Нарешті це сталося. У Мілані звільнили нацгвардійця Віталія Марківа – фактично, вважайте, звільнили з полону. Це перший серйозний удар по позиціях Росії в Європі.

Українське Чикаго добре знає цю справу – наші активісти, зокрема, теж долучалися до всесвітньої акції #freeMarkiv у 2018 році.

Втім, коротко нагадаємо суть справи.

Українець Віталій Марків у 2003 році переїхав з мамою до Італії – зрештою, як і доволі багато українських дітей. Там закінчив технічний коледж, отримав місцеве громадянство, працював діджеєм. А у грудні 2013 року покинув все – і поїхав на Майдан. Те ж саме зробили доволі багато українських юнаків і дівчат. А потім пішов на фронт добровольцем – теж як і багато хто з українських юнаків і дівчат. Воював у Першому батальйоні Національної гвардії України ім. Кульчицького, з яким потім підписав контракт. Воював, зокрема, і під Слов’янськом навесні 2014 року.

У травні того ж року поблизу Слов’янська внаслідок мінометного обстрілу загинув італійський фотокореспондент Андреа Роккеллі, якого привезли на війну російські військові. Роккеллі приїхав на фронт, фактично, на українську землю без жодного погодження з українською владою. Приїхав з компанією окупантів. Щоправда, їх тоді ще українська влада сором’язливо називала «зеленими чоловічками»… Приїхав із російськими військовими, для яких підставити людину під обстріл і потім зняти про це «душераздірающий» пропагандистський телесюжет – раз плюнути.

Зі смерті бідолашного фотокореспондента росіянам вдалося не просто зробити пропагандистський телесюжет – фактично, вони змогли зламати всю систему європейського правосуддя і продемонструвати світові, що всі ті європейські цінності, за які боролися українські громадяни, коштують доволі невелику суму російських нафтогазових рублів.

30 червня 2017 року в аеропорту Болоньї італійська поліція заарештувала Марківа, котрий поїхав до Італії, щоб відвідати маму, за підозрою у причетності до вбивства Роккеллі.

Цілих три роки італійське правосуддя активно демонструвало світові, що йому глибоко до лампочки правда, докази, покази свідків і всі інші атрибути Феміди. Прийшло замовлення «посадити зухвалого українця» – і все, судді мусять відробляти. Що там нам казали про судову реформу?... За європейськими критеріями, так?..

Росія в такий спосіб три роки демонструвала світові, що вони можуть у будь-якій точці земної кулі руками місцево правосуддя спіймати будь-якого українського бійця і звинуватити його у вбивстві. І якими би не були реальні обставини справи, докази слідчих, слова свідків – все це не має жодного значення, якщо до діла взялися російські нафтогазові рублі…

Спочатку українська влада намагалася залагодити справу тишком-нишком. Українським волонтерам, котрі намагалися здійняти ґвалт і піднімати на мітинги діаспору по всьому світові, всіляко натякали, що треба стулити пельку і чекати, поки влада сама все вирішить. Або не вирішить. Однак аргументи української влади виявилися набагато слабшими, ніж аргументи Росії, і терпіння українських активістів урвалося. І вже на початку 2018 року світом прокотилися перші акції флешмобу #freeMarkiv.

Мітингувати довелося кілька років.

У липні минулого року суд першої інстанції засудив Марківа до 24 років ув’язнення.

Однак Україна не здалася.

Долучилася й офіційна влада на офіційному рівні – аж геть до того, що президент Володимир Зеленський цілком офіційно обговорював цю справу з прем’єр-міністром Італії. На суди їздив міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков. Українська діаспора і взагалі днювала і ночувала під тими судами.

Відтак Україні, котра роками не могла наважитися офіційно оголосити військовий стан, довелося у європейських судах доводити, що Нацгвардія – це цілком законне військове формування, що українські бійці мали цілковите право зі зброєю в руках захищати свою землю від ворога-окупанта, доводити, що російські окупанти порушували закони України (хто б міг подумати).

Найвагоміші і найнаполегливіші українські дипломати – українці Італії 3 листопада поблизу апеляційного суду у Мілані. Фото з ФБ-сторінки Лесі Цибак

Завдяки цілковитій нерішучості і сором’язливості української влади, котра сім років не наважувалася назвати війну війною, а ворога і окупанта – ворогом і окупантом, фактично кожен захисник України в будь-якій точці світу ставав юридично беззбройною мішенню для судових позовів, спровокованих Росією і підкріплених нафтогазовими рублями.

За нерішучість української влади Віталій Марків заплатив трьома роками життя за ґратами.

3 листопада апеляційний суд Мілана, де відбувався розгляд апеляції на вирок Віталію Марківу, виправдав українського нацгвардійця.

На засіданні були присутні міністр внутрішніх справ Арсен Аваков та уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова. Сам Марків на процесі був присутній в режимі онлайн, із в’язниці – через карантинні заходи, запроваджені у зв’язку з пандемією коронавірусу. Як відомо, Італія потерпає через нову хвилю хвороби, і вже б’є рекорди попередньої хвилі… На щастя, це не завадило італійському правосуддю таки оклигати від проросійських сновидінь.

«Правда перемагає. Я безмежно щасливий та вдячний. Мене зараз переповнюють емоції. Я не очікував, але головне – вірити», – наголосив загорнутий в український прапор Марків, вийшовши з в’язниці.

Команда захисників теж не стримувала емоцій.

«Команди італійських та українських адвокатів багато працювали з доказами. На моє переконання, оскільки навіть у сфері юстиції вирішальним є людський фактор, головне не сам факт чи речовий доказ, а те, як вправно ним оперує досвідчений адвокат, наскільки він «зрісся зі справою», наскільки вірить у те, що його діло – правильне. Саме такою була наша команда», - сказала в коментарі кореспонденту Укрінформу директорка департаменту міжнародних спорів Міністерства юстиції Анна Тищенко.

Італійський адвокат Раффаеле Делла Валле, котрий із цією справою неодноразово переживав шокові моменти, теж тішився, мов дитина: «У Павії суд був наче в темряві, коли вночі прокидаєшся і блукаєш без світла навпомацки. Там одразу говорили, що він винен – навіть не намагалися дослідити ситуацію. Суд у Мілані вже був таким, наче ти йдеш у темряві зі свічкою у руках – і судді побачили світло».

Тепер, звісно, годилося би розібратися, що ж таке трапилося із тим судом у Павії – і, щонайменше, подати позов. Аби надалі європейським судам зі всіма їхніми реформованими європейськими цінностями не кортіло виконувати забаганки Росії.

А українській владі, звісно, тепер ще би годилося вдома розібрати всі ті юридичні сором’язливі моменти, аби офіційно не виникало питань щодо того, що в нас там відбувається на східних кордонах, хто в нас захисники, хто в нас окупант, і взагалі з ким ми оце воюємо.

Ну і звісно, передивитися й свої сфабриковані справи проти добровольців, аби ще й в Україні людям було зрозуміло, кого захищає українська влада – своїх бійців, чи російські нафтогазові рублі.

Бо оця вся сором’язлива плутанина в термінах – вона дає величезний простір для судових позовів: і в українських судах, і в судах європейських, і не тільки в «реформованих», а й у цілком людських. Цією плутаниною вже скористалася, як то ми вже згадували, Неля Штепа, і за її прикладом можуть піти цілі стада посібників окупантів.

А за ними можуть піти ще й цілком нормальні звичайні люди, для прикладу, будинки і майно яких знищила війна. Якщо війни в Україні офіційно немає – тоді всі ці втрати повинна відшкодовувати держава Україна. На те, щоб компенсувати всі злочини російських військ, навіть десяти українських бюджетів не вистачить. Юридична нерішучість дуже дорого коштує, особливо якщо позови проти неї підкріплюватимуть російські нафтогазові рублі. Було би добре, щоб українська влада нарешті це зрозуміла.