Бувають у житті моменти, коли виникає нестримне бажання вимкнути смартфон і надовго відкласти його вбік. А буває так, що коли виходиш із дому й забуваєш його взяти з собою, то потім не знаходиш собі місця, бо чекаєш на важливу інформацію. Іще років 20 тому такі реакції на наявність чи відсутність певної речі здавалися б дивними. Проте зараз вони — норма життя мільйонів людей.

Маленький ґаджет увійшов у наше життя так глибоко, що часто почав зростатися з особистістю.

Смартфон — це не просто річ, а головний символ діджиталізації сучасного світу. Ми живемо в епоху інформації. Вона об’єднує чи роз’єднує людей, схиляє до дій, дає змогу заробити й навіть стати мільйонером у підлітковому віці та впливає на нас багатьма іншими способами. Сьогодення без неї немислиме. Однак світ багатогранний. І, як свідчить практика, жодна з його граней, до яких, безумовно, належить інформація, не може повністю визначати функціонування інших. Тому потенціал інформатизації має свої межі.

Довга дорога
до цифри

Безсумнівно, діджиталізація — глобальна мегатенденція. Вона присутня в нашому житті не перший рік і триватиме ще бозна-скільки. На шляху свого розвитку вона докорінно змінює багато процесів і явищ. Завдяки їй програмісти стали привілейованою кастою багатих людей, бо обмежена пропускна здатність університетів не може повністю задовільнити попит на тих, хто запроваджує інформатизацію в повсякденне життя. Завдяки їй в економічній науці міцно закріпилися такі поняття, як стартапи, бізнес-інкубатори, акселератори, бізнес-ангели й багато інших.

Діджиталізація породила власну економіку — систему, що стала неодмінним атрибутом нашої реальності, а також своїх авторитетів, свої капітали та провідні країни (як-от Ізраїль), які вчасно розпізнали тенденцію й зуміли опинитися на вершечку її хвилі. Цей глобальний тренд зумовив більші чи менші зміни у способі виробництва майже в усіх галузях, що були до його появи, і робить це досі. Усе це неможливо не помітити чи ігнорувати. Інформатизація — своєрідний многогранний і багаторівневий мегапроєкт масштабом трильйони людиногодин. Поки робота над ним не закінчиться, усі пов’язані названі й неназвані процеси та явища триватимуть.

Це стратегічне бачення. Але в ньому є певні обмеження. По-перше, уже згадана кількість програмістів. Їхня постійно висока зарплата прямо вказує на те, що таких спеціалістів на ринку бракує. Коли так, то цифровізація не може просуватися швидше, ніж це дає змогу зробити кількість рук і голів, які її просувають і виконують необхідну роботу. Тому реалізація мегапроєкту затягнеться, а її темпи будуть обмеженими.

По-друге, людська здатність приймати нові технології лімітована. Усі ми родом із дитинства. Поки що на Землі переважає кількість людей, які в дитинстві не знали смартфонів та інших елементів діджиталізації. Хтось із них адаптувався до нової реальності, а хтось ні. Тому старші люди — здебільш досить невідповідна категорія населення для поширення цифровізації, невдалий ринок збуту для цифрових продуктів. Навіть якби хтось придумав геніальне цифрове рішення для якоїсь зі значних проблем пенсіонерів (наприклад високого артеріального тиску), то минув би не один десяток років, щоб відповідний продукт став масовим, бо цільова аудиторія просто не вміє використовувати такі прилади.

По-третє, капітал як обмежений ресурс також стримує темпи поширення цифровізації. Багаті країни мають надмір капіталу, тож при нинішніх, близьких до нуля відсоткових ставках вони можуть спрямовувати його на проєкти з мінімальною рентабельністю, втілювати в життя найбезглуздіші витвори уяви програміста. Тому в них спектр різних цифрових рішень неймовірно широкий. Натомість у бідних країн усе інакше. Для багатьох їхніх мешканців купити смартфон — це проблема, а про планшет, ноутбук чи здобуття ІТ-освіти взагалі не йдеться. Капіталу в них гостро бракує — і це зумовлює реалізацію лише найпріоритетніших цифрових технологій. Тож у такі суспільства цифровізація проникатиме точково й поступово. Спливатиме час, і цифровий розрив між багатими та бідними країнами тільки зростатиме. І, можливо, невдовзі мешканці розвинутих країн подорожуватимуть кудись углиб Індії чи Ефіопії, щоб, як у музеї, спостерігати за доцифровим укладом життя, зразків якого в їхній країні вже давно не буде.

Отже, через об’єктивні причини діджиталізація не зможе однаково швидко і глибоко проникнути в усі соціальні, економічні й національні прошарки населення Землі. Буде певна нерівність, яка, імовірно, із часом лише накопичуватиметься. Зрештою, завжди будуть люди, яким первісні форми життя в лоні природи видаватимуться ближчими, ніж усі переваги цифрового світу. Тож так само, як останні кількадесят років було чимало тих, хто обходився без радіо, телевізора чи автомобіля, у майбутньому будуть ті, хто уникатиме цифрового світу. Вони формуватимуть екзистенційні острівки первобутності, куди, можливо, інформаційні технології не проникнуть ніколи.

Тактичний поворот

2020 рік трішки підкорегував описане стратегічне бачення. Пандемія коронавірусної хвороби й запровадження карантину в багатьох країнах дещо змінили ракурс, із якого світ дивиться на розвиток діджиталізації. Чимало світових мислителів заговорили про те, що цифровізація — майбутнє людства, ба навіть шлях до подолання глобальних проблем на кшталт COVID-19. Вони вважають, що через пандемію темпи інформатизації помітно зростуть і це призведе до своєрідного цифрового стрибка людства, унаслідок якого «цифра» проникне в усі сфери людської реальності. Звісно, у чомусь вони праві. Але така точка зору сформована під впливом пандемійної невизначеності й карантинної самоізоляції. Вона не бере до уваги кількох обмежень, про які не варто забувати.

Справді, коронакриза створила чи підсилила низку потреб людини, наприклад у доправленні їжі й медикаментів, відеозв’язку чи онлайн-навчанні. Це створило чи розширило певні ніші в економіці. Туди почав припливати капітал, який захотів на цьому заробити. Наприклад, ринок програм для проведення веб-конференцій (Zoom, Webex тощо) значно зріс і став більш конкурентним, що зумовило покращення якості відповідних послуг. Але чи означає це, що зазначені програми назавжди стануть неодмінною частиною нашого життя, бо всю роботу, яку тільки можна, переведуть у дистанційний формат? Ні. Ось аргумент: нещодавно з’явилося повідомлення, що менеджер певної компанії зобов’язав усіх своїх підлеглих, які працюють дистанційно, тримати ввімкненими веб-камери впродовж усього робочого дня, щоб контролювати, чи перебуває працівник на робочому місці. Звідси висновок, що діджиталізація поки що не здатна розв’язати проблеми корпоративної мотивації. Тож, радше за все, у тих сферах, де не можна платити за виконання проєкту і встановлювати дедлайни, людство рано чи пізно повернеться до роботи в офісах і на виробничих майданчиках. Тоді потреба в масовому відеозв’язку відпаде, тож у цій сфері діджиталізація, так би мовити, відступить назад.

Коронакриза виявила ще один принципово важливий момент. У нинішніх умовах кожен солідний бізнес повинен мати щось на кшталт департаменту інформатизації. Для магазинів, ресторанів і готелів інтернет-версія їхнього бізнесу — це must have. Інакше карантин просто вимкне їх із економічного колообігу й фактично поставить на межу банкрутства. Коли всі бізнеси одночасно вперше зіткнулися з цією проблемою, то великої біди не було, бо всі не можуть збанкрутувати, та й чимало держав узяли на себе частину тягаря. Але якщо така ситуація повториться, то ті, хто не зробив висновків із карантину-2020, не виживуть, а їхнє місце на ринку посядуть здатні вчитися і змінюватися. Можливо, ми входимо в епоху несприятливих природних (кліматичних, екологічних, біологічних) процесів. І ніхто не може бути певним, скільки разів ще повториться локдаун на кшталт цьогорічного. Далекоглядний бізнес має бути готовим до будь-яких сценаріїв розвитку подій. А це означає, що йому слід бути присутнім в інтернеті й бути підкованим у цифрових рішеннях. Звідси випливає ще одна проблема. Тільки великий бізнес може мати достатньо ресурсів на цифровізацію, принаймні для того, щоб платити зарплату постійному штату програмістів. Натомість малому бізнесу це не по кишені. Тому він страждатиме від кожної ситуації, яка потребує переведення діяльності в цифровий вимір. Можливо, це призводитиме до зростання економічної прірви між малим і великим бізнесом — такої великої, як між тими, хто обробляє поле кіньми й технікою «John Deere» із супутниковою навігацією. За таких умов становище корпорацій утверджуватиметься дедалі більше з відповідними наслідками.

До початку пандемії у світі віртуальна і традиційна економіки жили окремими життями, які мало перетиналися. Тепер вони, імовірно, будуть змушені зростися, щоб утворити певний організаційний гібрид, що буде значно стійкішим у нинішній реальності. Бізнеси, які бачили певні можливості в діджиталізації, але не використовували їх за відсутності гострої необхідності, тепер, імовірно, перемкнуться саме на такий напрям розвитку. Прикладом може стати банківська система. Певний час тому з’явилося повідомлення про відкриття першого у світі повністю безлюдного відділення банку в одній із багатих країн Перської затоки. Це один напрям цифрової трансформації сектору. Натомість в Африці розквітає інтернет-банкінг, який фактично помістив банківські відділення у смартфон. Очевидно, він значно стійкіший до пандемії та карантину, ніж традиційні банки, якими ми їх уявляємо, хоча найстрімкіше розвивається саме в бідних країнах, найменш готових до пандемії. В Україні традиційний банкінг розвивався паралельно з цифровою версією. Але зараз він переживає непрості часи, як і вся економіка, натомість інтернет-банкінг отримав новий поштовх до розвитку, підтриманий навіть регулятором, НБУ, який нещодавно дозволив відкривати банківський рахунок із цифровим паспортом.

Суто коронавірусний феномен — стрімкий розвиток онлайн-освіти, зокрема різноманітних освітніх платформ. Теоретично ця тенденція може зберегтися й тоді, коли людство подолає проблему коронавірусної хвороби. Але знову виникає питання мотивації. Хто змусить дітей користуватися цифровими освітніми продуктами? Зазвичай у їхньому віці особистої мотивації бракує, тож поки батьки перебувають десь там на роботі, діти вдома воліють радше бити байдики, аніж навчатися. Навіть викладачі університетів, які змушені читати лекції онлайн, нарікають на те, що їхні студенти, яким серйозність більше пасує за віком, аніж малим дітям, присутні на відеолекціях лише як темне беззвучне віконце в комп’ютері, що не гарантує їхньої присутності, не кажучи вже про засвоєння матеріалу. Поки ці проблеми не розв’язано, не можна стверджувати, що «цифра» окупує систему освіти. Водночас, можливо, з часом освітні онлайн-платформи подолають цю та інші проблеми, які пандемія й карантин дуже добре підсвітили. Може, вони створюватимуть свої курси у форматі ігор, на які приємно витрачати час? Якщо ні, то діти повернуться до школи, а онлайн-освіта піде в нішу як продукт для тих, кому не бракує мотивації.

Територія недоторканності

Утім, є чимало галузей, у які цифровізація матиме обмежений доступ. Вона незамінна там, де процеси можна стандартизувати й оцифрувати. Але там, де треба творити й імпровізувати, її можливості наразі обмежені. Про це давно говорять різні мислителі. Так, штучний інтелект не стоїть на місці: нині він уже вміє навіть писати невеличкі статті про певні товари й послуги. Але поки що до шедеврів геніїв літератури чи живопису йому далеко. Є чимало дизайнерських програмних пакетів для архітекторів, які вам розрахують різні показники й виміри будівлі, але поки що ніхто не замінить архітектора, який творить архітектурні шедеври. Звідси випливатиме ще один висновок. Розвиток діджиталізації, інтернету речей і всього іншого може витіснити людину з професій, що піддаються автоматизації. І тоді в людини буде вибір: розвивати своє творче начало, необхідне для роботи там, де комп’ютер безсилий, або деградувати до рівня неандертальця, животіючи на базовий дохід від держави. Що вибере людство? Судячи з кількості користувачів інстаграму й тіктока, принциповий вибір уже зроблено.

Також цифровізація не замінить спілкування. Так, зараз виникає багато мемів на тему того, як представники покоління Z ходять на побачення й там сидять потуплені у свої смартфони. Але, імовірно, це не перманентна тенденція, бо людина потребує живого спілкування. Можливо, не кожна й не впродовж усього життя, проте така потреба наявна. На ній базується бізнес у багатьох галузях. Зокрема, чимало жінок і чоловіків ходять у салони краси не тільки щоб підстригтися чи пофарбувати волосся, а й за хорошим настроєм, ключовим елементом якого є приємне спілкування з перукарем, який у найкращому разі ще й виконує функцію психолога, сповідальника, лікаря й учителя. Чимало сучасних кафе й ресторанів продають не просто їжу й напої, а хороші враження — про це вони так і кажуть у своїх рекламних кампаніях. Тут діджиталізація безсила, тут вона — лише інструмент переведення меню в електронний варіант, щоб не поширювати коронавірусної зарази.

Автор: Любомир Шавалюк

Джерело: «Український Тиждень» (https://tyzhden.ua/Economics/248700), матеріал друкованого видання № 42 (674)