rss
11/29/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Воїн із великим серцем

Простий чолов’яга з Рогатинщини, Івано-Франківської області, планував просто доправляти все необхідне на фронт, а потрапив з автоматом у саму вирву війни. Свої пів століття святкував під вибухи, і одного дня серце більше не мало куди вмістити ту війну...

Він багато разів телефонував додому просто з поля бою – прощався: «Не знаю, чи ще колись зможу зателефонувати. Пам’ятайте, я всіх вас дуже люблю, не знаю, чи ще заговорю з вами». Дружина ніколи не телефонувала наступного дня – боялася, що ніхто не відповість.

Остап Крушельницький народився 22 серпня 1967 року в с. Стратин, що на Рогатинщині. Закінчив училище в Рогатині, вивчився на тракториста. Служив в армії. Працював на різних роботах. У 2017-му підписав контракт і вирушив у зону АТО. У складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ служив у районі Попасної.

Помер 23 грудня 2018 року у с. Кряківка, що на Луганщині. Йому було 50 років. Похований на цвинтарі у Стратині. Удома залишились дружина, троє дітей і мама.

Бо був особливий

«Мій Остапчик змалку встиг наробитися, тата не було, сам обходив усю господарку, ніколи не перечив і не злостився», – Олена Кру­шель­ницька, мама воїна, з перших слів не стримується і плаче.

Ця жінка не може похвалитися доброю долею. Свого батька ніколи не знала. Чоловік загинув в аварії, коли була вагітна Остапом. Двох дітей виховувала сама. До пенсії пропрацювала дояркою на фермі. Страшно бідували. На інших чоловіків навіть не дивилася, встидалася і подумати, щоб привести додому когось чужого – як би вона то синам пояснювала? Десять років тому від цукрового діабету помер старший син, потім Остапа не стало на війні. Зараз лишилася в хаті сама-самісінька. Внуки постійно приходять, не дають бабусі сумувати, але вона таки згасає.

У селі пані Олену всі називають «людина-душа» – така відкрита й щиросердна. Остап у маму вдався. Всі сусіди знали, що цей чоловік завжди допоможе. Дружина іноді не витримувала й трохи гнівалася: у своїй хаті – повно роботи, а чоловік чужим допомагає.

«Я то оцінила тільки після його загибелі, – зітхає дружина Галина Крушельницька. – Тепер немає в селі людини, яка б мені відмовила у помочі. І кожен говорить те саме: «Галю, тобі без слів поможу. Навіть мови не може бути». В пам’ять про мого Остапа, бо він нікому ніколи не відмовив».

Галина – дуже говірка та жвава. Вони з Остапом доповнювали одне одного: він був такий спокійний, що миттю втихомирював жінчин запальний темперамент, з Остапом навіть посваритися було неможливо, а ось Галина вміла надихати свого чоловіка, аби той не засиджувався на одному місці.

«Знаєте, чому я в нього закохалася? – усміхається вдова. – Бо Остап вирізнявся з-поміж решти хлопців. Дуже стриманий, не нав’язливий, а який спокійний! До життя ставився надзвичайно легко – мене то завжди дивувало. Бувало, я собі місця не знаходжу через якусь проблему, дратуюся, аж закипаю, а Остап лиш сміється: «Гей, жінко, якось воно буде».

Остап Крушельницький не любив різких змін, не мав амбіцій і був байдужим до великих статків. Працював, аби вистачало для сім’ї. Ніколи не встидався ніякої роботи: працював на фермі, лісівником, водієм комбайна, потім їздив на фурі Україною. Коли вертався додому з рейсу, для кожного в родині мав якийсь смаколик: копчену рибу, тортик, фрукти, гриби – хто що любив. Ні про кого не забував.

Теща його так любила – досі шкодує, що не набалакалася з Остапом, з нього ж ніколи слова не витягнеш. Зате Остап, як ніхто, умів радіти життю і того ж вчив своїх дітей. Вони знали, що з татом можна веселитися, а за дисципліною слідкує мама.

Title 

Думками з побратимами

Остап ніяк не міг зрозуміти, як так може бути, що в наш час в Україні палає війна. Друг із жидачівського військового комісаріату запропонував йому попрацювати у військовій частині водієм, доправляти у зону АТО продукти, зброю. Той самий друг допоміг пройти медкомісію, бо сам Остап ніколи би це не зробив – він був огрядний чоловік, серце давно підводило, його би просто не пустили до служби.

Проте у лютому 2017-го Крушельницький таки підписав контракт. Спершу потрапив на полігон у Старичах. «Ти знаєш, щось не розумію, чому я на полігоні, – телефонував Остап дружині. – Молодими хлопцями тут добряче ганяють і мною ганяють. А я ж мав лише сісти за кермо».

«Не знаю, чи сяду я за те своє кермо, але здається мені, що нас усіх відправляють на передову», – через деякий час знову він розповідав телефоном. І таки відправили. А «друг» із жидачівського комісаріату перестав відповідати на дзвінки.

Незадовго після того Остап сказав дружині, що не пустить сина до армії, хоча з самого малку любив повторювати, що Ігор обов’язково має відслужити «строчку», бо там юнаки стають чоловіками.

«Остап там побачив дуже багато молодих хлопців, які гинули, – згадує дружина. – Він все мені казав: «Не розумію, чому нас, старших, які вже бачили життя, не пускають у найгарячіші бої, а лишають на прикритті. Ти собі навіть не уявляєш, як мені шкода тих молодих пацанів. Вони такі шалені, емоційні, геть не бережуть себе, до кінця не усвідомлюють, де вони є. Тому і гинуть».

Не раз бувало, що Остап завершував свою вахту на посту, а молодого напарника нема. Боєць шукав його – той собі спав. Шкодував і… знову вертався на вахту замість напарника.

Дружина завжди знала реальну ситуацію на фронті – Остап усе розповідав, бо знав, що його жінка ніколи не впадає в істерику. «Пам’ятаю, кажуть у телевізорі, що в тому місці, де Остап воює, загинув боєць, – пригадує дружина. – Перепитую в чоловіка, а він мені: «Скільки, кажуть, загинули? Одна людина? Допиши до цієї цифри ще нуль».

Галина постійно передавала гостинці на фронт і для Остапа, і для його хлопців: пекла рибу, готувала тортики, вареники, пельмені, голубці, кров’янку. Продавці в рогатинських продуктових магазинах вже добре знали Галю – жінку, котра забирає пластикові відерця, аби відправити в них їжу чоловікові на передову. Відерця вже були поскладані для неї в кожному магазині. І навіть після загибелі Остапа – продавці ж не знали. «Та вже не треба мені тих відерець, – опускала очі вдова. – Вже нема кому».

До речі, на фронті прикарпатський боєць певний час готував для побратимів їжу. Дружина всі рецепти диктувала телефоном, пересилала сковорідку, каструлі, терки… «Пам’ятаю, він якось варив плов, – сміється Галя. – Насипав забагато рису. Телефонує мені в паніці: «Що робити? Тієї каші в баняку стає дедалі більше і більше – як зачарована!» Іншим разом варив борщ і нарікав, чому він не вдався червоним: «Почав варити борщ, а вийшов капусняк. Як так могло статися?»

А якось вояка приголомшив дружину запрошенням приїхати до нього в гості. В зону АТО. Галина згодилася одразу – дуже довіряла чоловікові: якщо сказав, що це – безпечно, отже, можна без роздумів вирушати.

«Страшно стало, коли зійшла з потяга у Лисичанську, – згадує жінка. – Зовсім інші люди… Як я маю у них розпитати, куди далі? Гадки не мала, як там зреагують на українську мову, а російською я принципово не хотіла говорити. На щастя, чоловік вчасно зателефонував і скерував. Опинилася в Бахмуті. На зупинці побачила Остапа із запаленою цигаркою. Він ніколи в житті не курив. На війні почав. Остап змінився, я навіть почала переживати, як то буде, коли він повернеться. По-перше, став нервовий. Але найголовніше – ми хоч і були тоді разом аж тиждень, але я відчувала, що думками Остап не зі мною, а з побратимами на передку. Ми навіть поїхали в Попасну, в Троїцьке. Йшли дорогою, а обабіч таблички «Міни». Лісосмуги січені градами. Міст – потрощений. Дуже моторошно. Все навколо розвалене. Жодної живої душі. Коли Остап побачив, що я дістаю собі вже другу пігулку «Корвалменту», то сказав, що далі ми не йдемо».

Двічі боєць приїжджав додому у відпустку, і двічі йому було дуже тяжко. Найгірше вночі. Дружина мусила притискати йому руку до ліжка, аби чоловік не зривався. У сні кричав, кликав своїх хлопців, шукав автомат.

Дуже гостро реагував на осудливі коментарі людей. А люди ж – дуже різні й варнякають усіляке. Остап ніяк не міг второпати: «Чому люди, які тут відсиджуються, дозволяють собі критикувати тих хлопців, які там зі зброєю воюють, дозволяють собі таляпати язиками, що хлопці пішли туди за гроші чи за пільги… Ви тут собі спокійно ходите, а там діти, які ще нічого, крім війни, в своєму житті не бачили».

Повечеряв і не прокинувся

23 грудня 2018-го о 9-ій вечора вони з дружиною говорили телефоном востаннє. Остап якраз ішов із поста, розповідав, що цілий день ремонтував машину, а зараз усі будуть вечеряти, хлопці привезли з міста кров’янку.

Того разу Галина завершила розмову тими ж словами, що й завжди: «Остапе, вважай там на себе». А чоловік відповів: «То ти на себе вважай, бо ти без мене проживеш, а я без тебе – ні».

Наступного дня надвечір жінка побачила у вікно, що біля подвір’я зупинилася якась машина. Вийшли сільський голова, фельдшерка й люди у військовому. Галина все зрозуміла. «Остапа вже нема?» – крикнула вона. У сільського голови потекла сльозина: «Галю, почекай, зараз тобі все скажуть». – «Вже мені кажіть! Нема чого чекати!»

Того страшного дня Остап повечеряв, сів на ліжко, заснув і вже не прокинувся. В офіційних паперах написали, що гострий панкреатит. А під час розтину тіла виявили, що Остапове серце збільшилося аж на цілу грудну клітину.

Сів на фіру і поїхав

Коли в хаті бодай словом починають згадувати батька, найстарша Христина одразу йде геть – не може не плакати і не хоче, аби це бачили. Христина найбільше з усіх дітей схожа на тата: і зовні, і характером – мало говорить, всі емоції тримає в собі. Якось Остап, ще коли був на війні, сказав дружині, аби не сварила Христинку: «Вважай на неї. Бо ти собі не уявляєш, як то тяжко – не мати сили відкрити, що діється у тебе всередині».

Молодші, Ігор і Оля, люблять згадувати батька, можуть балакати про нього годинами.

Невдовзі після похорону Остап наснився своїй мамі. Приїхав до неї на конях. «Мамо, що ти робиш?» – «Годую худобу» – «А я приїхав подивитися» – «Ну, то ходи до хати…» – «Ні-ні, на мене чекають». Сів на фіру і поїхав…

Автор: Наталя Мостова

Джерело: «Галицький кореспондент» (https://gk-press.if.ua/voyin-z-velykym-sertsem/)

Вони пішли у вересні…

Цезар

Небойова втрата#2020-48 (11/25/2020)
Шана Марії Влад#2020-48 (11/25/2020)
Цезар#2020-46 (11/11/2020)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com