Щоб клієнт отримав тільки найякісніший товар, його випробування Вадим Бойко довіряє досвідченому і професійному експерту: своїй маленькій донечці.

А вже після її ретельної експертизи, зважаючи на побажання та виявлені в процесі гри недоліки, яскраві й корисні іграшки надходять у «масове» виробництво. Вадим майструє бізіборди — панелі з різноманітними приладами, дерев’яну карту України, яку можна збирати, як пазл, та інші іграшки для розвитку дрібної моторики в дітей. Чоловік стверджує, що кожну модель розробляє під потреби конкретного малюка, зважаючи на вік, стать і вподобання юного дослідника. «Хоч я і виховую трьох дітей, але ніколи не міг подумати, що колись займатимуся обладнанням для дитячого розвитку! Проте, якщо чесно, до 2013 року я взагалі не міг уявити більшості змін, які відбулися зі мною та світом довкола», — зізнається чоловік, який разом із двома однокласниками створив невеличку майстерню в Овручі, що на Житомирщині. Створив майже одразу після повернення з війни.

На Донбасі Вадим Бойко був майже шість років. Навряд чи він братиме участь у популярних нині дискусіях на кшталт хто найсміливіший воїн або коли воювати буле важче чи легше — до війська він пішов добровольцем улітку 2014 року, а демобілізувався в березні 2020-го. «Доти я не був великим патріотом, а просто звичайною людиною. Але в моїй голові не вкладалось, як узагалі таке можливе: скористатися важким для країни моментом, щоб захопити її території! Тому те, як це було зроблено і як російська пропаганда все подавала, розбудило в мені лють і бажання захищати справедливість», — згадує Вадим.

Але насправді це бажання захищати справедливість не з’явилось у Вадима на порожньому місці. До 2013 року він був офіцером міліції, працював у карному розшуку. А під час Майдану написав рапорт на звільнення й пішов, фактично, у невідомість: «Бо зрозумів, що не можу працювати в тому оточенні. Це стосувалося не лише політики, а більше менталітету й цінностей. На початку 2014 року я вже був вільний. Далі події розвивалися стрімко, ставало зрозуміло, що почалася війна, тому я подався в добровольці». Уже 2 липня він пішов до найвідомішого тоді батальйону «Донбас». Але батальйон був уже повністю укомплектований і місця для колишнього офіцера не знайшлося. Поруч на полігоні тоді формували новий батальйон, який планували назвати «Крим». Добровольців було достатньо, але через бюрократичні нюанси його не вдалося сформувати. «Так я потрапив до батальйону «Золоті ворота», але мене виявилося проблематично оформити, бо я колишній офіцер міліції, який нещодавно звільнився, а термін, за який можна знов вступати на службу, іще не минув. Тому коли я перейшов до «Азова», то навіть не вказував у автобіографії свого офіцерського звання. І почав службу з молодшого лейтенанта», — розповідає Вадим Бойко.

За його словами, тоді саме відбувалася так звана широкинська операція, людей бракувало, тому оформлювали швидко й автобіографії особливо не вивчали. А згодом Вадим отримав підвищення, хоча за шість років служби так і не встиг повернути своє попереднє звання. Проте в його парадигмі цінностей це не має жодного значення.

«Фактично, в активних бойових діях я був із лютого 2015 року. Найважчою для мене виявилася не сама війна, а ставлення до неї в мирному середовищі. Чесно скажу: найважче було у відпустці. Ми базувалися безпосередньо в зоні АТО, то війна була постійно, вона не закінчувалася й на ротації, — згадує Вадим. — Натомість повертатися в мирне життя навіть на короткий час було важко. Ті ідеали та принципи, які були там однозначними і єдино можливими, тут виявилися мінусом і тягарем. Важко бачити, як хтось їздить у мирні міста на Донбас, щоб отримати «корочку» УБД й водночас вважає тебе дурнем». Самі ж військові будні для Вадима не видавалися важкими. Мовляв, добровольці знають, куди йдуть, та й узагалі серед азовців не знайти тих, хто скиглитиме чи скаржитиметься. «У нас усі дуже мотивовані, там немає випадкових людей. Коли всі тримаються разом і налаштовані оптимістично, то ця хвиля не дає впасти у відчай», — упевнений Вадим.

Мотиви повернутися додому після шести років війни зрозумілі: діти виростали без батька, а дружина втомилася тягти все самотужки. Вадим зізнається: якоїсь миті зрозумів, що зробив максимум із того, що міг.

«Свою роль на цьому етапі вважаю завершеною. Далі, під час цього незрозумілого перемир’я, служба вже не може давати того задоволення від виконаної корисної роботи. Але я не тільки залишаюсь у резерві першої лінії, у мене навіть наплічник зібраний. Якщо почнеться щось на кшталт 2014 року, буду там, де треба. А поки що намагаюся перепочити й відновити сили», — твердо каже військовий.

Але вдома, навіть під час відновлення сил, треба чимось займатися. «Якось дружина показала ці штуки і сказала: поглянь, нашій доньці таке треба. А що їх там робити, коли руки на місці! Тому такий бізнес вийшов випадково, бо після служби у війську я планував займатися геть іншою справою. Проте чи може бути щось більш мирне за дитячі іграшки?», — сміється Вадим. Розповідає, як із друзями купили фрезерні станки з програмним управлінням і думали, як навчатися на них працювати. Тоді він і запропонував робити дитячі бізіборди — але такі, щоб їх можна було розпізнати серед мільйонів. «Насправді їх виготовляє багато хто, але мені здається, що навіть самі виробники не завжди можуть відрізнити свої вироби від інших. Бо вони працюють за певними схемами, часто на одному бізіборді розташовані, наприклад, тільки застібки або шестерні.

А ми хочемо максимально зацікавити малюків яскравими кольорами, тому кожен екземпляр розмальовуємо вісьмома різними відтінками. Звісно, використовуємо тільки безпечні для дітей фарби. Слідкую за безпечністю всіх елементів, і в цьому донька справді допомагає. Також вона нам на власному прикладі вказує, як зручно розташувати певний елемент, чим легше користуватися ближче до підлоги, а що краще розмістити вище. Це різноманітні застібки, дзвіночки, шнурівки, шестерні, липучки, годинники, календарі й інші цікаві для дітей деталі».

Зараз Вадим із друзями зацікавився створенням обладнання для навчання дітей із особливими потребами. Зрозумів, що на ринку дуже мало пропозицій такої продукції, а наявна доволі дорога. Каже, що зараз спробує створити кілька зразків, і якщо вони матимуть попит, а клієнти підтвердять корисність, можливо, започаткує масштабніше виробництво після отримання потрібної ліцензії. «Знаю, що зараз пропонують різноманітні грантові пропозиції для ветеранського бізнесу. Але зазвичай вони обмежені за регіонами. Чомусь у Житомирській області, мабуть, не нарахували великої кількості ветеранів, яким допомога не була б зайвою. Хоча нас тут багато! Але нещодавно побачив пропозицію цікавого курсу, на якому навчатимуть створювати рекламну сторінку для бізнесу. Думаю, це потрібна функція, тому планую долучитися до проєкту», — розповідає Вадим.

Хоча Вадим зізнається, що зараз продуктивніше працюють «живі зв’язки»: коли хтось бачить, із яким захватом діти бавляться таким обладнанням, не потрібна реклама й особливі рекомендації. Свої вироби він розсилає по всій країні, і замовлення підтягуються «ланцюжком». «Хоча минулого тижня ми з напарниками майже не спали: один онлайн-магазин замовив цілу партію типових бізібордів. Ми такі робили тільки для них, тому щоб встигнути, працювали в кілька змін», — наче скаржиться майстер, але насправді він задоволений і пишається своєю справою. Бо все, від служби на війні до виготовлення дитячих іграшок, звик робити якісно й на совість.

Автор: Єлизавета Гончарова

Джерело: «Український Тиждень»
(https://tyzhden.ua/Society/248267),
матеріал друкованого
видання № 40 (672)