Якийсь час, з огляду на президентські вибори у США, моя увага була скерована на події Америки, одначе завжди з точки зору потреб України. Українська людина повинна жити у такому навіть напруженому стані. Де би я не жив, треба якось, навіть мізерно, допомагати своєму народові, а найкращим удосконаленням народного прагнення є його держава.

Мені 68 років, і хоч я не збираюся скоро відходити, то все ж таки приходять моменти навіть ностальгії, коли людина дивиться на життєвий пройдений шлях, може пишатися успіхами, сумувати за невдачами, але напевно встановлює найважливіші моменти свого життя. Очевидно, народження – це найважливіше, але людина не може цього пригадати, ну і смерть буде важливим моментом, але, правдоподібно, буде запізнім моментом для замислення. Тому я поставив собі запитання, що є найважливішою подією мого життя. Без довго задуму і без сумніву, це 24 серпня 1991 року, коли Україна проголосила свою державну незалежність.

На сьогоднішній день найбільші актуальні справи в Україні – це вірус, війна, виваженість суверенності, скорумпованість і економіка. Всі вони трохи пов’язані. Важливе питання виникає, одначе, коли аналізуючи можна вказати, котрі справи системні, а котрі тривалі.

Без найменшого сумніву, сьогодні пандемія – це найважливіша проблема, через наслідки легковаження державних провідників, а також населення. Українці в основі не дуже прикликанні до дисципліни, а тим більше – коли справа медична, і державні службовці нею легковажать, а народ зовсім у додатку не має довір’я до поганої медичної опіки. Вбирати маски, для прикладу, не зовсім було прийнято.

Друге – війна, це системна проблема, сьогодні вона більш напружена, і тому дискусію треба відкласти. Чому системна – бо від початку сусідства України і Росії триває війна, в тій чи іншій формі. А це виглядає невтішно.

Я не вважаю, що цю справу можна залагодити у коротко терміновій площині.

Скорумпованість – це системне, але відносне явище. Різниця між корупцією України і корупцією в США – це судочинство і покарання, але це також поняття відносне, і потребує не тільки глибшого аналізу, але і також радикальних змін в обох державах, одначе ці зміни повинні впровадити особи, які не користуються цією корупцією. Це зачароване коло, бо в цілому світі найбільш скорумповані вирішують це питання.

Економіка пов’язана зі скорумпованістю. У скорумпованому такому суспільстві є багаті, котрі використовують обставини і забирають більше багатства, ніж їм належиться. Тому те, що залишається, спричиняє бідність. Підвищення цін комунальних оплат може задовольнити Європейський Союз, але є не розв’язком проблеми, а її продовженням. Чому? Комунальні послуги дорожчають, бо треба нагодувати дуже багато посередників. Цього населення не розуміє. Коли б воно розуміло, воно завдало б серйозного удару по тих експлуататорах, котрі це спричинили.

Всі справи важливі, але для мене найважливіше – це національне питання в Україні, бо воно для держави і нації основне. Пройшло тридцять років. Україна стала навіть порівняно демократичною. Мабуть навіть більше: Україна трохи заговорила українською мовою. Одначе, сказати правду, Україна – це держава малоросів і, щоправда, інших національностей. Ми часто у розмовах зупиняємось над темою і потребами цих інших національностей, але сама суть існування титульної нації, як писав Ленін, залишається не вирішеною. З повагою перед Президентом Віктором Ющенком, президенти України досі були малоросами.

Колись, ще за моєї каденції президента Світового конгресу українців, ми внесли справу до Європейського суду у Страсбурзі, що в Україні є випадки, що навіть на вимогу не дозволяють навчатися українською мовою. Суд відкинув справу, бо вважав її поза компетенцією міжнародного суду. Як то – обороняти права національної більшості у даній державі. Це абсурд! Як це уявити Європі. Україна – це країна абсурду. Це країна, яка десь походить з Московії, хоча на понад 300 років її старша. Це країна, де російська мова вважається міжнародною, нормальною до денного, навіть державного, а то і наукового користування. Це позиція українських державних мужів, науковців, діячів культури, які вважають себе патріотами, навіть моїми друзями. Звернути їм увагу, вони не обурююся, а відхиляють з усмішкою, звичайно, раба, хоча вони цього не розуміють. Це системна проблема. Це наслідки. Ми говоримо примітивно про радянську спадщину. Ми – діти, і я також, колоніальної спадщини. Я дитина Галицьких націоналістів, народжена в Америці. Я зловив себе, коли я з польським працівником завершив польським «добраноц». Він не намагався сказати «добраніч».

Нехай це буде першою частиною моєю глибшої розмови з моїм нещасним народом. І з собою. Це, зрештою, напередодні відзначення Голодомору. Уявіть собі Голодомор, тільки десять йому подібних, протягом віків. Ми малороси, підвладні поляка, бо інакшими ми хіба не можемо бути, а треба зрозуміти, ким ми є. Я не хочу бути малоросом або іншим рабом. Я просто українець, чи я в Америці чи де інде.