21 листопада Україна відзначала День Гідності та Свободи – свято, встановлене у 2014 році «з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії». З того часу чимало всього змінилося… Тим не менш, гідність, свобода та демократія все ще лишаються темами, вартими уваги і роздумів українців по обидва боки океану.
Чимало українців оглядаються на 2014 рік з ностальгією і подивом: якими ж наївними ми були в той час… Скільки можливостей проґавили, скільки сумних відкриттів на тему демократії в окремо взятій Україні (та й не тільки в ній) встигли зробити… Але той, хто запропонує більшості з них проміняти гідність на щось інше – наприклад, на російські рублі, у більшості випадків ризикує недемократично отримати в чоло.
Гідність коштує дорого – і це доволі багато українців встигли засвоїти, і то доволі добре засвоїти.
Дещо інша справа з демократією.
Про те, що з нею може бути щось не так, доволі значна кількість українців запідозрила ще десь так років 20 – 25 тому.
Направду дивом демократії було голосування на Всеукраїнському референдумі щодо незалежності України 1 грудня 1991 року. Громадяни прагнули свободи і повірили у свободу. І проголосували за неї. Але потім, як відомо, щось пішло не так. Керманичі скористуватися свободою не змогли, і збіднілі громадяни почали дедалі частіше прислухатися до російської пропаганди, згадувати ковбасу по 2.20 і дешевий пломбір.
Ще через якийсь час добряче зазомбовані російською пропагандою мешканці східних областей почали дедалі частіше озиратися на Росію, вимагати машини часу, котра би привезла назад до СРСР. Гірше того, демократичні механізми дозволяли цій частині голосувати за комуністів.
Втім, в інших областях теж було не краще.
Керманичі дозволили олігархам захопити владу, ті швиденько докумекали, як скористатися демократичними механізмами на свою користь. Обдирали населення як липку, перед виборами роздавали якихось бонусів, обіцянок і пакунки гречки – і громадяни далі голосували за своїх мучителів, роблячи злодійську владу легітимною.
Різниця між східними і західними областями, по суті, була тільки в тому, що в перших демократично обрані шахраї ходили з балалайками і радянськими прапорами, а в других демократично обрані шахраї вдягали вишиванки і говорили про європейські цінності. Втім, було і спільне – і ті, і ті шахраї посилали дітей вчитися в Європу. Та й лікуватися їздили туди ж.
|
Майдан Гідності ще не був зразком демократії – якби в той час провели всеукраїнський референдум на тему «Що робити з Януковичем» чи «Куди йти – на Схід чи на Захід», ще невідомо, які би результати той референдум показав. Фактично долю України тоді вирішила доволі невелика жменька – у масштабах країни – відчайдушних громадян, ну і ще менша жменька олігархів, котрі і хтіли би змінити головного олігарха країни, і побоювалися робити це відверто – тому трійка політиків, так звана «політична сцена Майдану», котру, що вже тут приховувати, підтримували саме олігархи, була нерішучою і млявою, і ніяк не могла визначитися, чи то вони з «провокаторами», а чи то вони туди прийшли суто ліхтариками посвітити на знак підтримки демократичних цінностей.
Долю країни вирішили два моменти. Перший – та жменька відчайдухів, котра хтіла Гідності, Свободи і Демократії. Другий – занадто загребущі апетити Росії. На жаль, якби Росія трохи потерпіла і ще кілька років попроводила свою агресивну пропаганду – демократичні механізми принесли б їй Україну, як в них кажуть, на блюдці з блакитною облямівочкою.
Але Росії не терпілося показати свою перевагу не тільки пропагандистськими методами, але й військовими – і війна відкрила очі цілому народові, і західним областям, і східним.
Мегапотужний волонтерський рух і велетенські черги до військкоматів по всій території країни без винятку можна вважати другим і найдієвішим Всеукраїнським референдумом щодо незалежності України.
На жаль, олігархічна пропаганда, котру, на ще більший жаль, підтримує значна частина українських ЗМІ, роками намагалася впровадити в країні думку, що, мовляв, Донецьк здали місцеві мешканці. Про величезні проукраїнські мітинги в Донецьку на початку війни згадувати чомусь не прийнято. Насправді Донецьк здали олігархи і політики, зокрема, і тогочасний головнокомандувач, котрий дозволив колоні Гіркіна безперешкодно зайти в місто…
Втім, це тема для іншої розмови – великої і доволі ґрунтовної.
Для нас же ж цього разу важливий інший момент: цей відрізок найновішої української історії дуже гарно демонструє обмежені можливості демократії.
Демократія важлива тоді, коли більшість учасників голосування вміють думати, навіть більше: не тільки вміють думати – а й мають бажання працювати на добробут країни. І, що цікаво, у такому випадку пунктів, між якими доводиться вибирати, стає геть мало, та й вибір цілком очевидний.
От, для прикладу, який дурень піде в обійми Росії, знаючи, які саме «бонуси» це приносить? Який тут взагалі може бути вибір? З цього питання взагалі можливий тільки один референдум, точніше, два: один волонтерський, інший – під військкоматами, і вибирати можна тільки хто в яку партію йде з родини – хто у волонтерську, хто у військову. І вибір тут можливий тільки з тієї причини, що у відразу обидві не можна, тільки почергово.
Більшість важливих життєвих питань демократичних механізмів не потребують – рішення видно на поверхні – але потребують того, аби хтось розтлумачив громадянам різницю між правильним вибором і неправильним.
Різкі кризові моменти здатні не просто розтлумачити, а й наочно продемонструвати людям, яке рішення є правильним, а яке – ні. Проблема в тому, що такі моменти зазвичай дуже дорого коштують для цивілізації загалом. Та й розтлумачують тільки тим, кого кризовий момент стосується безпосередньо. Зараз ще доволі свіжими є спогади про велетенське розчарування України у західних демократичних цінностях – коли виявилося, що ті західні демократії у випадку війни здатні лишень на глибоке занепокоєння.
На щастя України, безмежні апетити Росії дотягнулися і до західного світу – і доволі значною мірою санкції, котрі застосовує Захід проти РФ є не стільки наслідком співчуття західних демократій до України, скільки наслідком того, що апетити РФ увійшли в конфлікт із інтересами громадян західних демократій.
І, знову ж таки, саме демократичні механізми зіграли проти України на початку і в перші роки війни. Західні політики залежали від голосів своїх виборців і інтересів свого бізнесу, а ті виборці і той бізнес не мали жодного бажання втрачати прибутки від торгівлі з РФ заради того, щоб захистити якихось там українців від жорстокого ворога. І саме тому Захід вперто не бачив ні російських військових на Донбасі, ні ролі Росії у війні. Про сліпоту ОБСЄ, котре так намагалося догодити західному виборцю, що ігнорувало вибухи перед носом, і не могло визначити, звідки по їхніх же автомобілях летять «Гради», взагалі можна легенди складати. І це – теж гримаси демократії.
Але і західна цивілізація від гримас демократії потерпає не менше. Натовпи біженців вперто несуть свою культуру і свої звичаї у західні міста – і дедалі чіткішою стає цивілізаційна різниця. Ба більше – виявляється, що в багатьох випадках ці культури просто не можуть мирно співіснувати. Але правила західної демократії вимагають надавати радикально налаштованим мусульманам, для прикладу, такі ж громадянські права, що й мирному європейському мешканцю. Але в демократичних змаганнях вчитель з карикатурою і учень з ножем мають зовсім різні шанси. Різний цивілізаційний бекграунд, так би мовити, і різні культурні традиції демонстрування агресії дають учневі з ножем набагато більші шанси. Вчитель поважає правила – а учень з ножем звик битися на смерть, битися будь-якими методами, і це його єдине правило.
Такі ж методи, до слова, іноді обирають і цілі громадські рухи – і за прикладом далеко ходити не треба, згадаймо методи агітаційної кампанії за Байдена, котрі використовував рух BLM. Погроми, вбивства, насильство, знущання з мирних мешканців, величезні масові зібрання під час вкрай небезпечної епідемії коронавірусу – однак демократія виявилася не готовою дати раду таким оригінальним агітаторам…
Біда в тому, що такі методи, хоч і дають можливість перемогти в демократичних змаганнях тому чи іншому кандидатові, є смертельно небезпечними для цивілізації як такої – ну і для демократії як явища зокрема.
В Чикаго провідні демократичні політики не соромляться без жодного захисту виходити на мітинги за Байдена під час епідемії – мовляв, в такий спосіб я отримую розрядку. Розрядку, котра розряджає економіку, сприяє масовому зараженню небезпечною хворобою, несе смерть тисячам громадян.
А тим часом Китай, котрий розрядки не потребує, геть недемократичними методами долає епідемію, нарощує економічну потужність, завойовує нові ринки, а відтак – і зміцнює свої політичні позиції, китайці ніколи не відділяють економіку від політики, як відомо. На відміну від західних демократій.
От так і опинилися західні демократії між Харібдою безладу біженців з їхньою культурою боротьби до останньої краплі крові ворога, і Скіллою китайського тоталітаризму. І ще й третім чудовиськом, що поєднує анархію і тоталітаризм, і виганяє з Сирії та інших бідолашних країн натовпи біженців – шукати кращої долі…
І для того, щоб вистояти між цими трьома чудовиськами, самих наявних демократичних механізмів замало. Саме ці наявні демократичні механізми і сліпа надія на те, що ринок все врегулює, вже призвели до того, що фактично все виробництво світу опинилося в Китаї. Захід виловлював занепокоєння щодо того, як Китай поводиться зі своєю робочою силою, але дешевизна цієї робочої сили виявилася настільки привабливою, що західна цивілізація проголосувала за підтримку існуючого стану справ своїми доларами та євро.
І дешева робоча сила, вимушена їсти все, що рухається, аби хоч якось проіснувати, вже помстилася західній цивілізації ковідом. Жебрацьке існування одних і лицемірна демократія інших вже призвели до однієї з найбільших криз за все існування людства.
Чи встигне воно порятуватися – і чи зможе вигадати щось досконаліше, ніж демократія? Бо наявна демократія вже явно його не порятує…