Втомилася від російсько-української війни Європа, світ… Незважаючи на це, там, на Донеччині, щодня у шанцях і бліндажах бережуть нашу з вами волю українські воїни. Після порівняно мирного серпня розпочався вересень, окроплений кров’ю наших захисників. Бо війна. Бо ворог не відступить. Бо поруч – побратими. А вдома – матері, батьки, дружини, діти. Ті, заради кого стоять наші вої на донбаській землі. Ті, заради кого вони загинули. Ті, хто оплакуватиме їх вічно…

Тарас Кубійович

Тарас Степанович Кубійович народився 24 жовтня 1970 року у селі Вільхівці, Городенківського району, Івано-Франківської області.

Вихованням Тараса займалися мама, бабуся та тітка, і саме вони з дитинства формували характер чоловіка. Їхні розповіді про визвольну боротьбу українського народу, а також книжки українських авторів про ватажків визвольного руху (особливо у західній частині України) призвели до того, що Тарас Степанович увібрав у себе справжній, не показовий, патріотизм, тверді переконання та мужність, що міцно опанували його думками та вчинками.

Навчання Тарас розпочав у Вільхівській восьмирічній школі, а з 1985 до 1987 року навчався у Чернелицькій середній школі. В обох навчальних закладах він залишив після себе дуже теплі спогади – що серед вчителів, що серед друзів. Його любили за допитливість, простоту у спілкуванні, ввічливість і товариськість. Любив читати та займався багатьма видами спорту. Після закінчення Чернелицької школи вступив до Чернівецького залізничного училища, у якому отримав фах помічника машиніста тепловоза.

Тарас Степанович був дуже простою та доброзичливою людиною, яка не була здатна довго тримати в собі на когось образу. У нього було дуже багато друзів, яких об’єднувала любов до України і для яких однією з найсвятіших речей у житті було відчуття побратимства. Попри те, що народився Тарас за часів СРСР, він ненавидів його та все, що було із ним пов’язане, навіть у школі вперто відмовлявся вивчити слова радянського гімну. Також він дуже любив свою родину, про яку міг розповідати годинами.

Після проходження строкової служби чоловік працював у Чернівцях. Там зустрів своє кохання та одружився, з’явилася донечка, яка для Тараса була найбільшим щастям. Наразі вона перебуває у Німеччині. З дружиною Тарас розлучився ще до початку війни в Україні.

Його шкільна вчителька Марія Павліковська після загибелі Тараса розмістила у мережі Фейсбук цей пронизливий допис-спогад про нього:

«Сьогодні Україна втратила ще одного свого героя, мама – сина, рідні – брата, а донечка – тата. Дуже добре знала цього хлопця. Це – мій учень із Вільхівців Тарас Кубійович. Пам’ятаю його, коли він ще був у четвертому класі. Гарненький білявий хлопчик, завжди дуже акуратний. Жили ми по сусідству, тому Тарас часто приходив до мене просто поговорити, грався з моїми дітьми.

Був дуже балакучим, з усіма умів завести цікаву розмову. Мені завжди було цікаво говорити з ним.

Минули роки. Тарас виріс, отримав освіту, відслужив у армії, одружився.

А потім почалася війна. Він пішов захищати Україну у перші ж місяці. Воював, отримав поранення, знову повернувся до бойових побратимів.

Минулого літа приїздив до мене. Ті два дні, коли Тарас був у мене, минули, як дві години. Згадували про спільних знайомих, про рідних і друзів. Потім сказав, що хоче вернутися до війська. Я не могла його у цьому ні підтримати, ні заперечити, бо це мав бути тільки його вибір. З фронту телефонував мені. Але це були дуже короткі розмови, просто ця добра дитина знаходила хвилинку, аби запевнити мене, що у нього усе добре. Останній дзвінок був чотири дні тому. А сьогодні зателефонувала сестра Руслана, щоб сповістити мені цю страшну новину. Просила нікому не говорити, бо не хотіла, щоб мама довідалася про це проти ночі. Щоправда, журналісти виявилися жвавішими: у газеті «Край» уже є повідомлення, бо як це їм першість втрачати? Краще вже людяність.

Я щиро співчуваю мамі Христині, бо бачила, як важко вона працювала, щоб поставити на ноги трьох дітей, бо чоловіка рідні діти не цікавили. Сестрі Руслані та братові Іванові, бо знаю, що вони усі дуже любили одне одного. Най Бог дасть усім вам сили та витримки пережити це тяжке горе. Пам’ятайте про Вашу маму, допомагайте їй і підтримуйте у всьому.

Шкода, Тарасе, що у цьому житті ми уже не побачимось. Ти залишив по собі добру пам’ять, як люблячий син, що завжди допомагав мамі, ласкавий брат, який дбав про Івана та Руслану, вірний і щирий друг. Хай буде легкою тобі земля, яку ти скропив своєю кров’ю задля того, щоб ми не втратили нашу незалежність. Знаю, що Бог прийме тебе у своє Світле Царство, де нема ні болю, ні сліз, ні скорботи. Спочивай з Богом, мій добрий хлопчику».

Тарас пішов на фронт добровольцем у 2015 році, у вересні вже брав участь в АТО, був поранений. Після лікування повернувся до побратимів. Відслуживши три роки, він повернувся додому. Але дуже багато з тих, хто був на війні, не можуть всидіти вдома, так трапилося і з Тарасом Степановичем. У травні цього року він підписав новий контракт.

Молодший сержант, механік-водій 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 вересня, близько 17:00, в районі села Причепилівка, Новоайдарського району, Луганської області, через смертельне кульове поранення, завдане, ймовірно, снайпером найманців РФ.

Поховали Героя 9 вересня у рідному селі. У нього залишилися мати, брат, сестра та донька.

Костянтин Оверко

Костянтин Ігорович Овер­ко (позивний «Князь») народився 3 серпня 1982 року у Запоріжжі.

1995 року Костянтин закінчив Запорізький багатопрофільний ліцей №62, після чого вступив до вищого професійного училища №2, у якому здобув фах «автокранівник 4 розряду». П’ять років він також присвятив навчанню у музичній школі за класом «фортепіано». Після закінчення училища чоловік почав працювати. Не лякаючись роботи, він встиг спробувати себе у багатьох компаніях: займався приватною охороною VIP-персон та у супроводженні іноземців, був начальником зміни охорони (ТОВ Карат-Південь, «Лідер-Бокс», приватне підприємство «Анкорд»), бригадиром монтажної групи висотників (ТОВ Карбон), лебідником 2 розряду (Запорізький порт). У 2012 році він брав участь у змаганнях Bodyguard у Дніпрі, за що отримав відповідний сертифікат.

Костянтин Ігорович захоплювався історією та міфологією античного світу, різноманітними напрямками релігій, фехтуванням, подорожами та психологією. Він був хорошою та доброю людиною, завжди допомагав своїй родині, друзям, не знав слова «ні», якщо комусь потрібні були порада чи допомога. Деякий час він жив із цивільною дружиною, і в нього з’явилася донечка, яка була для нього усім.

Бути чесним та вірити людям – було його життєве кредо, Костянтин мав на все свою думку та не боявся її виказувати, кмітливий та креативний. «Князь» завжди досягав свої цілей, був прикладом для свого молодшого брата. У юному віці Костянтин займався кікбоксингом, і брат пішов його стежкою, а навчав їх один і той самий тренер.

Він чудово знав історію Запоріжжя та античного світу, багато чого вмів та багато чим займався. Вчив дітей у Запорізькій міській козацькій дитячо-юнацькій спортивній школі бойового мистецтва «Спас». Власноруч викував три мечі та зробив броню для кольчуги, свого часу брав участь у лицарських поєдинках на мечах у Криму. Також брав участь у зйомках фільму «Тарас Бульба».

Одним із його хобі були книги, прочитав їх за своє життя він дуже багато, на різноманітну тематику, одного часу захопився творчістю Ніка Перумова. Дуже любив домашніх тварин (вдома в нього залишився кіт Річік). Був у захваті від саги «Зоряні війни», любив комп’ютерні ігри, особливо Star Craft, у яку міг грати багато годин поспіль. Він не встиг втілити у життя свою заповітну мрію: побудувати власний будинок, завадила цьому війна.

Цей чоловік жив реальним, сповненим емоцій і конструктиву, життям. Він чудово знав, чого прагне, й твердими кроками йшов до реалізації своєї мети. Не пасуючи перед труднощами, Костянтин Ігорович завжди знаходив своє місце на кожному відрізку життєвого шляху.

Восени 2017 року підписав контракт, і з 30 жовтня того ж року перебував у своєму підрозділі. Після навчання у Миколаєві його було доправлено до зони АТО/ООС, де він відслужив на передовій майже дві ротації.

Старший матрос, водій взводу вогневої підтримки роти морської піхоти 503-го окремого батальйону морської піхоти.

20 червня цього року, о 14:30, в районі селища міського типу Південне, Донецької області, Костянтин Ігорович отримав вкрай важке наскрізне кульове поранення, завдане снайпером найманців РФ. Куля пошкодила багато органів. Три місяці він перебував у різних шпиталях, у нього розвинувся жовчний перитоніт, Костянтин переніс понад 30 складних операцій, але нічого не допомогло. 24 вересня, близько 3:00, у Київському Національному інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова він помер.

Похований Костянтин Оверко 26 вересня на Піщаному кладовищі Запоріжжя. У нього залишилися батьки, брат та донька.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ» (https://censor.net/ru/r3222129)