rss
01/16/2021
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Крим, грип і мідні труби

В епоху карантину Україна входить плавно і навіть з ознаками певних рухів у політичному просторі. Втім, наріз ті рухи тільки позначають проблеми – але шляхів вирішення тих проблем ще не видно.

За офіційними заявами, і президента Володимира Зеленського, і голову його Офісу Андрія Єрмака таки дістав коронавірус. Однак громадяни не дуже тим переймаються – вони знають, що навряд чи ці двоє потраплять у звичайну районну лікарню, а в не-районній їх вилікують. Та й взагалі он вже кажуть, що вакцина є, цілком можливо, що цим двом звідкілясь її і привезуть…

Гірше те, що частина українців ще взагалі грипом не переймається. Ходять без масок, роблять вигляд, що жодного вірусу не існує. Ще частина, особливо та, що активно користується соцмережами, починає звертати увагу на кількість некрологів серед знайомих профілів. Ще хтось займається підрахунками: скільки знайомі витратили на лікування, звідки вони взяли такі гроші – і де брати такі гроші у випадку хвороби?

Дедалі частіше громадян починають згадувати про те, куди поділися гроші, котрі держава виділяла на пандемію – а їх справді «закатали в асфальт» у буквальному сенсі тих слів. Тепер хороші дороги в Україні трапляються як ніколи часто – але чи допоможуть вони тим, хто захворіє на грип?

Соцмережами ширяться страшні історії про чиновників, котрих не встигли довезти до летовища (а відтак – і до закордонної лікарні) через погані дороги – і їм довелося на власній шкурі пережити всі принади місцевої медицини. Тому, мовляв, в цьому прошарку суспільства так почали шанувати гарні дороги. Однак більшості громадян ні летовища, ні закордонні лікарні не загрожують. А на гарні дороги пішли гроші, котрі можна було б витратити на лікарні, на медичне обладнання та на інші не дуже популярні речі. От, для прикладу, навіть ту ж новостворену вакцину, якби раптом хто подарував Україні десь зо тридцять мільйонів доз, країна прийняти не змогла би – бо тримати її потрібно у потужних холодильниках, а у нас їх немає. Навіть менш вимогливі вакцини в Україні частенько тримати нема де, тому й трапляються з тими вакцинами всілякі неприємні казуси…

Що ще гірше, дедалі частіше лікарі звільняються з роботи – помирати за символічні гроші мало кому хочеться. Сім років тому Україна дружно збиралася на армію, тепер здалося би всією країною збиратися на медицину – але можливості в країни зараз набагато менші, зокрема, і через той же грип, котрий косить медицину.

Зате країна має унікальний шанс – зрозуміти, для чого потрібна держава, і чому з неї не можна робити «потьомкінську дерєвню» за традиціями, котрі дісталися нам навіть не з радянської, а ще з російської імперії, і донедавна свято підтримувалися, навіть через кілька місяців після початку війни. У випадку з армією це за сім років стало більш-менш зрозуміло, суспільство, хоч і нехотячи, зі зойками та іншими вигуками, але таки почало цікавитися армійськими справами, контролювати бодай окремі моменти функціонування цієї структури. Хоча, звісно, армійська бюрократія, як тільки трохи впоралася із переляком, дала бій, однак сам процес війни за армію з бюрократичною «потьомкінською дєрєвнєю» дозволив українському громадянському суспільству неабияк подорослішати.

Title

 Графіка Радіо Свобода та програми «Схеми»

Страшно подумати, що має статися з Україною, аби вона усвідомила потребу такої ж війни за освіту. Втім, наразі, на черзі – війна за медицину з тією ж таки бюрократичною «потьомкінською дєрєвнєю». Поширення коронавіруса – кепська штука, але в нього є один добрий момент: дедалі більше громадян розуміють, що від рівня медицини в державі залежить їхнє життя. І розуміють, що треба якось тиснути на державні інститути – для того, аби через кілька років не довелося запрошувати в Україну «дармову робочу силу з країн третього світу».

До речі, ідея про таку робочу силу – не з теорії масової змови масонів і не зі соцмережних пліток, а з цілком офіційних заяв українських чиновників.

Зокрема, про це заявив постійний представник України при Організації Об’єднаних Націй Сергій Кислиця у виступі на Міжнародному онлайнфорумі культурної дипломатії, повідомляє кореспондент Укрінформу: «Я переконаний, що Україна буде вимушена, на превеликий жаль, іти по тих самих стежках, по яких пройшли всі європейські країни, коли мова йшла про економічний розвиток і економічне зростання, а саме: як би ми не покращували соціальні умови і не підвищували зарплати в Україні, нам доведеться імпортувати робочу силу. Для того, щоб імпортувати робочу силу, нам потрібно створювати в Україні сприятливе культурне середовище, яке буде з повагою ставитися до іноземних чужинських культур і традицій, а з цим у нас велика проблема. Тому я вважаю, що частина української культурної дипломатії має бути зосереджена не тільки на потребах голосування в Генеральній Асамблеї, а також на тому, щоб у нас було постійне економічне зростання, і на тих країнах третього світу, з яких, на жаль, нам доведеться імпортувати робочу силу».

Після таких заяв хочеться підійти і перепитати: невже ситуація з грипом настільки кепська? Чи куди панове чиновники збираються подіти вже наявну робочу силу? Чи може вона недостатньо дешева? А чи простіше її вигнати в шию на заробітки за кордон, ніж створити для неї на місці середовище для гідної і плідної праці? Чи місцева робоча сила занадто гонорова, простіше таки змусити її відступити в боротьбі з «потьомкінською дєрєвнєю», а на її місце привезти тих, кому й «потьомкінська дєрєвня» – свято?

Чи не означає це часом, що Україну тихенько готують до того, щоб вона стала таким собі місцем для прийняття біженців, котрими вже перенаситилася Європа, і котрих нема куди подіти – а наводити лад в них вдома не дуже хочеться. Та й не хочуть ці біженці, аби їм лад наводили, навпаки – хочуть привезти із собою на нове місце суспільство, в якому норма – відрізати голову вчителеві за демонстрування карикатури на уроці. Чи має Україна починати переймати в Європи спроби толерування на своїй території нових порядків? То при тому, що вже сама Європа від того толерування стогне…

Чи не хочуть панове часом перекинути цю складну проблему до України?..

Щось ви, панове чиновники, не договорюєте речення до кінця, надто багато припущень і питань лишається.

Зокрема, і питання про те, як забезпечити на території України повагу до цілком місцевих культур і традицій, татарської культури, для прикладу. Що там думає про це українська культурна дипломатія? Як, для прикладу, захистити ту ж таки татарську культуру в Криму? Тільки не кажіть, що українська влада туди не має доступу, деякі представники тієї влади дуже навіть мають.

От, для прикладу, керівник ще однієї «потьомкінської дєрєвні» під назвою Конституційний Суд – він дуже навіть має.

Так-так, голова Конституційного Суду України Олександр Тупицький у 2018 році став власником земельної ділянки у селищі Кореїз в Криму, поблизу Ялти. На той час він був заступником голови КСУ, і оформив договір купівлі-продажу кримської землі… за російським законодавством. Документальне підтвердження цьому журналіст «Схем» Олександр Чорновалов отримав із Єдиного державного реєстру нерухомості Російської Федерації.

Звісно, тогочасна патріотична влада про це не знала – звідки їй було знати. Та й нова влада не знала.

Тим часом, як пише експредставник президента України в Криму Борис Бабін, «Тупицький, як виявляється, відпочиває на ялтинській віллі та активно займається її благоустроєм. Нагадаю, що саме Кореїз є сьогодні фактично режимною територією, й без постійної взаємодії як зі спецслужбами держави-агресора, так і зі злочинним кланом «Сейлема», а також без російського паспорта віллу там мати просто неможливо. Бо негайно «націоналізують». За три години».

От донедавна ці вояжі голови конституційної «потьомкінської дєрєвні» до моря нікого не цікавили. А тут тільки мав КС почати розглядати закони про продаж землі – і відразу така краса повилазила…

Отже, Конституційного суду в Україні, вважайте, немає.

Загалом, з усіх державних інститутів є тільки створена народом на коліні нашвидкуруч армія. Можливо, до неї доєднається так само створена народом нашвидкуруч медицина – на щастя, кадри є, тільки потрібно захистити, дати нормальну зарплату, підівчити трохи – і брати на контракт. Контракти з армією теж спершу не дуже популярні були, а тепер народ призвичаївся, і навіть трохи забагато лінтюхів набирають, але наразі якось та вся система тримається.

От із судовою системою все гірше. Наявні кадри використовувати страшно – надто великою є ймовірність, що в них вже підписано контракт із сусідньою державою, скріплений невеличким городом із бурячками десь під Ялтою.

Де брати нові – хто знає. Та ще й тут всілякі Венеційські комісії кричать, не руште, мовляв, той КС, ви зазіхаєте на «основи фундаментального принципу верховенства права». Хоча тут явно помітне незнання місцевих особливостей Венеційською комісією. Як може бути верховенство права під керівництвом дядька, який щойно прикупив собі в окупантів город під Ялтою? Яке там право взагалі?

Але от де взяти право – оце питання. А взяти треба – бо надто багато в країні політичних в’язнів і надто мало процесів над злочинцями. А от «потьомкінських дєрєвнєй» кругом – достобіса. Так ці «дєрєвні» і справді активних громадян вимусять до повальної еміграції – і завезуть на їхнє місце «імпортовану робочу силу».

Шкода було би віддавати на поталу цим «дєрєвням» цілу країну – гарна країна, все ж таки. Без бою здавати шкода, та й з боєм теж шкода. Треба відвойовувати – бо або вони нас, або таки ми їх.

Війна за Карабах: несподівана розв’язка з очікуваним підсумком

Про Фейсбук, комуністичну пропаганду та добрі наміри, якими вимощена дорога до пекла

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com