Нагадаю: у лютому минулого року Верховна Рада своєю постановою окреслила доволі широке коло питань розвитку вітчизняного кінематографа. Що зроблено відтоді, а що ні? З виступу міністра культури і туризму Ігоря Ліхового можна було зрозуміти одне: справи майже радикально поліпшилися. Лишається чекати, не сьогодні-завтра, процвітання і плодоносіння. Незрозуміло тільки, чому в роботі нині лише дві повнометражні картини (за бюджетний кошт). Чому взагалі уряд Віктора Януковича заблокував видатки на фільмовиробництво до листопада (щось подібне було і 2004 року, за того ж уряду), що унеможливило виконання річної програми фільмовиробництва?

І чому взагалі вище чиновництво держави так зневажає вітчизняне кіно і тих, хто його створює? Бо ж практично всі уряди (єдиний виняток - той, що очолював Віктор Ющенко) обрізають, як можуть, кінофінанси.

А тут ще новий закон про закупівлі, який зобов'язує з приводу будь-яких бюджетних витрат влаштовувати тендер, чи то пак конкурс. Як прикладати цей закон до кіно, ніхто не знає. Бо ж тендер тут існує споконвіку й так. Сценарій фільму проходить нині кілька випробувань, головним з яких є експертна рада при Міністерстві культури і туризму. Виходить, що затверджений проект фільму після того мусить знову проходити якийсь тендер. Навіщо? А головне - як? Ніхто пояснити не може. Втім у Росії є такий самий закон, однак, він не заважає бурхливому розвитку кіноіндустрії. Як пояснив мені недавно один із керівників відповідного департаменту Мінкульту Росії Сергій Лазарук, вони створили відповідну структуру (незалежну і комерційну), яка й займається тим тендером. Просто треба було захотіти, треба було виявити ту саму політичну волю, про необхідність якої не говорять у нас тільки найледачіші. Тільки немає тієї волі й бажання немає. У нас, незалежно від кольору влади, державний чиновник живе в одній країні, а народ, у даному разі кінематографічний, - в іншій. І не поєднатися їм ніяк.

Що ж до постанови отих самих минулорічних парламентських слухань... Не виконано більшість її позицій. Навіть окремішну Державну службу кінематографії фактично не створено. Хоча й призначили її керівником Ганну Чміль, хоча й почали якийсь "будівничий" процес. Одначе вже є очевидним спротив, який викликає існування такої служби. Скажімо, треба набрати фахівців, а зарплату зрізали до такого рівня, що навіть ті, хто нині працює в кінематографічному підрозділі Мінкульту, хочуть йти звідти. Та що там, не виконується, блокується закон від 2002 року про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки. Серед блокувальників і сам парламент, оскільки так і не прийнято низку важливих законопроектів, які допомогли б ефективнішому розв'язанню проблем щодо фінансування галузі.

Нині у нас оновлена Верховна Рада і новий Комітет iз питань культури та ще й духовності. Кілька років тому мені довелося доповідати у тому комітеті, більшість членів якого були людьми доволі похилого віку. Не дивно, що, як тільки я почав говорити, дідусі задрімали, тихенько посапуючи. Ні, теперішній склад і молодший, і моторніший. Сидячи на комітетських слуханнях минулої середи, я вже почав було радіти тій обставині, аж тут слово отримав заступник голови комітету Юрій Болдирєв, член фракції "Регіони України"...

Перше, що підкреслив нардеп: він говорить російською і представляє ту половину України, з якою присутні у залі борються уже п'ятнадцять літ. Борються, а побороти не можуть, виходить так... Уже ця сентенція показала, що оратор погано уявляв, у якому культурному "регіоні" перебуває. Адже в залі сиділи здебільшого російськомовні кінематографісти, котрі напружено почали згадувати, коли це вони боролися проти російської мови і російсько орієнтованої культури. "Всі ми родом із СРСР", - проголосив далі гаспадін Болдирєв і порадив не розраховувати більше на державні субсидії: "нєт дєньог" для кіно в бюджеті, минули благословенні часи. Ну так ми це собі й уявляємо: у нашій-ненашій державі гроші є тільки для розкрадання самими чиновниками, а на культуру - ніц (В. Яворівський наводив нещодавно вбивчі цифри: у проекті бюджету наступного року на функціонування Кабміну передбачено 2 мільярди, а на всю культуру - 800 мільйонів гривень; то ж з усіх мистецтв нині найважливішим є мистецтво бути чиновником).

Ну, а далі "регіональний" нардеп дав зрозуміти, що фінансувати, власне, нічого. "У вашому київському кіно" (це дослівно) Болдирєв знає тільки "мультікі" та ще трохи документальне кіно. А що стосується художнього... "Пропалу грамоту" він бачив, і більше нічого. Тобто, власне, нічого більше й не було: ні Олександра Довженка, ні Івана Кавалерідзе й Сергія Параджанова, ні нині сущих Романа Балаяна і Юрія Іллєнка. Та й кіно якесь не українське, а "київське". Не той регіон, "самі панімаєтє"... Не в тому полі висіяли, відтак стільки літ проізростав "сорняк-порожняк".

І справді, що ж тут фінансувати? "То лі дєло" російське кіно - хоч і не сказав, але провів підтекстом (тонко! Хто там каже, що у "регіоналів", окрім Тараса Чорновола і Євгена Кушнарьова, ораторів немає?) один із керівників нашої культури вкупі з духовністю. А ще він висловив обурення ганебною, на його думку, постановою Кабміну щодо дублювання іноземних фільмів українською мовою, яку необхідно негайно відмінити. І справді - нечувана зухвалість: в Україні вирішили озвучувати фільми українською. Ну просто хочеться "рвать і мєтать, рвать і мєтать", як говорив один з кіноекранних чиновників від культурки.

Ясна річ, далі Болдирєв заходився давати поради. Таки має він рацію - всі ми родом із страни Совєтів. Нам їсти не давай, тільки дозволь "совєтовать" - особливо ж у питаннях, в яких ми нічого не тямимо. Невіглас, причому мало не стовідсотковий, тепер прокладатиме магістральні шляхи культурної політики стосовно кінематографа. Яка й без того була орієнтована не на культуру як таку, а таку собі "культурку". Поменше думати і побільше "балдєть" - от воно що. Невже половина України, повпредом якої визначив себе депутат, поділяє його погляди? Дуже сумніваюсь.

Словом, говорили-балакали, посідали й заплакали. Як сказав один із кінорежисерів iз трибуни засідання, "нас неправильно трахають - ось уже який рік поспіль". Не надто культурно, грубо, але посутньо так воно і є. Тільки чому ми дозволяємо робити це з собою? Чому мовчимо навіть тоді, коли нам в очі кажуть, що української культури (кінокультури) не було, немає і бути не може? І - просте запитання: це ж що, саме такою і є позиція "антикризової" парламентської коаліції? Партії регіонів? Адже випад Болдирєва значно крутіший від нападу "досточтімого" "регіонала" Калашникова. Той хоч кулаками махав, а цей інквізиторськи посміхався й одверто глумився над тими, хто багато літ робить те кіно, яке він так одверто зневажає.

Тільки не дочекаємося ми відповіді. "Усьо вже схвачено", усе проміряно. І невже вони прийшли назавжди? Народе, не мовчи!