rss
04/20/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ «Мовчи, глуха, - менше гріха»

Слово як метод виявлення непокори ворожій системі

Хай і моя палає рана,

Коли палає рідний край

Олександр Олесь

За часів, коли святий Петро мешкав у Римській імперії, християн люто переслідували, віддавали на поталу диким звірам. Це дуже нагадує Голодомор, улаштований в Україні більшовиками дев’ятнадцять століть потому, у 1932-1933 роках так само мільйони нещасних людей було приречено на страшну смерть безбожниками-душогубами, які віддали свої душі сатані.

І тому саме для хворого українського державного тіла ліки потрібно було вводити пером. Пером гусячим, бо воно б’є часом дошкульніше шаблі.

Поети, прозаїки, та й уся свідома інтелігенція стали теж жертвами тоталітарного режиму. Репресії набрали шалених обертів, полетіли голови майбутніх кобзарів та каменярів. Народ принишк, але слово, часом і не дуже відшліфоване, але саме слово й діяло на народ, як опіум. Частівки, або народна творчість, – невичерпний потенціал народної майстерності. Тож слово дошкуляло комуністичній системі, адже воно було правдиве й відображало тяжке тогодення.

Сидить Ленін на горі,

А Сталін в болоті -

Що робили куркулеві,

Те буде й голоті.

Влучний вислів Петра Сороки підтверджує тяжку долю самого письменника: «Письменнику потрібен не тільки талант, а й мужність. Чи бракувало мужності українським письменникам? Тільки неук, або озлоблений недруг може стверджувати це, адже тисячі з них загинули на фронтах, у підпіллі в окопах і криївках, і ще стільки ж у фашистських і радянських концтаборах. Письменники падають перші, а після них солдати».

Ще у квітні 1929 року містами України прокотилася хвиля гучних процесів. ОГПУ розкрило «замах націоналістів», заарештували п’ять тисяч осіб, які нібито належали до націоналістичної організації – Спілки Визволення України (СВУ).

У Харкові, тодішній столиці України, розглядалася справа «45», членами якої були діячі науки, культури, інтелігенція.

Головним підсудним став академік Єфремов – мовознавець, лідер однієї з груп, які захищали право бути собою. Згадали йому, що він також був віце-президентом Всеукраїнського з’їзду, скликаного Центральною Радою у квітні 1917 року.

За ґрати кинули письменників, членів різних партій, які підтримували ідею незалежної України. Усіх «злочинців» сховали на Соловках.

Після нищення і без того невеликого прошарку інтелігенції, кращого генофонду, у великих містах запала тиша. На жаль, така закономірність – «культура гине першою, а народжується останньою».

Та Сталіну цього здалося замало… «Національная проблема – ето по суті, проблема крестьянства».

Косіор, підспівувач в Україні деспоту Сталіну, відіграв виняткову роль у поглибленні кризи в сільському господарстві. Саме він зазначав, що «селяни взяли на озброєння тактику, вони відмовляються збирати врожай, хочуть, щоб зерно пропало. Хочуть задушити Радянський уряд кістлявою рукою голоду. Та наш ворог прорахувався. Ми йому покажемо, що таке голод. Наше завдання полягає в тому, щоб зірвати куркульський саботаж, зібрати врожай до останньої зернини й доставити його на збиральні пункти. Селяни не хочуть працювати, вони розраховують на зерно минулого року, яке приховане в ямах. І ми примусимо його дістати».

Силкуючись приховати від світової громадськості й виправити свої злочинні задуми та дії щодо влаштування геноциду, «кращий друг радянської інтелігенції» Сталін, дав таємну команду розпочати тотальний наступ на українську інтелігенцію передусім в особі «запеклих українських буржуазних націоналістів».

Добивали письменників і в той-таки 1933 рік, коли майже повністю було вже знищене селянство. Був засланий на Соловки М. Ірчан, у цьому ж році було арештовано М. Ялового, Остапа Вишню (П. Губенка), якого чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації», арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах.

У 1934 році заарештовані й розстріляні Г. Косинка, Д. Фельківський, К. Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України, створеної в 1934 році. Серед них М. Зеров, Л. Гомін, Є. Плужник та багато інших. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль». Але весною обвалилася чорна біда на театр, на того, хто створив, виплекав і очолив його, – Леся Курбаса. Не стало й основного драматурга театру Миколи Куліша, колишнього комісара червоного полку в громадянську війну. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах.

У ту страшну добу сталінської сваволі боятися було чого кожному. Після самогубства Миколи Хвильового й наркома освіти Миколи Скрипника, після численних арештів не тільки серед письменників, артистів та інших діячів культури й науки, а навіть серед численних членів партії, ніхто не був упевнений ні у своїй недоторканності, ні в збереженні свого життя. Кожної ночі перший-ліпший радянський громадянин прислухався, чи не спинився біля його будинку «чорний ворон» і чи не стукають у його двері сичі з НКВС, котрі працювали ночами й уникали денного світла. То був час, коли, газети читали не стільки для того, щоб дізнатися про новини у світі, скільки знати, що саме тепер заборонено й чому, а ще про те, кого заарештовано й заслано на Соловки чи розстріляно.

Це був час, коли в Ніжинському ліцеї студенти були невдоволені мізерними харчами, а їх звинуватили в поширені «гітлерівської пропаганди». Коли бібліотекар та кілька дівчат-співробітниць померли, й на похоронах прозвучало слово «голод», партактивіст вигукнув: «Контреволюція!» Коли військовий, що служив у Феодосії, у 1933 році одержав листа від своєї дружини, у якому вона писала про смерть сусідів і жалюгідний стан, у якому перебувала сама з дитиною, комісар частини перехопив листа й наступного дня змусив підлеглого назвати лист «фальшивкою», хоча дружина й син таки не вижили, померли.

На Першому Всесоюзному з’їзді письменників, що відбувся 17 серпня 1934 року, товариш Жданов проголошував: «Товариші, ваш з’їзд збирається в обстановці, коли основні труднощі, які стояли перед нами на шляху соціалістичного будівництва, уже подолано, коли наша країна завершила побудування фундаменту соціалістичної економіки, що зв’язане з перемогою політики індустріалізації й будівництва радгоспів і колгоспів.

Ваш з’їзд збирається в період, коли під керівництвом комуністичної партії, під геніальним проводом нашого великого вождя й учителя товариша Сталіна, безповоротно й остаточно переміг у нашій країні соціалістичний уклад.

Товариш Сталін назвав наших письменників інженерами людських душ. Це значить, по-перше, знати життя, щоб уміти його правдиво змалювати у творах, змалювати не схоластично, не мертво, не просто як «об’єктивну реальність», а змалювати дійсність у її революційному розвитку».

І той, хто хотів вижити, писав під диктовку Москви вдавану реальність:

Та нехай собі як знають,

божеволіють, конають, –

Нам своє робить:

Всіх панів до дної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

будем, будем бить.

Павло Тичина, 1933 р

Із-за гір та з-за високих

Сизокрил-орел летить…

Не зламати крил широких,

Того льоту не спинить…

Хай шумить земля піснями,

В цей крилатий, гордий час…

Слово Сталіна між нами,

Воля Сталіна між нас.

Максим Рильський, 1936 р

В труді героїчну

ми любим Вітчизну,

Кипуча йде праця у селах, містах.

До щастя народного, до комунізму

Нам партія сонячний вказує шлях.

В. Спасиченко,

робітник київського заводу

«Більшовик»

Виконуємо, рідний Ленін,

твої заповіти.

Твої слова правдивії,

гримлять по всім світі.

Споминаєм тебе, Ленін,

щодня, щогодини,

Бо усім ти нам велику,

спадщину покинув.

Ічнянський р-н,

Чернігівська обл., 1928 р.

А народ стогнав і відповідав мучителям своїми думками про «щасливе життя»:

Хотіли стать хазяями

При советській владі,

Як залишимось живі,

то будемо раді

***

Як був цар Микола-дурачок,

був фунтик хліба п’ятачок.

А як стала республіка –

фунтік хліба три рублика.

Як став совєт – хлєба нєт.

Не менш трагічна участь спіткала кобзарів – славетних співців, адже вони, збирачі та носії народної творчості, стали теж ненависні люциферській системі. Кампанію переслідування кобзарів було розпочато в кінці 20-х років минулого сторіччя, коли ставилося під сумнів навіть право на саме існування кобзи-бандури. Ніколи кобзарство не переживало таких утисків і переслідувань, як за часів Сталіна. Усе було спрямоване на викорчовування кобзарства як явища. Гоніння на бандуру, а отже й на тих, хто грав на ній, не обмежувалося пасквільними статтями у пресі. Починаючи з 1930 року, «раптово» розпадаються «через відсутність тверезого керівництва» (як тоді писалося) численні кобзарські гуртки, та сільські капели бандуристів.

На базі капели бандуристів при харківському клубі «Металіст», який був заснований у 1922 році Л. Гайдамакою, було створено перший Оркестр українських народних інструментів (ОУНІ).

При оркестрі було створено майстерню для виготовлення та вдосконалення українських народних інструментів. З часом було створено другий ОУНІ при Палаці піонерів у Харкові.

В 1931 році ОУНІ виступив в Москві на Всесоюзній Музичній Олімпіаді, де одержав звання Першого зразкового оркестру українських народних інструментів, а його репертуар було записано на грамплатівки. У 1932 році колектив ОУНІ мав перейти на професійний статус, але цьому не судилося статися.

По-справжньому відкрита й «узаконена» боротьба за викорінення кобзи-бандури, а разом з тим і кобзарства, починається з пленуму Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв, що відбувся у грудні 1933 року. На цьому пленумі виступає з доповіддю А. Хвиля котрий був причетний до репресій десятків видатних діячів культури України. Хвиля закликає оголосити кобзу та бандуру «класово ворожими» тільки за те, що вони нібито орієнтують «музичний фронт» на «часи гетьманів» та «козацької романтики».

У пресі того часу з’являються матеріали про кобзарів тільки «викривальні»: «…Через абсолютну безконтрольність і злочинну байдужість організаторів… пропускається явно ворожий матеріал. Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягують старий націоналістичний мотлох». І тут висновок статті: треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення «кобзарського націоналізму».

Ой дивіться, люди добрі,

Який тепер світ настав:

Міліцій сліпому старцю

Поводирем став.

Саме ці рядки підтверджують тогочасне становище нещасних кобзарів-лірників.

Але вінцем переслідувань і цькувань кобзарів став так званий кобзарський з’їзд, що, за багатьма свідченнями, відбувся взимку 1934-1935 років у Харкові. За Сталінським наказом збирали по всій Україні бандуристів. Були облави по базарах, забирали багато інвалідів, пояснювали це тим, що всі народні співці повинні разом зібратися докупи й дискувати про власне майбутнє: «Життя стало кращим, життя стало веселішим!»

Дала народу

Життя і любов

Більшовицька партія –

Рідна наша кров.

Ой щаслива доріженька –

По ній партія іде,

За собою із любов’ю

Свій народ веде.

І сліпці цьому повірили. Вони їхали на конгрес із різних місць України, із маленьких забутих сіл.

Зі спогадів харківського кобзаря А. Парфієнка: «За Сталінським наказом збирали всіх. Були облави на базарах. Збирали багато інвалідів. Була одна сім’я – Прокіп Маловичко, жінка Мотря й троє дітей – усі вони дуже добре співали. Жили вони під Дніпропетровськом. Уночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати: чи харчі, чи якийсь одяг, повезли й погрузили в ешелон, де багато вже було нагружено кобзарів з інших міст України. Очевидно, ішов цей ешелон із самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще дуже багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім. Доїхали кобзаріі всі ті, котрих забрали в Дніпропетровську, до Москви, з Москви їх відправили в Сибір.

Довезли до якогось невідомого місця, де зовсім не було ніякого житла, 150 кілометрів, як потім я взнав, було до найближчого житла. Безумовно, там уже була хурделиця, морози були… Усі люди роздягнені, без одягу, без нічого. Міліція скинула їх на поле… З одного боку стали провідники, а з іншого міліція, так ніхто з них не зміг потрапити назад у потяг. Осталися вони, майже всі загинули. Але Мотря Маловичиха не загинула. З нею живим залишився її наймолодший син. Вони якось добралися до житла, ходили по хатах, просили хліба… так вони добралися до України. Але до свого рідного дому прийти боялися, бо якби вони прийшли, то все рівно їх би вбили...»

Соціалістичний атеїзм та комуністична «золота лихоманка»

Коли б якійсь владі вдалося вбити в народі віру в Бога, вона сама б жахнулася від плодів своєї атеїстичної політики.

Андрій Шептицький

Разом з усіма стражданнями, народ пережив духовне нищення. Щоб зруйнувати повністю моральний устрій людей, більшовицька влада йде на найстрашніший крок – закриває та руйнує церкви, храми та монастирі. Оголошується війна релігії, під тиск потрапляють найсвятіші місця православного людства, не стає винятком і Києво-Печерська лавра.

Замість Бога в нас кіно,

Комуністи п’ють вино.

Зруйнували всі церкви,

Люд погнали на Соловки.

Зруйновані й пограбовані святі місця, потоптані ікони, спалені духовні книги, переплавлені хрести й дзвони, та цього було мало. Проводяться знущальні «експерименти» над мироточивими главами. І все для того, щоб довести, що Бога немає. А кому довести?

На Чернігівщині відбулася ціла епопея з мощами святого Феодосія. Радянська влада намагалася розвінчати віру в його святість, провела експертизу мощей. Але поставленої мети досягти не вдалося. Експерти підтвердили природну муміфікацію тіла.

Комуністичний режим найбільше цікавили цінності. Під час вилучення церковних цінностей Києво-Печерської лаври за декілька днів було вивезено 4 пуди золота, 4 фунти діамантів, близько 700 пудів срібла та багато інших коштовностей.

Не менш жорстке ставлення було й до сільських священників. У бідних сільських церквах не було чого брати, їх просто закривали, а священникам заборонялося проводити службу. Непокірних знищували. Так у середині 30-х років, у розпал боротьби з релігією, у селі Кропивне, Бахмацького району, Чернігівської області, пострілом у вікно було вбито дмитрівського священника Улечка. «Вбивцю» швидко знайшли, засудили на 10 років ув’язнення, однак згодом з’ясувалося, що злочин скоїла інша людина, а в тюрмі сидів невинний.

Саме в ці страшні години лихоліття й було засновано Всеукраїнську контору ТОРГСИНу, тобто Всесоюзного об’єднання для торгівлі з іноземцями. На ці заклади покладали надії в справі вилучення золота й коштовностей у населення, а тому сітку магазинів розширили. На жовтень 1933 року в УСРР діяло 263 магазини, які мали систему дрібних крамниць, приймальних пунктів, відділень.

У 1931 році через систему ТОРГСИНу до казни надійшло 6 мільйонів у 1932 – близько 50-ти, у 1933 році –107 мільйонів валютних карбованців. При тому, що нью-йоркська біржа давала за 1 кілограм срібла – 17 валютних карбованців, а за 1 кілограм золота – 1300 карбованців.

У 1932 році контори торгсину зібрали 21 тонну золота, а за 1933 рік – 44,9 тонни.

Мізерною виявилася ціна життя українських селян: лише 7 торгсинівських карбованців на кожного померлого українця від голоду або 18 кілограмів борошна.

З рукопису

«Мовчи, глуха, - менше гріха»

Золото, що об’єднує музейний простір

Акт Злуки: на шляху до створення Української держави

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers