими небайдужими людьми, а вам поталанило з Галиною», - зауважив під час виступу перед залоктянами Василь Габор. І продовжив: «Ми приятелюємо з нею. У «Приватній колекції вийшло найбільше її книг. Вперше в Україні ми робимо видання під назвою «Тематичне десятикнижжя» – величезний корпус прозових творів, які будуть виходити у десятьох книгах. Але цього важкого року Галина написала роман про Єрусалим. І я дуже втішений, що саме ми його видаємо. Галина для мене – це втілення совісті покоління 80-их. Ця маленька жінка, що б вона не писала, кожне її слово – дуже талановите. Думаю, вам буде чим пишатися, що ви маєте таку письменницю, яка народилася у вашому селі».

«Книжку написати легко. Важко придумати форму, у якій буде написана та книжка. Я написала історію села. Подумала, що треба зробити так, як ще досі не робили в Україні – щоб участь у написанні цієї книжки брало ціле село. Якщо ви побачите будову цієї книжки, то зрозумієте, хто був співавтором. Десь спогади, десь – прямі цитати. Десь – просто перекази. У чистому вигляді я, здається, написала один тільки розділ. Ще один розділ «Гамарня» (про «присілок між Залоктем і Смільним, де видобували залізну руду, виплавляли і виготовляли всілякі речі» - ред.) написала людина, яка не має стосунку до Залоктя – це пан Зенон Яремко із Борислава», - розповіла під час виступу перед залоктянами Галина Пагутяк.

Приїхав до залоктян на презентацію книги і Василь Юськів, племінник Миколи Фриза

І продовжила: «У книжці є розділ про залокотський дух. Це – насамперед виховання в родині, яке добре забезпечує церква та школа. Там, де потужна церковна громада, де є харизматичні священники, там і село буде патріотичне. Церква, вчитель і священник – це найголовніші люди в житті громади. Не ті, що мають багато грошей, а ті, які виховують громаду. Ви також знайдете у книжці список священників і відомості про тих із них, які мешкали у Залокті. Мені здається, що в церкві при одвірку має бути список тих священників, які служили в ній. Я зараз працю над книжкою про священника, який жив у 19 столітті. Я приїжджаю в село, питаю про того священника, який помер у 1900-му році, який служив 53 роки (!), і ніхто його не пам’ятає. Ніхто! Навіть не пам’ятають, де його могила. Це – дуже погано, бо важливо пам’ятати імена. Тому я намагалася, щоб у книзі про Залокоть було якнайбільше імен».

Письменниця детально перераховує прізвища людей, які упродовж століть жили у Залокті, – Паніви, Хомини, Кропивницькі, Сидораки, Фризи, Лесишаки, Соколи… На цих прізвищах трималося село. І стоїть досі. Один із співавторів книги – Мирослав Кропивницький – нащадок свого давнього роду.

«Із плином часу відходять, забуваються, зникають із живої людської пам’яті імена та справи людей, які щоденною копіткою працею творили історію. У Залокті багато людей творили цю історію. Галина Пагутяк належить до тих людей, для яких нема нічого милішого за рідну землю, де народився, де провів дитячі роки. До тієї землі вона прив’язується усією душею на ціле життя», - зауважив пан Мирослав. І, на знак пошани та вдячності до письменниці, подарував їй роман Святослава Праска «Здобути або не бути», присвячений генерал-хорунжому УПА Роману Шухевичу.

Галина Пагутяк ділиться розповіддю про рідне село

Галина Пагутяк у накладі не залишилась і подарувала сільській бібліотеці книгу про авіацію, попередньо розповівши, чому обрала саме таку книжку: «Я помітила, що у селах, в яких не було москвофілів, розвивалася «Просвіта». Такі села залишилися найбільш патріотичними. У таких селах як Уріж, Опака і Залокоть діяла організація «Просвіта», організаторами якої були священники. Думаю, зараз священникам також треба організувати якийсь просвітницький рух. Звичайно, не в такій формі, як був колись, бо тепер вже є і бібліотеки, і школи. Отець Яків Яхно, про якого я знайшла дуже цікаві матеріали в Львівському історичному архіві, – це був справжній подвижник. Його син віддав життя за Україну. Він створив осередок «Просвіти», де діяла бібліотека. У ній було 300 книжок. Зберігся навіть список усіх цих книжок. Знаєте, яка книжка користувалася найбільшим попитом серед селян? Ніколи не вгадаєте – це була книжка про літаки! Селяни жили в горах, літаків ніколи не бачили. Коли мені було два чи три роки, неподалік від села сів літак. Усі люди побігли поглянути на нього. Це, певно, завдяки цій книжці. Тож подумала, що вашій сільській бібліотеці бракує книжки про літаки та гелікоптери».

Окремо у книзі згадується про Миколу Фриза – старшину УПА, керівника ОУН у Франції, журналіста. Саме він виступив з промовою від імені вояків УПА під час похорон голови Проводу ОУН-Б, українського політичного діяча, одного із чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття Степана Бандери. На думку Галини Пагутяк, цю блискучу промову повинні вивчати діти у школах.

На урочистий захід завітав і Василь Юськів, племінник Миколи Фриза. Чоловік не одне десятиріччя присвятив школі.

«Сьогоднішня подія – дуже важлива з точки зору продовження тієї боротьби, яку здійснювало попереднє покоління. 340 років російська імперія нищила українську націю, знищувала національну гідність, нищила пам’ять, мову. На жаль, ми змушені констатувати, що боротьба іде дуже важка. Росія продовжує дуже потужну інформаційну атаку на свідомість українців», - каже педагог. І додає: «Донеччина, Луганщина, південь України – це вплив російської пропаганди, яка триває дуже довго. Тому презентація цієї книжки – це свідчення того, що є ще люди, які прагнуть зробити так, щоби історична пам’ять у молоді не пропадала, щоб вона розвивалася і примножувалася. Ми ж усі повинні робити так, щоб ідеї «рускаво міра» не були присутні в Україні, щоби не знаходилися у кожному селі темні сили, які продавали своїх же братів і сестер. Сподіваюся, слова, написані у цій книзі, знайдуть свій відгук».

Мирослав Кропивницький – один із ініціаторів написання «Книги про Залокоть»

Залокоть і
гірський футбол

Окремо варто згадати про ще одну сторінку із життя Залоктя – футбол. Так, це невеличке село має славну футбольну історію. Вперше футбольна команда у селі була створена ще 40 років тому. Спершу діяли аматорські колективи, які потім об’єдналися в команду «Факел». Вчилися грати навіть без сітки, яку юнаки крадькома «позичили» на стадіоні «Нафтовик», без форми… Але був запал і бажання! Через роки команда змінила назву на «Карпати». У різних складах їй щастило по-різному. Проте найбільше досягнення хлопців – перемога у чемпіонаті Дрогобиччини.

«У 97-му році вони здобули перше місце у 1-ій групі. А в 19-му році з ініціативи наших братів Дмитра та Романа Зубрицьких за один сезон створили таку команду, яку не можна було собі уявити. В селі не було футболу 4 чи 5 років. І тут за один рік створити таку команду!», - згадує сільський голова Василь Куцик.

Про історію гірського футболу у Залокті детально опишуть спільно з Галиною Пагутяк Мирослав Кропивницький і Дмитро Зубрицький.

Під час презентації пані Галина лагідно натякне, що хотіла б почути пісню «Ой там у полі, У чистім полі Червоні маки розцвіли…», проте, мабуть, свято було заплановане організаторами зазделегідь, тож пісня так і не пролунала. І вже коли причетні до написання книги зібралися за столом, аби відсвяткувати вихід книги, у зал увійшов місцевий чоловік, і зненацька поміж людей полинули слова пісні. Усі принишкли. Той чоловік був звичайним вихідцем із села, робітником, – проте, коли співав, то груди розривали і щем, і біль, і гордість за трьох полеглих братів. А заодно – і за всю повстанську армію, яка в надскладних умовах 40-50-их років трамбувала фундамент під незалежність України. Серед них – і мешканці Залоктя, про що детально описано в книзі.

У черзі за автографом

Бо коли кажуть, що незалежність нам подарована – не вірте. Вона омита кров’ю мільйонів українців – від козаків Богдана Хмельницького, гайдамаків, січових стрільців, холодноярівців до останнього подиху Василя Стуса та Валерія Марченка. Серед них – і кров трьох братів, залоктянських повстанців Василя («Чумак»), Юрка («Лісовик») і Михайла («Мазепа») Фецяків. Василя зрадив двоюрідний брат, який за 500 рублів продав його енкаведистам. Юрко, що був снайпером і належав до Служби безпеки, помер від отриманих ран у бою на Корчмиці. Михайло загинув як герой – своїм життям врятував інших повстанців у бою в с. Ластівки.

Галина Пагутяк у своїй книзі згадує події 2015 року, коли їй довелося виступати спільно з футбольною командою: «Я побачила те, чого б не побачила у Львові чи деінде в місті: батьківська любов до хлопців – така зворушлива й ніжна. Ці юнаки стояли на порозі життя, в країні йшла війна, а тут вони перебували під захистом. Нема чужих дітей. Можливо, у тому полягав секрет довголіття заколотської команди». Тоді, у 15-му, під час спільного обіду хлопці заспівали ту саму пісню – «Ой там у полі, У чистім полі…».

«І були вони вже не футболісти, а воїни, як ті їхні ровесники, що покинули родини і пішли в ліс, розуміючи, що кожної миті можуть загинути. Не гладіатори, які змагаються задля втіхи публіки, яких купують, як худобу, зараз футбольні клуби. Отой сільський футбол – це справжня школа дорослості, що передбачає відповідальність, дружню підтримку одне одного. … І є нематеріальною цінністю України, як вишиванка чи пісня», - вважає письменниця.

Після презентації книги Галину Пагутяк обступили вдячні односельчани. Вона сиділа і підписувала, підписувала книги своїми автографами. Вишикувалася справжня черга. Не за ковбасою, не за ласощами. За книгою.

Поки тривала презентація, вітер наганяв хмари. Проте тільки коли була підписана остання книга, стіною ринув дощ. Ніби окропив, освятив своєю присутністю дійство, яке випадає раз на покоління.

Обговорення «Книги про Залокоть»

«Про кожне село треба писати по-своєму, бо всі села – особливі й неповторні. Не можна назбирати в архіві фактів, повитягувати світлини з- домашніх закапелків, і все це стулити докупи. Треба вийти на гору чи вилізти на дуже високе дерево і взяти в жменю всі барвисті хати, розсипані, як бісер, і тихим голосом покликати…»

Авто тихо мчало гірською дорогою. Дощ, втомившись мити заколотські домівки та горби, помчав далі. Гори, окутані туманом, височіли в далечині. А ген-ген вчувалося відлуння пісні, що й через десятиліття крає серце і закликає до бою. Бо ворог – досі один і той же:

«Їх було троє,

всього лиш троє,

Гармати били, шмайсери.

Вони не знали,

що другий зрадник

Агент червоної Москви.

І там трьох братів

Обступили,

Сказали: «Бандери, руки вверх!»

Там було чутно:

«Слава Вкраїні!

Ми не здамося,

краще смерть!»

І тут три браття

поцілувались,

Ніхто пощади не просив.

І більш не рвалися гранати,

І скоростріл вже

не стріляв…»