rss
11/29/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Місцеві вибори в Україні: низький фініш? Чи знову старт?

Для багатьох попередні результати місцевих виборів в Україні стали несподіванкою, розчаруванням, чи й взагалі – холодним душем. Дуже холодним. Хоча насправді мали би стати потужним поштовхом для початку активної підготовки до нових виборів – на всіх рівнях.

Перший сюрприз був – низька явка виборців. 36,8 – це не температура, це відсоток виборців, який дійшов до дільниць.

Соціологи кажуть, що щонайменше ще 20% були готові прийти на вибори – але не пішли за станом здоров’я. Цілком ймовірно, що ще десь зо 20% громадян мали стан здоров’я цілком задовільний, але прийти на дільницю із задовільним станом, а вийти з грипом – така перспектива мало кого приваблює. Кажуть, що дещо, скажімо так, дивакувате соцопитування з ініціативи президента України на виборчих дільницях було створене саме для того, щоб привабити виборців. Ну бо й справді, де ще можна було сказати президентові, що ти думаєш про корупціонерів, марихуану чи Будапештський меморандум. Є підозра, що багатьом виборцям хтілося би ще багато чого сказати президентові – і навіть ще й в того президента спитати. Однак графи в опитуванні «що би ви хотіли сказати президентові» не було – тож ініціатива не спрацювала, виборці не піддалися на провокації і на дільниці не прийшли. Принаймні, саме виборці «Слуги народу».

На попередніх виборах до парламенту можна було завести не те що коня Калігули, а й навіть звичайнісіньку свиню – за умови, що тварину буде пофарбовано у зелений колір і вписано до списків «Слуги народу». Але пояснювалося це не стільки ідіотизмом виборців чи популярністю актора Зеленського, скільки запитом країни на не заплямовані політикою обличчя із чесними намірами.

Цей запит обрані «не заплямовані політикою обличчя» зруйнували вщент – і це чітко продемонстрували місцеві вибори. І це навіть можна вважати цілком позитивною новиною. Інакше вона звучить так: виборець – не ідіот, він не купується на гарні слова чи красиву кіно-картинку, виборця цікавлять справи. Нема справ – нема виборців. Цілком ймовірно, що якби чинна партія влади, котра отримала на двох (!) попередніх виборах колосальний ресурс довіри, взялася би за реальні реформи і зрушила нарешті з місця державу у бік розвитку – цілком можливо, що її виборець ризикнув би здоров’ям і таки прийшов на дільниці. Але – не склалося, і виборці, яких чомусь вважали не зовсім інтелектуальними фанатиками актора, взяли і просто не прийшли.

Звісно, мода вважати виборців чинного складу ВР і президента вже згаданими фанатиками, не обтяженими інтелектом, не взялася з нізвідки. Її запровадив інший політик, котрий теж прийшов до влади на хвилі обіцянок і очікувань, теж змарнував свій кредит довіри, однак причину попереднього програшу протрактував неправильно. Петро Порошенко вважав що зробив усе для виграшу – залякав, вмовив чи усунув всіх конкурентів на президентських виборах, пересварив патріотичні сили, довів градус політичних пристрастей до найвищої точки кипіння… Одно слово, зробив все, щоб виглядати єдиною (!) патріотичною альтернативою проросійським силам.

Ба більше – залучив до лав своєї сили багатьох патріотів, котрі багато чого могли розказати про його «патріотизм». Більше того, багато хто з цих патріотів мусів у Сірка очей позичати – і розхвалювати свого нового «патрона».

І все дарма.

Виборець Петра Порошенка на виборчі дільниці теж не прийшов. Не повірив. Нема справ – нема виборців.

Найдисциплінованішими, на жаль, виявилися переважно виборці проросійських партій-клонів. ОПЗЖ Медведчука, «регіоналівський» Опоблок, так само «регіоналівський» «Наш край» і так далі…

І, що сумно, відповідальними за розквіт цього «клонованого тераріуму» є саме два вище згадані нами політики – Петро Порошенко та Володимир Зеленський.

Перший мав можливість відразу заборонити проросійські партії з початком війни, а їхнє керівництво посадити за співпрацю з безпосереднім ворогом країни – але не зробив цього. Ймовірно, намагався в такий спосіб задобрити Путіна, а заразом – і створити собі «фон» на виборах, мовляв, якщо не буде з кого обирати, тільки я і регіонали – то оберуть мене. І прорахувався.

Другий обіцяв «прийде весна – садити будемо», але теж не наважився кинути виклик проросійським олігархам. Хоча саме цього і чекали від нього його виборці. Однак – він не виправдав ні сподівань своїх виборців, ні побоювань своїх опонентів, котрі всерйоз підозрювали Зеленського у намірі здати країну Путіну. Країну не здав, однак і з проросійськими олігархами боротися і не намагався. І – прорахувався.

Надзвичайно цікаво тепер читати, як прихильники Петра Порошенка пояснюють, для прикладу, успіх Труханова в Одесі. Мовляв, так, він бандит, але бандит – проукраїнський, тому що якщо в Одесу прийде Росія, то порти потраплять під санкції, і в Труханова «накриється» бізнес. Тому, мовляв, перефразовуючи фразу, котру приписують класикові, він хоч і сучий син, але наш сучий син.

Title 

Дивним чином ці прихильники чимало доклалися до того, аби відвадити від політики чесних людей, і залишити там суцільних «сучих синів», «господарників», котрі так-сяк підтримують Україну тільки тому, що не хочуть, аби їхній бізнес потрапив під санкції. Або ж, як у випадку з іншою зіркою умовної «партії наших сучих синів», Геннадієм Кернесом, підтримують тому, що бояться погроз Коломойського більше, ніж російської кулі.

Підтримують суто як сировинну базу для свого бізнесу, і з радістю би підтримували Росію, але якось їм трохи боязно – з огляду на долю бізнесу донецького і луганського. Так і застрягли – ні там, ні там. Але – мають свій стабільний електорат. Нехай не 36 відсотків (бо з тих людей, котрі прийшли на місцеві вибори, значна частка таки голосувала за патріотичні сили) – але відсотків 15-20 набереться.

І для решти 80% громадян це мало би бути не просто попереджувальним дзвіночком – а грізним набатом.

Нема часу на те, щоб бавитися в ігри «хто краще обізве українців ідіотами, не здатними нормально проголосувати». Нема таких ідіотів ніде, окрім хіба що в ображених аріях політиків, котрі собі думали, що достатньо вдягнути вишиванку, кинути пару копійок культурній еліті та фейсбучним лідерам, красиво поговорити на камери – і все, виборець у вас в кишені. Ні панове, так не буде. Виборець дивиться тільки на справи. І коло цих справ має бути широким.

За роки війни виборець порозумнішав: він зрозумів, що для того, щоб бути патріотом, людині недостатньо пройти війну. Країна побачила, що люди, котрі ризикували своїм життям на фронті, так само беруть хабарі, виписують собі по три квартири, прогинаються під корупційних лідерів.

Для тих 20% виборців, котрі таки йдуть на вибори, ці нові хабарники нічим не відрізняються від хабарників старих, проросійських. А для окремого відсотка ці нові навіть гірші – бо своєю захланною поведінкою ганьблять і пам’ять своїх загиблих побратимів, і саме звання патріота як таке.

А от решта виборців тепер стали вибагливими. Їм потрібен не просто балакучий патріот у вишиванці з акторськими здібностями – а чесна професійна людина, котра не поступиться своїми принципами. І якщо такої людини не буде – вони або голосуватимуть ногами і еміграцією, або ж, оскільки емігрувати зараз тяжко, просто не прийдуть на вибори.

Зацікавити політично таких людей може або велика халепа, або ж рух впертих патріотичних цілеспрямованих людей, котрі не залежатимуть від олігархів.

Велика халепа в нас ставалася вже два рази – на президентських виборах. Одна винесла на гребінь хвилі Порошенка, інша – Зеленського. Більших халеп країна може не витримати, тож ліпше до цього не доводити.

В Україні є чимало чесних і патріотичних людей – зокрема, серед ветеранів і волонтерів. Їм не треба доводити свій патріотизм – але їм доведеться доводити чесність і принциповість. І братися за політику, не чекати, поки з неба нам спустять ідеальних янголів, котрі будуть робити за нас «брудну політичну роботу». Так, політика – тяжка річ, потребує і психологічної стійкості, і принциповості, і залізних нервів, і вміння організовувати командну роботу. Але в Україні є чимало людей, котрим всі ці речі притаманні.

Всі, крім однієї – крім розуміння того, наскільки важливою для країни є якісна робота політика. Без якісних принципових політиків зійдуть наніц всі подвиги багатостраждального народу. І смерті Небесної Сотні, і тисячі загиблих на фронті, і мільйони розстріляних, закатованих, замордованих голодом – все це дарма, все це занесе піском історії.

Для того, щоб всі ці жертви виявилися недаремними, країна повинна викристалізувати політичну систему – політичну, не олігахічно-бандитську. Викристалізувати систему взаємної політичної підтримки в патріотичних силах – а не систему тераріуму, де патріоти гризуть одне одному горлянки, ігноруючи п’яту колону і безпосереднього ворога.

Десятиліттями радянська система намагалася тримати патріотів у такому тераріумі – і зараз до цього неабияк докладається ФСБ та інші «нащадки» радянської каральної системи.

Але то – їхня робота, їм за то Росія гроші платить.

Наша робота – працювати над тим, щоб в Україні таки виникла ця принципово нова політична сила. Наступні вибори, вважайте, вже на носі. Час братися до роботи.

Je suis Стус

Вбивство учителя: суд у Франції визнав правомірним закриття мечеті

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com